Там все чікі-чікі! Є свідки, всьо як має бути. Як то кажуть, комар носа, хі-хі. Ну, кажи щось, старий! Колись! Вирішуй!
Клятий проноза! Почуваюся від нього залежним, а це завжди бісить.
— Які будуть гарантії у мене? Ну, що я таки стану власником статуетки Гонгадзе? І грошиків в придачу?
— Ти що, старий, не віриш мені?
— Чого ж, старий, вірю. Але застрахуватися треба. Мій варіант — вранці стільці, себто премія, ввечері…
— А як тоді я…
— А ти що, мені не віриш?… Передоплата це називається. Крім того, є ж засоби впливу і ти про них чудово знаєш…
Він думає, вагається, нарешті знаходить компромісний варіант.
— Там є кілька матеріалів, я тобі завтра принесу. Домовимося так: ти друкуєш перший, з обіцянкою продовжити… Робиш на тиждень паузу. А тоді якраз і приспіє річниця зникнення Гонгадзе і вручення премії. А далі… ти продовжуєш, як і обіцяв. А далі… — він мрійливо дивиться в даль.
— А далі? — вдаю я викінченого кретина.
— А далі вибори, — трохи роздратовано каже він: я обірвав його мрії.
На тому й домовилися. Я усе ж відчувався не зовсім надійно. З цими хлопцями ніколи напевно не знаєш, де тобі підлаштують каверзу.
Однак цього разу мене несподівано не "кинули" — мабуть на опублікованому мною компроматі їм справді йшлося.
На нагородження зігнали цілий натовп: школярі, студенти, викладачі, чиновники. Випадкова знайома студентка усміхається: "нас для масовки сюди з пар загнали. Прийшов декан, щось пошепотівся з викладачем і той пообіцяв зробити перекличку після. Щоб ніхто не втік Але половина наших все одно змилася."
Організатори трохи перестаралися — дехто стоїть, всім не вистачило місць. Нагороди вручає сам губернатор, пафос його промов проймає до слід, в унісон здригаються серця кожного справжнього громадянина.
— … Це прізивще вже стало для нас символом, символом правди і незаангажованості. В нашій області влада завжди турбувалася про журналістів, дбала про їхній соціальний захист, належне матеріальне забезпечення…
Я обдмухую з піджака котячі ворсинки. Марко сидить поруч і йорзає на стільці. Він ображений і заздрить. Він сподівався отримати цей приз сам. Він чомусь наївно вірив, що жюрі чесно зважить на його непідкупність, а нападки на губернатора повважає особливою заслугою. Дзюськи, старий, ти геть божевільний, якщо віриш у казки про демократію і справедливість. В будь-якому разі ти теж не заслуговував на цей приз, як на нього не заслуговував ніхто. Для цього треба принаймні дізнатися щось таке, за що тебе теж одразу замочать, ще не встигнеш ти й рота роззявити.
А говорити відверто про речі, що лежать на поверхні, і про які люди й без тебе знають — це пусте, пшик…
— І нарешті перша премія…
Я раптом розумію, що щось не так, що мене могли надурити і тоді це все (навіть мій піджак) виглядатиме точнісінько як весілля, з якого втекла разом із коханцем наречена. Знервовано дивлюся на голову жюрі, який ховає від мене погляд. Може, таки передумали? Запирає подих, чую своє прізвище і, відчуваючи, що почервонів, підводжуся…
Марко ненависно дивиться на мене.
Я йду до сцени і слухаю всю ту їхню біліберду, так звану мотивацію.
Губернатор тисне мені руку, усміхається камерам, нас знімкують разом, я поруч із цим велетом як пігмей. Його грузьке тіло ледь обертається, під ногами важко рипить паркет. Я стискаю статуетку із зображенням Гонгадзе, вклоняюся натовпу і рушаю до трибуни, щоб сказати кілька обов'язкових слів, які наготував звечора.
— Шановні джентельмени і джентельменки, леді та ледянки, пани і панянки!
У залі смішок.
— Є певні правила, умовності. Своєрідні суспільні закони. Один із них твердить, що на таких показових акціях номінант повинен, отримавши нагороду, вийти сюди, і дякувати, слізно усім дякувати. Як, скажімо, це роблять на церемоніях нагородження оскарами. Дякувати крізь сльози і яскраву сліпучо-білу тридцятидвохзубу усмішку. Дякувати родичам і друзям, знайомим і присутнім, родичам знайомих і друзям присутніх. Всім, всім, всім, хто є на землі! Шестимільярдному вулику на ймення планета Земля… — я зітхнув і подивився у зал: ніхто не сміявся; одні куняли, інші тікали, треті здивовано округляли очі. Губернатор дивився на мене, грізно насупивши брови. Час від часу він запитально і вимогливо зиркав на голову журі, який бв ні в сих, ні в тих. — Але я не буду усміхатися! — випалив я, — не буду і край! Не тому, звісно, що я є антисоціальним елементом, боронь Боже! Причина тут навіть не в моєму надмірному нарцисизмі або бажанні виокремитися, зовсім ні; такі суспільнонекомфортні риси мені не властиві. Просто… — я зробив паузу, набрав у легені якнайбільше повітря і видихнув, — просто у мене жовті зуби.
Хтось засміявся.
— Не смішно! — раптом зло відрубав я, потім, трохи заспокоївшись, продовжив, — але не подумайте, що я виправдовуюся, аби уникнути подяк. Я не можу не подякувати великому другові преси, нашому губернаторові, — оплески в залі, — і журі, яке… — я не завершив цього речення, бо не зміг прочитати своїх каракулів, — Дякую всім за надану мені можливість. Я, знаєте, надаю перевагу можливості над дійсністю, адже можливість безмежна, ідеальна, яскрава, об'ємна, яка мені чи вам завгодна, в той час як дійсність пласка, сіра, засліплена, як я зараз, прожекторами, пошматована, вульгарна, нецікава. Дійсна, врешті-решт… Сьогодні я втратив кавалок можливості, який пожерла реальність. Тому мені трохи сумно… Наостанок ще кілька подяк: присутнім дякую за присутність, уважним — за увагу!..
Тиша і темінь…
36
Ніч огортає тіла і речі, з'єднуючи їх у єдине місиво, в коктейль невідомості, у відсутність меж. Поступово зір призвичаюється до мороку, і на протилежній стіні кімнати, в якій він невідомо як опинився, Марко бачить похилену жовтаву пляму, що нагадує формою перекошене вікно, яке знаходиться за кілька кроків — якраз напроти. Посередині пройми світла — тінь: чорний хрест віконниці. Стеля кімнати губиться десь у високості, вздовж однієї зі стін — старі меблі, виготовлення яких, як і зведення цього будинку, орієнтовно можна приписати міжвоєнному періоду, ближче до заврешення першого зі світових побоїськ. На полицях шаф — порцелянові сервізи, кришталеві вази та салатниці. Кілька книг, підбраних, судячи із назв та прізвищ авторів, геть без смаку — зовсім не для читання, а за кольором корінців, щоб пасували до інтер'єру кімнати. Марко перегортає неторкані сторінки якогось із давніх фоліантів, принюхується до запаху фарби і білого офсетного паперу, що від часу злився із запахами довкілля — пліснявою попіддашшя, випарами мишачих екскрементів… Аня спить, усміхаючись уві сні. Він надто уважно придивляється до спотворених темрявою рис обличчя дівчини. Надто чітко окреслений ніс, бліді вилиці, величезні повіки. З напіввідкритого роту чується огидний запах їжі, що застрягла між зубами.
Марко, похитуючись, йде шукати виходок, однак швидко розуміє марнотність своїх спроб — в таких ветхих будинках туалет один на кілька сімей і розташовується десь у кутку довжелезного дворового балкончика, мережею яких обплутані всі поверхи. Проте фізіологічні потреби примушують хлопця, не гаючись, будь-що шукати виходу із ситуації. Він намацує якісь дверцята, однак на звичному місці немає руків'я. Марко лапає двері вище, нижче, намагається просто штовхнути їх — все марно. Він починає дратуватися — біль у сечовику стає нестерпним.
Раптом поруч із ним щось оживає і починає ворушитися.
— Аня! — пошепки озивається щось, — Аня! Вставай! Тут хтось є, Аня! — продовжує шепотіти незнайомий дівочий голос.
Марко раптом згадує, як він обблював звечора підлогу у цій кімнаті і Аня, кривлячись, терла ганчіркою килимок. Потім вона його роздягала, виймала з мокрих обісцяних штанів ноги, щось роздратовано приказувала; він лише сміявся наче божевільний. Опинившись в чужому помешканні абсолютно голим, Марко спробував танцювати, у якийсь момент рвонувся до дверей, щоб продемонструвати всьому світу переваги нудистського способу життя. Аня заледве його вгамувала і, здається, дала йому труси свого батька. Марко провів однією рукою вздовж стегон — незручні сімейки надто великого розміру ледве трималися на ньому. Інша рука наполегливо шукала виходу і нарешті знайшла — як виявилося, двері складалися з двох створок і клямка знаходилася посередині. Із зовнішнього боку були ще одні двері і Марко доволі довго не міг дати раду з замком. Нарешті підійшла заспана Аня в халатику і допомогла йому.
— Тримай, це ключ. Вийдеш на балкон, повернеш ліворуч і — у самісінький кінець. Там розберешся, — буркнула вона.
В цьому голосі вже не звучало жодних сентиментальних ноток. Однак Маркові ніколи було міркувати над цим — сечовик просто лускав від перенаповнення. Нічна свіжість впивалася йому в босі ноги, груди, руки. Марко затремтів, зігнувся від першого ж пориву вітру і підтюпцем кинувся до туалету…
Вранці, коли він прокинувся, поруч не було нікого. Два жіночих голоси щось з'ясовували у сусідній кімнаті, яка слугувала за кухню.
Він підвівся, пошукав речей, щоб вдягтися, але не знайшов нічого. В печі, гучно хуркотячи, палав газ, однак повітря в кімнаті все одно мало низьку температуру. Марко подумав, що варто спинитися, якщо він не хоче погано закінчити. Проте, уважно пислухавшись до себе і стану організму, зрозумів, що без пива не обійдеться і цей ранок. Двері прочинилися, у приміщення увірвалося шкварчання, шипіння, запах смаженого і — у супроводі всього цього — обличчя Ані.
— Ти вже встав? — поцікавилася вона по-діловому, — тоді застели ліжко, на кріслі біля стола візьмеш батьковий одяг, доки твій сохнутиме. Вмитися зможеш на кухні.
Двері одразу ж грюкнули, з чого Марко зробив висновок, що ним дуже незадоволені. Втім, це було лише дрібним додатком до похмурого настрою. Поволі вбрався у чудернацький костюм, завузлував картату краватку і, поглянувши у люстерко в глибині старого серванту, не стримався від усмішки — помнуте неголене обличчя, набряклі мішки під очима і комічний ретро-костюм перетворювали його на паяца. Крім усього, Анин батько вочевидь був десь так удвічі більшим за Марка, тож комір сорочки звисав мало не до грудей, піджак висів, як пальто, а штани напиналися, наче парашути.