Інна. Частина перша

Чужина навчила шанувати рiдне слово. Прикро, коли спотворюють його тi, на кого ми мали б рiвнятись.

За пiвтора мiсяцi малюки, до яких ми встигли звикну­ти, помiтно змiцнiли й поправились. Також — сподiваємось — трiшечки перейнялися й українськiстю.

Невчутно для себе, стаю впевненим головою. Щотижнево проводячи зiбрання, засiдання ради, спiлкуючись iз сот­нями найрiзноманiтнiших осiб, остаточно збуваюся ост­раху. Прагну ставитись до всiх рiвно, приймати такими, якi є, пiдганяти структуру пiд людей, а не навпаки.

Помiтив, як багато обдарованих здiбностями ляка­ються їх виявити. Досить легенько пiдштовхнути такого, допомогти зробити перший крок — i стрiмко, дивовижно вправно пiде сам, пiдштовхуючи вже iнших.

Непросто з натурами творчими. Найлегше з артистами, майже неможливо — з художниками. З поетiв практична ко­ристь мiнiмальна. Найактивнiшi, як i ранiш, — iнженери, технiчна iнтелiгенцiя.

Зауважив, що запобiгати перед литовцями, хоч i сим­патизуючи їм, не варто — губиться повага серед своїх.

Визначив, що в iдеалi треба б знаходитись весь час трiшки попереду колективу. Триматися нарiвнi — гальму­ватимеш, надто рвонеш — втратиш контакт.

"Чи, маючи справу з вiдiбраними за нацiональною оз­накою, а не особистими якостями, не збiдню духовно сво­го життя?" — турбувало напочатку.

Виявилось, питання надумане. Знайшов у Громадi неря­дових, самозречених, внутрiшньо багатих, хоч, на мiщанський погляд, трiшки "зсунутих", друзiв. Захоплю­юсь ними — хто, заради iдеї, не розраховуючи на винаго­роду, тягне невдячну, чорнову роботу, хто в сутужну хвилину готовий пiдтримати, пiдставити плече. У цiй виснажливiй дiяльностi утверджується вiра в людину, стiйкiсть того хорошого, що закладене в нiй. Дивлячись на достойнiших од себе побратимiв, маю кого наслiдува­ти.

Разом iз цим, спостерiгаючи, скiльки талановитих, непересiчних особистостей на Українi й поза нею вiдри­ваються вiд основних, до яких покликанi, занять, жерт­вують силою, часом, приватними засобами, аби пiдняти з колiн Батькiвщину, не раз згадував дещо цинiчну, в схожiй ситуацiї, реплiку Джойса: "Iрландiя — свиня, що пожирає власних поросят". Закрадалась єретична думка: чи не тотожнi неволя зовнiшнього примусу й неволя доб­ровiльного обов'язку?     

Яке неусвiдомлене щастя мають тi, хто, народившись, застає Вiтчизну мiцною й здоровою, хто може безжурно насолоджуватись дарами життя чи зосередитись на саморе­алiзацiї!

А у серпнi досяг Литви поклик органiзаторiв святку­вання 500-рiччя козацтва: "Всi на Сiч!" 

Такої масової української акцiї розлогi приднiпровськi степи не бачили протягом вiкiв. Пiвтора десятка наших представникiв краплиною в морi розчини­лись мiж сотнями тисяч прибулих з усiх куточкiв плане­ти.

Колись тут буяла озброєна вольниця — слава України, щит її, й не тiльки її, перед напасниками. Останнi ж сторiччя приносили безпросвiтню фiзичну й моральну на­ругу. Не вiдшукати згадок минулої величi на стандарт­них, розораних колгоспних полях.

Дещо, власне, вiдроджується. Пролiтає пiд схвальнi вигуки й оплески загiн парубкiв на конях — молодецьких, вправних у сiдлi, з розтрiпуваними гарячим вiтром чуба­ми й "оселедцями". Зведено Курган Козацької слави. Гостi досипають на нього землю iз рiдних, часто неб­лизьких, мiсць. Буде жменька грунту i з Литви, вiд сер­ця її — Архiкафедрального собору.

Погода усi днi, мов на замовлення, — ясна, сонячна. Нiби змагаючись iз яскравiстю величезних, закриваючих сiльськi хати, перевисаючих через паркани, городнiх квiтiв, буяє багатством костюмiв свято. Бiле розмаїття вишиванок усiх часiв, регiонiв, стилiв, рiзноколiрнi жупани, шапки, шаровари, спiдницi, пояси, стрiчки в дiвочих косах...

Кожен новоприбулий гурт вносить свою частку колори­ту:

— Звiдкiль ви?

— Черкаси!

— Закарпаття!

— Зелений Клин!

— Австралiя! 

Скiльки ж бо нас, українцiв, вцiлiло, вижило, вистояло! Перед у активностi ведуть, звiсно, галичани. То з одного боку, то з iншого, чую здивованi привiтнi вигу­ки. Впiзнаю друзiв, знайомих, якi перебували у Вiль­нюсi, котрих навiдував сам. Такi щасливi, хвилюючi сценки — на кожному кроцi. Вiд щохвилинних радiсних усмiшок болять м'язи обличчя, потиски й обiйми натомлю­ють руки.

Щодень грандiознi, якi несила охопити оком — через лiс прапорiв i коругов видно хiба на десяток метрiв — мiтинги. Промовляють кращi оратори демократичного табо­ру, лiдери незалежницьких органiзацiй, заморськi гостi. Вiдправляють православнi, греко-католицькi священники. Усе буяє щирiстю, доброзичливiстю, торжеством власної сили.

Шкода дарувати сновi й короткi години лiтньої ночi. Хочеться якнайбiльше побачити, почути, зачерпнути життєдайної енергiї рiдної землi, рiдного народу.

Притихаючи, розкинутий посеред степу табiр продовжує жити — неквапливими прогулянками, задушевними розмова­ми, бентежно-журливими нескiнченними пiснями. А над не­озорим, загадково поблимуючим тисячами вогникiв, людсь­ким мурашником нависає iще один — бездонний, переповне­ний своїми мiрiадами ясних цяток. Яке зоряне українське небо! Задерши голову, захлинаючись океанiчною не­осяжнiстю простору, не можу налюбуватись Чумацьким шля­хом. Де iще, як не тут, побачиш таке чудо?

В котрусь iз цих запаморочливих ночей, присiвши бiля тьмяно жеврiючого багаття, слухаю неквапливу, просто­душну бесiду.

— Одного разу, у вихiдний, — розказує незнайомий юнак, — я випадково опинився в гостях у неукраїнськiй сiм'ї. Благопристойнi такi, звичайнi городяни. Живуть у самiсiнькому центрi. А у нас тодi мав вiдбутися один iз перших мiтингiв Руху. I що ти думаєш?

Сидять, мов на голках. Дiтей вiдправили кудись на окраїну. Звiдтiль безперестанку телефонують: "Ну, як у вас?" А господар зиркає крiзь фiранку i веде репортаж, нiби з передової:

— На площi збирається юрба! Юрба росте! Їх уже тисячi! Вони щось там викрикують у мегафон! Юрба збуд­жена скандуванням! У них явно якiсь намiри! Здається, юрба розлючена! Вони кудись налаштовуються! Увага! Ува­га! Вони рушають!!! Треба бути готовим до всього! (Це нашi проходили з прапорами й пiснями — покладати квiти до пам'ятника).

Заледве удалось заспокоїти — не знаю, чи надовго — переконати, що Рух не становить небезпеки.

Хлопець розказує образно, з виразом. Розраховуючи на комiчний ефект, майстерно пародiює iнтонацiю наляканого обивателя. Однак емоцiйного пожвавлення розповiдь не викликає. Навпаки, час вiд часу її перебиває скрушне зiтхання когось iз тих, чиї обличчя скупо висвiтленi спалахами полум'я.

Невже це правда? Невже можна  о т а к  про нас думати?

Це при тому, що Рух, як i "Саюдiс", з моменту зарод­ження проголосив боротьбу за права нацiональних меншин невiд'ємною складовою своєї боротьби? Що це не раз пiдтверджувалось документами, практичними дiями? Що завдяки демократичним процесам отримало змогу прокину­тись i неавтохтонне населення, наочний приклад чому — наша Громада? Хiба ж заради наруги, заради помсти, не­навистi ми пiднялись?

Та ж он бiля в'їзду у табiр клопочеться "козак Грицько". Вiтає гостей, вручає значки iз вусатим запо­рожцем — емблемою свята, скеровує транспорт на парку­вання. Першої доби, довiдавшись, що тiльки-но з аеро­порту i нiде зупинитись, вiн майже силомiць вiддав нам, двом ледь знайомим українцям з Вiльнюса, своє мiсце в наметi, подiлився хлiбиною, бляшанкою консервiв. Сам не спав хтозна-скiльки, про що "красномовно" свiдчить густа багряна сiтка в очах. Тiєї ночi, розбиваючи на струмочки i спрямовуючи "на постiй" могутню лаву при­бульцiв, пробiгав до ранку, зiрвав до ледь чутного хри­пу голос. Ще й сина-пiдлiтка невiдлучно тримає поряд, аби переймався настроєм. I нiхто не надає значення ви­мовi козака, його через пень-колоду в українськiй мовi, як i тому, що, вiн (до речi, iсторик i фiлософ за фахом) — не тiльки чiльний дiяч мiсцевого Руху, а й активiст єврейського товариства.

Скiльки разiв тут, на святкуваннi, можна було спостерiгати, як рiшуче дають вiдсiч рухiвцi якому-не­будь пришелепкуватому, що, затесавшись, пробує розводи­ти ксенофобськi теревенi! Гiдне подиву — як могла з недр людожерного комунiстичного суспiльства виникнути така миролюбна сила? Якщо попередня iдеологiя про­повiдувала диктатуру, стимуляцiю кривавих революцiй, непримиренну класову, до повного фiзичного винищення, боротьбу, то у її наступницi не передбачається репресiй нi до кого — навiть тих, хто заплямував себе найстрахiтливiшими злочинами.

Може, деiнде з поняттям демократiї зв'язується щось iнше, а у Литвi, наприклад, бачив у нiй високу, що нагнiтають кращi уми, духовнiсть. Якби прибрати принци­пово новi взаємини, вiдмiнну вiд дотеперiшньої, мораль, Рух втратив би для мене усiлякий сенс. Нацьковування ж одного народу на iнший вигiдне тим, хто чiпляється за владу, перш за все, аби зберегти iмперiю, — Центровi.

I з цього ось гiгантського свята московське телебачення — основний постачальник iнформацiї для мiльйонiв у Союзi та за його межами, — якщо подасть, то хiба комп­рометуючий епiзод чи, якщо трапиться, iнцидент.

То чи варт дивуватись упередженню? Знає про справжнiй дух i настрiй народних рухiв — литовського, українського — той, хто безпосередньо "варився" у них. Скiльки добропорядних, що нiжаться зараз у лiжку, гро­мадян, яким нiколи не побувати у цьому стовпищi, пiд цими зорями, так i залишаться до кiнця днiв при своїх дикунських, сформованих чутками i пропагандою, суджен­нях!

А якщо можна ось так запросто, безкарно, фальшувати сьогочасне, то що казати про українську, впродовж стiлькох десятирiч цiлком беззахисну, давнину? Лишень тепер-от потроху вiдкривається доступ до архiвiв, част­ково знiмаються з нашого народу лукаво налiпленi ярли­ки. Чи ймовiрно коли-небудь встановити iстину? Адже як­що через сто, скажiмо, рокiв хтось пiднiме "документи епохи" — солiднi, багатотиражнi газети, то отримає по­няття про Рух, як про збiговисько невiгласiв i насиль­никiв.

"Що ж таке iсторiя, — думається бiля пригасаючого вогнища, можливо, не лише менi, — як не довiльна, на задану тему, варiацiя?"

Свято нiяк не обмежене рамками польового табору.