А он парашут, який означає відмову від цього тіла, від цієї жінки, від 113-го номеру, від катакомбів смутку і темряви, він означає надію, він дає хоча й примарного, але все ж — шанса.
Це — мій журавель в небі. То що ж обрати? На чому зупинитися? Синиця? Чи журавель? Вона лагідно торкаяться мого тіла, але я вже втомився від любощів, для першого разу забагато, м'яко відводжу її руку. Якщо втікати — то лише зараз, потім я вже не зможу, потім мене засмокче рутина, поглинуть її руки, її млявість, її постійність. Та й в гелікоптері не дрімають, вони вже знають, може бути, що вже запізно. Але хай там як, а зволікати не можна, не для того я стільки років присвятив цьому парашутові, щоб так нерозумно все змарнувати, щоб розчулитися заради зверхньої і небезпечної жінки.
Встаю, вбираюся, а вона налякано дивиться на мене, здається, зрозуміла, що я збираюся йти назовсім.
— Куди ти? — намагаючись приховати переляк, майстриня прикидатися.
— Донизу, — тепер вже нема змісту приховувати це, надто пізно, щоб вони могли щось вдіяти. Вона вмовкла, враз розгубилася, вражена.
— То ти також?.. — зітхає. — ще одне розчарування, ще одна невдача, ще одна втрата... Боюся, що вже остання... Слухай. Даня, скажи-но мені: чому всі мої чоловіки намагаються втекти від мене? Ти ж мусиш це знати, скажи... Але зауваж, любий мій, зверни на те особливу увагу, що ніхто з твоїх попередників не залишився живий. Ну нащо це тобі?!
— Вибач, Юлю, але це не має до тебе жоднонго стосунку. Не знаю напевне за інших, але я йду, бо вже втомився від цього поверху, від його одноманітності і несправжності, від куцості та дріб'язковості, які накопичуються тут разом з брудом, нашаровуючись в кутках...
— А як же ми? — Б'є влучно, останній її шанс, вона — це єдине, що ще може мене тут затримати. Хвильку вагаюся, але треба бути принциповим, і перш ніж вона відкрили рота для нового контрудару, я вже прийняв кінцеве рішення.
— Якщо хочеш: пішли зі мною, парашут повинен витримати двох. — Вона так і залишається сидіти з привідкритим ротом, переварюючи сказане мною, — ще ж ніхто не пропонував їй втекти звідси.
— Ні, це виключено. Я хочу жити. Я б хотіла, щоб жив і ти. Але в тебе, бачу, інші плани, тобі вже, схоже, набридло. Даню! ще раз добре подумай, прошу тебе. Ми ж зможемо жити й тут. А ще... я може вже казала тобі... адже є дипломатичні канали... В мене ж чималі гроші; до речі, тобі вже не треба буде шити, і врахуй, ми зможемо вирватися звідси без жодного ризику, нас заберуть гелікоптером... Можна оформити візу, Даню!.. Невже ти ще не зрозумів, що живим звідси не втекти? Невже не переконався на досвіді, що у тебе жодних шансів? Давай спробуємо знайти своє місце тут, хай тут, чому б і не тут? Адже хтозна, що чекає там. Чи краще там... Ну, Даню?.. Я вбираюся і заперечливо хитао головою.
— Бачу, що це безнадійно. Тебе не переконати, як і їх...
— Ні, не переконати, можеш даремно не витрачатися. Надто довго я чекав, надто довго готувався. Якщо зараз я залишуся, то ніколи вже не зможу втекти, і це буде гнітити, це буде виводити з себе, це призведе до того, що винуватитиму в усьому тебе... Та й не знаю: чи зможу забути те, що ти була (чи лише була?) частиною того мерзенного світу, який спридмав мене, як німого дурного Даню, ти не завдавала собі клопоту зазирнути глбше, ти... Хай ти і не брала участі у насмішках, знущаннях... але ж твоя зверхність і недбалість, вони читалася у кожному погляді... То ж чому тепер?.. Вибач, мені тяжко говорити. Ще раз повторюю: якщо хочеш, пішли зі мною. Я готовий взяти тебе і ризикнути почати нове життя. Але — там, лише там.
-Точнісінько так, як і раніше. Ти просто копія Сашка, правда, він не пропонував мені нічого. Але ж всі ви до смішного однакові. Кидаєте мене одну і ще й у чомусь звинувачуєте...
- — Якщо тут хтось когось у чомусь і звинувачує, то це ти мене. Повір: якщо б ти сьогодні не зробила першого кроку, я б не зважився навіть торкнутися до тебе, нічого б не було. Ти ще й зараз для мене недосяжно далека, я не наважуюся торкнутися твого тіла, мені видається, що я не заслужив такого щастя... В цьому також сліди твоєї зверхності... Я мушу йти. Це було справою мого життя, і я таки йду.
Здивовано і роздратовано метається гелікоптер: недогледіли, впустили, як же це так? я поволі проходжу коридором міжберіззя, востаннє сумовито позираю догори, красиво; прощавайте, берези, прощавайте назавжди, сюди я вже не повернуся ніколи, кепсько вам буде без мене, ніхто вже не прийде сюди милуватися вами, нікому ви вже не будете потрібні.
— Бачиш, як гарно? — але вона не бачить, поглинута своїми сумними думами, — інколи звертай на них увагу... Якщо захочеш пригадати мене.
-Чи варто? Пригадувати, завдавати собі... На що я сподівалася, дурепа?.. що ж далі? Скажи мені: як бути далі? самій серед цього бедламу, серед цього свинства?
Я лише хитаю головою, говорити мені тяжко, а сьогодні я й так надто багато сказав, досить.
Межа, перевіряю парашут, закріплюю стропи.
— Ну все, Юльцю... прощавай... Не поминай лихом... Хай щастить... Може зустрінемося ще, колись... ну, там... Ти мене не поцілуєш на прощання?
— Чому б і ні? — байдуже, флегматично.
Шукаю устами її губи, хапаю їх, як спраглий припадає до води, не відірватися, ще раз, наче клеєм, присмокталася зубами... Не хотілося б робити їй боляче, але доводиться, — натискаю пальцями на вилиці,— відриваюся, злизуючи кров.
— Ні, не так. Востаннє питаю: йдеш зі мною?
Її черга хитати голозою, наче втратила дар мови, нарешті, коли вже нога моя зависає над прірвою:
— Даню! — озираюся, вона, вмита сльозами, — може передумаєш?
Нічого не кажу, бо це може продовжуватися вічність, відштовхуюся, відчуваю невагомість і ... страх, що нарешті прорвався крізь хвилю забуття і місцевого отупіння, нутрощі кудись зникають, ні, всього лише стискаються в коржик під діафрагмою... шахівниця мікрорайонів міста, потім ривок, беззубо завис гелікоптер...
15
Внизу на мене вже чекали; щоправда, зустріч не була вельми урочистою: кілька перехожих, що ловили гав, здивовано поглядали то на парашут, то на мене; звідкілясь приспів міліціонер в яскравій уніформі, він схопив мене за руку вище ліктя і боляче її викрутив.
-Ти порупив громадський порядок, — сказав він навіть незлостиво, що втім мало в'язалося з його поведінкою...
Можливо, потім він казав і ще щось, але я погано пам'ятаю наступні події, в голові у мене все перевернулося, запаморочилося, я трохи не втратив свідомості. Та міліціонер на це не зважав, він ретельно виконував своє бойове завдання: штовхнув мене на холодну підлогу автомобіля, скувавши руки металом, наручники, — подумав ще я, бо вже й думати ставало дедалі тяжче, лише одне втішало: я таки це зробив, хай там як.
Прийшов до тями я у брудній холодній камері, наповненій щурами та упирами-кажанами, з якими доводилося ділити крихітне ложе, зрідка, посеред болючих роздумів та спогадів, з'являлося щось, що тут, напевне, вважалося за їжу. І я їв, бо іншого виходу в мене не було, лише постійно твердив собі: хай там як, але ж я це зробив... Адже нема гелікоптера, нема похмурого даху... А це, це скоро минеться. І справді, всього лиш за кілька днів мене мовчки вивели на вулицю, кам'яна темниця війнула мені в спину могильним протягом і грюкнула дверима.
Перш за все я радісно вдихнув свіжого повітря, але розчарування чекало на мене вже тут: воно було точніснько таке ж як і на 113-му; потрісканий асфальт вулиці навіював песимізм, байдужі перехожі невдоволено штуркали мене плечем, щоб не стояв у них на дорозі; ніхто мене тут не чекав, нікому я не був потрібен. Я засумнівався — може дарма не послухав Юлію, не залишився з нею? Проте так швидко зневірюатися не хотілося, я ходив містом в пошуках людей, які б зрозуміли мене, які б звернулися до мене, поплескали по плечу, сказали б: як ми тебе розуміємо, друже... Але таких людей не було видно, в будь-якому випадку, мені вони не зустрічалися. Може вони й були десь поряд, проте ззовні виглядали так само, як і інші, тому й не відкривалися мені, тому я й проминав їх, а вони — мене, продовжуючи намарні пошуки. І все ж, я на щось сподівався, не визнавав своєї цілковитої поразки; тому й винайняв квартиру майже у центрі містечка, поблизу вежі-хмародера, тому й зайнявся своєю справою; не тому що вирішив пристосуватися, не тому, що шукав заробітку (та що це я, з цієї причини також), не тому вислуховував довгі плутані оповідки клієнтів, підбадьорливо їм посміхаючись; ні, — я шукав людину, людину, з якою можна буде поговорити... Але ж про що? Про себе? про мою безталанну долю? Кому це потрібно? про їх безталанну долю? нащо це мені?.. Я так довго мовчав, що вже а насправді розучився розмовляти, кожне слово давалося мені немалою кров'ю, тому беріг я його на межовий випадок ...
Зрозумівши заколисливе пліснявіння міста зсередини, я вирішив податися в мандри, адже не може такого бути, щоб те, що я шукав (я вже й сам не знав до пуття, що я шукав, але вірив, що, коли я це знайду, то обовязково зрозумію: знайшов), не існувало взагалі.
Я взяв з собою лише маленьку торбину з харчем і довго йшов, дивуючись одноманітності пейзажів, які монотонне змінювалися.
На четвертій день, коли біль в протертих до кісток йогах став нестерпним, я відчув, як наближаюся до чогось значного, що дивувало зір на горизонті несправжністю та неприродністю.
Через силу долав я останні кілометри дистанції, думаючи лиш про одне: тільки б це був це міраж, тільки б це була оаза, тільки б...