А зараз зупинимось в корчмі Ротаня і добре повечеряємо, – мрійливо зауважив товстун і його живіт відгукнувся легким бурчанням.
Вони розсміялись, поганяючи конячок, які, вже чуючи людське житло і відпочинок, самі прискорювали ходу. Попереду запилило і показався військовий загін.
– Хто це може бути? – занепокоївся Горл, підтягуючи ближче спис.
– Схоже князь Ізяслав, – відповів здоровань, очі якого були зіркіші. – Бачу прапор з летючим соколом. І що він тут робить?
– Зараз дізнаємось.
Під'їхавши ближче, вони з'їхали на узбіччя і зупинились, пропускаючи колону озброєних вершників. Дійсно, це були дружинники князя Ізяслава. Через хвилину до них під'їхав сам князь на вороному жеребці в супроводі кількох воїнів і трьох молодих волхвів, судячи по вдягнених на них шкурах з оскаленими головами ведмедів, з войовничого братства Ведмедя. Ізяслав був невеликого росту та міцно збитий, а про його вміння володіти мечем ходили легенди.
– Здорові будете, поселяни, – зично привітався князь, уважно глянувши на них сірими очима. – Звідкіля ви їдете?
– Здоров був, світлий князь, – схилив голову Горл. – Ми з Боброва і їдемо з товаром до твого граду Черніва.
– А чого забарились? Ми зустріли торговий караван день назад, – поцікавився Ізяслав.
– Та, князь, наш товар трохи запізнився. Тому і доводиться наздоганяти караван, – відповів Горл.
– Ну нічого, ви вже скоро їх наздоженете, – сказав князь і хотів вже скакати далі, але один із волхвів під'їхав ближче і, нависнувши над поселянами, запитав.
– Добрі люди, а хтось стрічався вам на дорозі?
– Так. Зустріли ми воєводу Добриню, – трохи пом'явшись, відповів Горл під пронизливим поглядом волхва.
– Так вони поїхали лісовою дорогою..., – зупинився Ізяслав. – А моя сестра Дарина була з ним?
– Була, – не зважаючи на лютий погляд Бугая, сказав товстун і вуси, ще більше обвисли на його круглих щоках.
– Ну, що ж спасибі і хай вам щастить, – сказав князь і, переглянувшись з сивим воїном зі шрамом на лиці, пришпорив коня. За ним поскакали інші, тільки волхв трішки затримався та пильно поглянув їм в очі, а потім, мотнувши ведмежою головою, поїхав неспішно за своїми.
Горл і Бугай мовчки сиділи, чекаючи доки проїдуть кілька сотень кінних дружинників князя Ізяслава. Коли з'явились останні вершники, Горл вдарив батогом конячок і ті поволі витягнули підводу на дорогу та почалапали до Пролісок. Бугай врешті не витримав і сердито спитав.
– Чого це ти сказав про княжну?
– А що таке? – огризнувся Горл. – Брат запитав про сестру, можливо турбується за неї.
– Ага, турбується, він потурбується, – розізлився здоровань. – Не треба було казати, щось не подобається мені все це, ці війська, які прямують на Кийград. Для чого? Правду в народі говорять, не віддасть Ізяслав престол своєму брату. Ходять же чутки, що потравили Святослава.
– Помовчи. Не наша ця справа, нехай князі між собою розбираються, а ми займемось своїм ділом, – сказав товстун і чомусь озирнувшись навкруги, додав тихіше. – Та і цей волхв так на мене зиркнув, що мурашки по шкірі побігли і серце завмерло. Спробуй тут змовчати.
– Так це правда, – погодився Бугай. – З цим братством Ведмедя не дуже пошуткуєш. Я сам, хоч і не боягуз, почував себе як вуж на сковороді.
– От бачиш, – примирливо проговорив Горл. – Та й врешті ніхто нас не просив мовчати, можливо якраз і потрібно було розповісти про княжну.
– І то вірно, – трохи повеселів здоровань. – Самі розберуться.
Підвода, підплигуючи на ритвинах, потихеньку під'їжджала до придорожньої корчми.
***
Ізяслав зупинився на роздоріжжі і наказав дружиннику зі шрамом.
– Порій, візьми два десятка вершників і наздожени Добриню.
– Князь, та вони на два дні попереду, – поплескавши по шиї свого коня, відповів той. – А в нас коні трохи заморились, боюсь не здоженемо їх.
– Вибери найкращих коней, візьми запасних, рухайся вночі але не дай їм добратись до Боброва. Якщо вони сядуть до човнів, то будуть раніше нас в Кийграді. Сам розумієш, нам потрібно на переправу, там чекає старійшина волхвів Горюн.
Сотник Порій тільки здвинув плечима та неохоче кивнув головою. Завдання було не просте. Але тут втрутився під'їхавший волхв Врон.
– Князь, дозволь я поїду з ними та допоможу наздогнати Дарину.
– Ось і добре, – відповів Ізяслав і посміхнувся, глянувши на кислий вираз обличчя свого старого товариша. – Ну що ж, ви тут самі розберетесь, а я вперед до стольного граду.
Вже зібравшись їхати він покликав ближче до себе Порія і тихо сказав йому.
– Мені потрібна лише одна Дарина. Відвезеш її в Чернів, хай поживе в моїм теремі.
Той зрозуміло кивнув, а князь з дружинниками та двома волхвами направився до голови колони.
Врон мовчки чекав, поки сотник Порій, лаючись про себе, відбирав два десятка вершників на добрих конях. Сотник розумів, що волхв своїм чаклунством може загнати їх коней до смерті, вижавши з них всі сили, хоча тоді, можливо, і з'явиться нагода наздогнати Добриню.
13
Герцог Вольмир трохи розслабився – нарешті свята закінчились. В завершальний вечір відбувся грандіозний банкет, величезний зал палацу ледве вмістив всіх бажаючих. Почувши про приїзд Великого магістра з принцесою Анною, шляхетне панство хлинуло до замку герцога Венедійського, прибув із свого лісового замку навіть граф Дракала. Та все пройшло напрочуд добре, вино лилось рікою, страв, різноманітних і смачних, було вдосталь. Музиканти і танцюристи веселили гостей всю ніч, особливо всім сподобались звабливі танці аравських танцюристок. Магістр Константан, пославшись на втому, рано полишив спільний стіл і тому Вольмир весь вечір розважав і розмовляв з Анною, підливаючи їй вино із свого графина.
Вранці більшість гостей від'їхали, та дехто залишився, плекаючи надію поговорити по своїм справам із Великим магістром чи принцесою. Анна почувала себе втомленою і нікого не прийняла, а Константан кілька годин вислуховував прохачів, які здебільш прохали про вступ своїх родичів до ордена Зірки. Під вечір багато хто зібрався поїхати до міста, подивитись на феєрверк, який, за обіцянками голови міста, мав бути найграндіознішим за останні роки і завершити народні гуляння. Серед них були принцеса Анна і баронеса Феодосія, вони поїхали в супроводі графа Андре з десятком рицарів. Герцог дозволив і управителю Маркусу поїхати в місто на цей святковий феєрверк. А вечором до Вольмира прийшов магістр Роман і передав прохання Константана навідатись до нього, Великий магістр почував себе не дуже добре після всіх розмов з відвідувачами. Герцог пообіцяв, що як тільки він трохи звільниться від справ, обов'язково прийде.
Перепочивши і перекусивши, герцог Вольмир пішов до покоїв Великого магістра. Там він застав лікарів, які метушились навколо лежачого в ліжку Константана, і магістра Романа, який стурбовано спостерігав за своїм дядьком. Та Константан вгледівши, що прийшов герцог, наказав залишити його наодинці з Вольмиром. Роман не задоволено щось пробурчав, але послухався, встигши шепнути герцогу, щоб не дуже втомлював Великого магістра. Лікарі ж з явним полегшенням залишили кімнату.
– Бачите, ваша світлість, лікарі вже втомились порпатись біля мене, – розвів руками Константан. – Судячи по всьому, нема у мене ніякої надії.
– Ну, що ви кажете, ваше преосвященство, – заперечив Вольмир, – треба боротись з хворобою. Ви зараз просто трохи втомились від свята і банкету.
– Та я вже п'ять років борюсь, та поки ніякого результату, – втомлено посміхнувся той.
– Можливо, ще знайдуться ліки, – сказав герцог, присівши на крісло біля ліжка.
– Можливо, – зітхнув Константан. – Та я не про це хотів поговорити з тобою.
– А про що?
– Спочатку, будь ласка, відкрий на столі шкатулку і подай мені кришталеву кулю.
Вольмир підвівся, підійшов до столу і відкрив дерев'яну шкатулку оздоблену золотим орнаментом. На червоній бархатистій подушечці лежала кришталева куля завбільшки з кулак, точна копія подарунка Мальфара. Герцог не зумів скрити свого подиву.
– Що знайома штуковина? – запитав магістр.
– Так. В мене точнісінько такий, – відповів Вольмир передаючи кулю, а потім додав. – Дарунок мага Мальфара, щоб не підслуховували.
– А що є кому підслуховувати? – запитав Константан, погладжуючи кришталеву поверхню кулі.
– Не знаю, про це краще запитати мого головного охоронця – барона Шрауба, він трохи схибився на змовах.
– Можливо він і має рацію, – задумливо промовив магістр. – Та ця куля не для цього... Почекай хвилину.
Герцог почав спостерігати, як під руками Константана куля потрохи заіскрилася і почала світитись зеленкуватим світлом. В цей час з магістром проходило перетворювання, шкіра трішки порожевіла, а дихання стало більш спокійним і рівним. Куля несподівано погасла і магістр вже посміхаючись протягнув її Вольмиру.
– Поклади на місце.
Коли герцог поклав кулю і закрив шкатулку, Константан, усівшись зручніше промовив.
– Ось тепер можна і поговорити.
Вловивши здивований погляд Вольмира, додав.
– Ця магічна куля придає сил, хоч і ненадовго.