Викурена сигарета

Напевно воно його розуміло найбільш, в даний час. Тому залишивши хлопця зі своїми думками на одинці вийшов у коридор.

На мене ніхто не чекав, не шукав мене. Я був не помітним в цьому приміщенні, колись зникну і ніхто не згадає такого, як я. Подолавши прохолодний вітер, який ходив по коридору, я зайшов до медсестри. Вона мала поставити мені крапильницю годину тому але сиділа за столом та перебирала документи. Навіть не помітила, як я зайшов, тому обережно присів на стілець, який стояв поруч з столом. Він був не м'яким і не новим, лиш пестив сідниці своїм холодом. На столі лежав гармидер, забагато аркушів. Були пусті білі але й зустрічалися документи якогось пораненого чи хворого з відділення. Медсестра все ж помітила мене, але просто вказала на диван, який був позаду мене та поставила поруч штатив з крапильницею. На що я слухняно присів туди й дав руку, де був катетор. Вона вставила та повернулась назад, залишила мене наодинці. Я сидів мовчки , старався бути не помітним, не заважати, тому й втонув у власних думках. В голові перетиналось їх багато, зустрічались правдиві, й вигадані, зовсім не можливі. Які стосунки між мною та Віктором? Як він сприйняв почуту інформацію? Ех. Крапильниця поспішаючи накрапала до кінця, вона знала, що мені потрібно бути не тут, не поруч з медсестрою, а на ліжку, поруч з Віком. Що я відчуваю до нього?

Не помітив, як медсестра підійшла до мене, щоб зняти крапельницю та відставити її. Я немов задрімав, потонув у роздумах. Це інколи страшно, адже де шанси, що тебе витягнуть з них? Що ти не залишишся там — у темному місці самому з страхами? Їх не має, особливо коли тебе уникають люди. Катетор стояв на правій руці, порізи на ній були вище, не помітні для інших. Жінка витерла те місце антисептичною салфеткою, дала знак, що можу бути вільним .

Я не затримався, не хотілось сидіти в цьому незручному місці й вийшов назад, у коридор. Він пустував, як і пів години тому. Здавалось, що всі повмерали або застигли в непорозумінні. Тільки пилюка літала по сухій підлозі, мабуть прибиральниця ще не дійшла до прибирання тут.

Раптом з кінця коридору почувся хлип, хтось плакав. Серце застигло, коли я повернув обличчя і побачив Розалінду. Вона була вдягнена в темну сукню, а на ногах виднілися в'язані милі гетри. Її тіло прикрашали вже звичні трубки, які допомагали дихати. Дівчина прикрила очі руками, не показуючи сльози. Пройшовши до неї, я присів поруч, адже хвилювався. Вона моя подруга, тому я маю поцікавитися, що сталось, так робили інші в таких ситуаціях. Погладив її по голові та обійняв, обережно, щоб нічого не зачепити. Розі це сподобалось, подобалась моя раптова підтримка, мабуть вона цього і хотіла. Але Розалінда не дала собі довго плакати вирівняла спину та відвела погляд до вікна.

— Привіт, Лео.

Чому вона не хоче дивитися на мене? Хочеться доторкнутися до її обличчя , повертаючи його до себе, щоб прочитати заплакані очі. Але це було б егоїстично, надіюсь дівчина сама розповість.

— Доброго ранку, Роза.

Я старався усміхнутись, надати ситуації кращої атмосфери, адже було не приємно. Дівчина не була готова до нашої зустрічі, до того, що я її обійму.

— Пробач, що зустріла тебе заплаканна, — Роза витерла свої очі, але вони всерівно залишались вологими, водночас красивими.

— Що трапилось? —, ці слова були, як кнопка для дівчини, як прапор на початку перегонів.

— Просто..., — вона завагалась, або не знала, які слова підібрати, нервово крутила апарат, який слухняно стояв поруч, як маленький песик, — ти знаєш про те що лікарі казали, що мені лишилось жити місяць +-?

— Так.

— Сьогодні зустріла медсестру перед тим, як вона зайшла в медсестринську, — Роза старалась триматися, не заплакати. Це не виходило, вона зупинялась після кожного слова, — вона сказала, що моє лікування закінчилось, я можу збиратися додому, або все ж залишитися на тиждень в лікарні, по бажанню.

— Чому так? Лікарі мають, що є сили рятувати тебе, запобігати смерть.

Роза нахилилась мені на груди, вона втомилася і все ж дала волю сльозам. Я не був проти, спокійно заспокоював її своєю присутністю. Я не знав чим би міг допомогти, як не підтримкою. Дивлячись на проблему вони вчиняють не так , як потрібно. Обов'язок лікарів — допомагати потребуючим зі здоров'ям, враховуючи і фізичне, і психологічне. Але в цій лікарні вони вчиняють не так, як коли обіцяли, коли давали клятву Гіпократу.

— Ти правий, але мої батьки не мають можливості заплатити більше, дати те що на "шоколадку". Саме за цього ці злочинці не хочуть лікувати мене, — проковтнувши слюну вона вирівняла спину, — їм потрібно доплатити, те що ми й не маємо. Лікування – таблетки і терапія – не мало забрала коштів. Я пропонувала піти на консультацію іншого лікаря, але гроші... навіть не має в кого позичити.

— Давай я підзароблю? — я старався вхопитися хоч за якийсь пластир позитиву, щоб рани, які завдавав негатив, не погубили, — я можу знайти ро...

Вона натиснула на мої губи пальцем, щоб я замовк. Роза посміхнулась, її усмішка радувала мене, але й лякала.

— Якщо людині судилось померти, то вона помре, хоч що не роби, — дівчина поцілувала мене в щоку та знову взяла в обійми, — ти був хорошим другом, дякую, за те що ти є зараз.

— Ні, ні, ти не можеш померти, ти казала, що це можливо, але не точно, що в тебе є шанси подолати хворобу, — у мене з'явилась паніка, вона була не приємна. Я хотів забігти за безвиході. Не хотілось втрачати таку людину, як Розалінда. Вона для мене цінна. Ця дівчина моя подруга.

— …тільки якщо мені продовжать лікування. Ще пару днів і мене нічого не врятує, я вже похоронила себе, заспокойся.

Тепер ми сиділи мовчки. Що вона, що я давились сумом. Потрібно рятувати дівчину. Можливо почати шукати плюси, як в минулий раз? Але шукати хороше у смерті? Я засміявся, але швидко прикрив усмішку, адже це не доречно. Напевно настав мій час.

— У мене є ідея! — сказав це відкашлявшись. Я часто кашляю, це вже почало бісити.

— Яка? — Роза помітила мою раптову усмішку, але не скривила обличчя за злості, а навпаки врахувала це за те, що не все так погано.

— Можна зробити ще одну дуже хорошу справу перед смертю...

— Дати знати світу про цих бандитів!

Вона не дала мені договорити і підпригнула, її осінив струм віри. Мені сподобалось це.

13 розділ "Змокріле прохання"

Навпроти мене спокійно падали кришталеві краплини дощу. Їх вправно брав сильний вітер й відносив вбік, а вони були безпорадні — піддавалися. Автомобілів на проїжджій трасі було мало, адже не погода, не зручно їздити по мокроті. Хоча з'являлися хоробрі, які вперто долали перешкоди. Дим від тільки закуреної цигарки змішувався з моїми заплутаними думками та з присмаком гіркої, засохлої кави на вустах.

Як же вивести лікарів цієї чортової лікарні на чисту воду? Та як же їм не соромно так чинити з людьми? Мені ставало недобре від таких роздумів. Уявити тільки відчуття тих ні в чому не винних дітей чи й так нещасної Рози. Хоча ці думки мене й зупиняли, я сам на себе не був схожий, адже думав про інших і не був тією сумною хмарою, як раніше. Кажуть люди змінюються коли закохані але хто ж вкрав у мене, моє нещасне серце?

Дощ продовжував омивати навколишнє середовище. Прекрасну мелодію природи порушував хлюпіт калюжі під чиїмсь ногами. Хтось поспішав. Мої слабкі легені наповнились холодним повітрям. Я закашлявся, горло боліло але я продовжував стояти і чекати. На кого чекав нарешті показав себе вийшовши з-за кута будівлі. Його темні кучері змокли від такої погоди. Зелена куртка виблискувала під, визернувши з хмар, променями сонця. Сірі кросівки вже змокріли долати стільки глибоких калюж. Було помітно, що вони не нові, варто оновити гардероб. Одяг придбав мабуть на сайтах, які допомагали потерпілим, але цікаво яким чином, тому що сам же не був з місць уражень війною. Це Віктор, той самий. Ми домовились зустрітися на вулиці, щоб закурити. Потрібно було обговорити не доведене до кінця, хоч як не відштовхувало мене від нього. Я знайшов хоробрість та тепер стою тут.

Вік став біля мене та почав шукати цигарки в кармані. Я вирішив підпалити йому, тому хлопець нахилився. Запальничку не ховав, як запалив до цього, вона була у мене в руці. Його м'яке волосся пестило мою втомлену руку. Не очікуючи цього, я почав гладити її, бентеживши темні пейзажі. Мої очі різав дим з-під гарячої сигарети, що я прикусив. Одна рука ще досі тримала запальничку, а інша продовжувала грати з брунатним волоссям. Віктор закляк від подиву та не зручності.

Вода з даху повільно падала додолу. Дощ підходив до кінця, наставав час дякувати землі за вологу, яку вона потребувала. Вік доторкнувся своєю мокрою рукою до моєї зупиняючи рухи. Доторк був не суворим, він на мене не злився, або не давав знати про свою злість. Ми стояли тримаючись один за одного, Віктор дивився мені в очі, а я йому. Цигарки диміли не зважаючи на контакт відволікаючи нас від зорової бесіди.

— Пробач мене, — його голос був тихим, він не хотів цього казати але вуста самі промовили це.

— Краще ти мене вибач, — я відпустив його та відійшов. Віктор продовжив стояти так само, як стояв. Він був немов статуя на музейній виставці — цікавив, радував своєю красою, хоч й не всіх, лиш винятків, які могли зрозуміти тонкощі краси.

— Коли ми стали такими вихованими? — я насмілився нахилити голову, та знову зустрітися з очима Віктора. В них можна було напитися коктейлем думок та емоцій — вони плакали, за неправильних вчинків минулого, та раділи, за щасливого закінчення не початого.

— Невже, щоб вибачатися потрібно бути вихованим? — ми нервово вдихнули дим, відкидаючи непотрібний попіл вбік.