Інна. Частина друга

Може, це моя особ­ливiсть, а, може, так ми, жiнки, створенi — несила роздвоюватись. Краще обiрвати на високiй нотi — iнакше вийде хiба що пародiя.

А те, що було, склалось чудесно. Я не хотiла б його змiнити — нiколи не переживала нiчого подiбного. Вам був властивий якийсь особливий, — вона добирала вислову, — iмпульс. Я навiть взялася було вести — чого не робила доти — щоденника. Потiм знищила — зрозумiла, це не для мене.

— Iнно! — зненацька прорвалось давно, видно, пiдсвiдомо зрiюче у менi. — Невже предивним, незбагнен­ним, посеред неймовiрного часу, стосункам отак безслiдно, безглуздо судилось пропасти? Канути в небуття, розчинитись, як цим от весняним пахощам?

— Я так само думала про це, — вiдказала вона враже­но. — Нi, вони мусять у щось перелитись, я певна, — додала, окинувши пильним, вимогливим, якого неможливо уникнути, поглядом.

Яку титанiчну силу може мати, мовлене устами надзви­чайної жiнки, слово! Йому нiчого не варт перевернути долю, подвигнути до неможливого!

Черговий раз нишком зиркнувши на годинника, Iнна з нiяковiючою, вибачливою усмiшкою устала. 

Я теж пiдвiвся i, взявши за плечi, спинив її. Притяг­нув —  напружену, насторожену — до себе, глянув зблизька у тихi, розширено-суворi, густо синi очi, притиснув чоло до чола.

Як i колись, од звичайного дотику покiрно стулились її повiки, штормовими хвилями у такт поривчатому дихан­ню забуяли груди. Але тепер це дiялось наче деiнде, в безмежнiй далечинi, мене нiяк не стосуючись. Розпука лишень погострiшала.

Коли поцiлував щiльно, дверцятками мушлi, затиснутi губи, тi безмовно, сумирно, як увi снi, посмiхнулись. Бiля кутикiв позначились примхливi, з нерiвними берега­ми, ямочки.

— Джоконда, воiстину Джоконда! — зi стогоном вихопи­лось у мене.

— Не ... пишномов'я, — Iнна заперечливо, роблячи спробу вивiльнитись, крутила головою. Але тендiтнi, зворушливi ямочки пiдняли таку могутню хвилю нiжностi, такий вiдчайдушний, на гранi втрати свiдо­мостi, вибух почувань, якi несила було втамувати. Охо­пивши долонями — вiд чого стало округлим, беззахисним - її обличчя,  спрагло, несамовито, вкривав його любi, рiднi, жаданi риси, а також пахнуче весняним лiсом волосся, довгу лебедину шию шаленими, уривчатими, розпачливими поцiлунками.

Переставши опиратись, вона щiльно, обм'якло, так що, здавалося, вiдчуваю кожну його клiтину, пригорнулась усiм тiлом i завмерла — безживна, фiзично ближча, нiж будь-коли. Лише кiнчики пальцiв навiщось легенько пере­бирали комiрець моєї сорочки.

Провалля на хвильку зiмкнулося, щезло, поступившись цiлковитiй, безжурнiй, не пiдвладнiй часу спорiдне­ностi.

Та вже в наступну мить Iнна рвучко, з силою вiдштовхнулась, глянула хоч затуманеним, але твердим, вiдстороненим поглядом.

— Усе. Прощавайте. Пора! — мовила, вiдступивши з жестом, що виключав можливiсть iти слiдом, i, розвернувшись на каблучках, рушила — чiткою, вивiреною, незалеж­ною ходою.

— Щасти Вам, Iнно! — встиг гукнути я навздогiн їй, танучiй мiж обважнiлих бруньками вiток, надривного ще­бету, запаморочливих пахощiв, з кожним кроком яснiш ус­вiдомлюючи: от i скiнчився iще один — певно, найкращий, найповнiший — вiдтинок життя.

... Перемiни заторкують i Громаду.

Слабне струна живого, безпосереднього зв'язку мiж нами й Батькiвщиною. Рiзнi умови — Литва з усiх сил по­ривається на Захiд, Україна грузне в малозрозумiлому СНГ — спричинюють рiзне свiтосприйняття. Якщо ранiш оп­тимiзм землякiв з "материка" був щирим, непiдробним, грунтувався на передчуттi осяйного майбутнього, то теперiшня веселiсть їх переважно награна: нема доброго гумору особистостi без такого ж самопочуття наро­ду.

Нас цi нечастi гостi сприймають уже не як близьких i зрозумiлих товаришiв, а як iноземцiв, етног­рафiчну цiкавинку.

Орiєнтацiя Громади на Україну поступається бажанню знай­ти достойне мiсце у сучаснiй Литвi. Завдання, варто зазначити, незрiвнянно простiше, анiж в некорiнного населення сусiднiх Латвiї та Естонiї, де виникли склад­нощi з громадянством.

При змiнi масштабу проблем мiняється й тональнiсть зiбрань. Непогано облаштоване примiщення Громади стає затишним куточком, де можна з приємнiстю вiдпочити, по­гортати газети, подивитися телевiзор, випити чаю чи ка­ви з тiстечками. Щезає те, що вимагало творчого пiдхо­ду, швидкої реакцiї: боротьба iдей, частi перепади обставин, небезпека. Плановi зустрiчi поступово стають вечорами спогадiв, вiдгомоном недавнiх бурх­ливих часiв.

Основна робота зосереджується у секцiях, що вiдособ­люються в замкнутi, самодостатнi колективи. Функцiя го­лови щобiльш зводиться до виголошення церемонiальних, гладких i пустопорожнiх, нестерпних, нiби пiдписання вiтальної листiвки, промов.

Але, головне, розумiю: щось надламалось усерединi. Душевний ресурс вичерпався. Усе навкруги дратує, видається гiршим, анiж є.

Не в силах далi працювати з людьми: гублю до них iнтерес. Втрачаю здатнiсть iти назустрiч, вмовляти, пе­реконувати, терпляче, безлiч разiв, пояснювати. Вивiтрюються  делiкатнiсть, теплота, позасловесна довiра. Зриваюся часом навiть на грубощi.

В дисгармонiї зi свiтом, упустивши власнi орiєнтири, як вести за собою iнших? Без ентузiазму, чи iмiтуючи його, обiймати мiсце, що гарантує немало значущого, ут­римувати яке мiг би, при бажаннi, достатньо довго, почуваюсь не вправi.

Якось само собою, пiдсвiдомо, насувається рiшення: аби спекатися пекучих, краючих споминiв, покинути Лит­ву.

А чом би, зрештою, й нi? 

... Предки мої з дiда-прадiда жили на Холмщинi — ук­раїнськiй етнiчнiй, якою особливо безжально прокотилось криваве колесо двадцятого сторiччя, територiї.

Коли краї цi стали ареною баталiй першої свiтової, населення було вивезене царською владою аж пiд Москву. Уцiлiлi пiсля революцiї знайшли сили вернутись: хоч у Польщу, але до рiдних домiвок, заново вкорiнитись.

По наступному європейському побоїщi кордон пролiг знову схiднiше. Мирнi хлiбороби ще раз насильницьки ви­риваються з гнiзд — хто у вiддаленi райони Польщi, а хто, як мої, до Союзу. Назад дороги нема: вдосталь сьорбнувши радянських реалiй, напоневiрявшись iз ярликом "переселенець", перебралися хоча б поближче до материз­ни — на Львiвщину.

Тяглими сiльськими вечорами, малим хлоп'яком, всоту­вав я нескiнченнi детальнi оповiдi про райськи прек­раснi мiсця, де "картопля родить о-такенна i сипка-сипка", де на свята влаштовувались кiннi перегони, де стояли власноруч збудованi бiленькi хати, а самi то­пографiчнi назви звучать музикою.

Там зародилися дитячi, найяскравiшi враження матерi, там дiд, граючи в любительському театрi, на все життя вивчив п'єси Шевченка, вiршi й поеми Руданського (чи багато хто тепер знає напам'ять книгу?), звiдти баба винесла своєрiднi мiсцевi пiснi й бездоганну гра­мотнiсть. Слово "вдома" уживали тiльки стосовно тих, де не лишилось, як кажуть, нiчогiсiнько вiд повнокровного українського життя, мiсць. Все iнше сприймали тимчасо­вим, минучим.

То ж чи довго менi примiряти свитку перекотиполя?

Прощай, Литво, — тут вiдбуяли найцiкавiшi, непов­торнi й незабутнi, злинулi, як одна мить, роки! Щемом i пусткою вiє з твого неба.

Прощайте, чепурнi центральнi столичнi квартали, за­харащенi привокзальнi нетрi, калiки бiля Острої брами!

Прощавай, Громадо, з тобою розставатись найважче. Скiльки сил вкладено! Сподiваюсь, незгiрша розвивати­мешся й без мене.

Ось до цього будинку, де ми так i не домоглись ство­рення музею, цим ось подвiр'ям, диботiли дитячi ноги того, хто став символом України, її присудом i долею.

Тут наздогнало його перше кохання, тут спiзнав муки творчостi, тут усвiдомив, що таке втрачена Батькiвщина. Чи спрямував би її так рiшуче, так безумовно, до бо­ротьби за волю без бунтiвного, з його антиiмперським духом, визвольними повстаннями, Вiльна?

Мовчить, не озивається пустий, непримiтний дворик. Пахне, — як, певно, i пiвтора з лишком сторiччя тому, — котами та вугiльною сажею.

"Усьому свiй час й своя пора пiд небесами..."

В перiоди сум'яття i безнадiї погляд сам собою здiймається вгору.

При пануваннi тотальних заборон подарована добрим знайомим старовинна Книга Книг була моїм нерозлучним другом. Захоплювала художньою силою, вказувала мож­ливiсть противаги нав'язуванiй iдеологiї, давала мо­ральну пiдтримку, — поки, як антирадянська, не щезла в утробi недремних органiв.

Але зараз старанно гортав сторiнку за сторiнкою, по­довгу вчитувався у найзнаменитiшi фрагменти i — диву­вався своїй повнiй байдужостi.

Щось незворотне трапилось iз психiкою за останнi ро­ки. Неперевершенi тексти не знаходили очiкуваного вiдгуку, ковзали, не торкаючись почуттiв, лишалися безпорадними перед невiдступнiстю болю. Поряд iз, щонайперш пiдмiчуваними колись, влучними, сповненими глибокого змiсту, образами, бачив i оточуючi їх оче­виднi натяжки, а то й явнi безглуздя. До того ж, сприй­мав викладене не унiверсальною схемою, а як мiфологiзо­логiзовану, любовно збережену iсторiю iншого народу.

"Хiба можна, — думалось, — так беззастережно схиля­тися перед персонажами чужих легенд? Чи нема своєї ми­нувшини, нi з чого витворити святинь власних? Не може бути, щоби настiльки простi речi не були вже опрацьова­нi!"

У громадськiй бiблiотецi, дякуючи демократiї, нако­пичились, виданi, переважно, за океаном, твори сповiдникiв як християнської, так i альтернативних кон­цепцiй. Серед цих, що ранiш проглядав їх неуважно, побiжно, брошурок знайшлись i трактати реформатора язи­чеських вiрувань Київської Русi у вчення про єдиного Дажбога. Те, про що тiльки-но розмiрковував, подавалося тут, при окремих, майже дослiвних, спiвпадiннях, послiдовно, аргументовано, талановито.

У вихiднi розбурхалась непогода. Раз-по-раз налiтала злива, спускалась непроглядна темрява, перiщив град. Вiдставивши справи, я цепенiв, обiклавшись книжками, перериваючи читання хiба для того, щоби осмислити найбiльш вражаючi мiсця.

Заглиблюючись в основи Рiдної Української Нацiональ­ної Вiри — хай недостатньо розробленої, але зрослої з життєдайних древньоруських коренiв, наснаженої знайомим духом, пристосованої до близького довкiлля, а також достатньо модерної по формi, проголошуючої толе­рантнiсть до iнших вiрувань, — фiзично вiдчував її зцiлюючу, заспокiйливу дiю.