Пам'ятаєте, коли смерч згорнувся? Так, чудовисько було те саме! Зі своєї висоти воно добре бачило, що з усіх боків, наскільки сягало око, були скелі, прірви, якісь смердючі потоки. І жодної живої рослини! Ніде!! Жодної!!!
Жахливо! Але кажанові це подобалось, бо то були його мертві володіння. Прямісінько під ним була та сама велика скеля з печерою, біля якої наші герої знайшли свій тимчасовий порятунок. Та якби вони помітили те, що бачив кажан! Насправді, верхівка скелі виявилася величезним бовваном з чотирма страшними обличчями, розвернутими на всі боки. А печера — то була розкрита паща одного з тих облич. Злими очима кажаняка вдивлявся вниз, шукаючи місце, де розбилася дівчинка. І ось коли, нарешті, він начебто знайшов те, що хотів, і його погляд впав на Веселку, яскравий спалах засліпив йому вирячені беньки! Кажан з переляку та несподіванки заплющив очі і затулив їх крилами. Жива! Як таке могло трапитись?! Як можна було вціліти, впавши з такої висоти?!
Від цих думок кажан навіть забув, що він у польоті, і сам трохи не гепнувся згори на боввана, але своєчасно вийшов із піке, нечутно приземлившись на майданчик позаду Веселки та Коника, миттєво перетворившись на худющого чаклуна, начебто в чорному плащі та капюшоні. Швидко отямившись, він гордовито підняв свою пику, вже людську, але дуже схожу на кажанячу, і поглянув на Веселку, яка стояла до нього спиною. І знов осліп! Це вже було занадто! "Що ж то за дівчисько?" — думав кажан-чаклун, збентежено кліпаючи очима та трясучи головою.
Тепер йому стало зрозуміло, що навіть дивитись на неї він не зможе. Як же в такому разі йому виконати завдання? Треба щось швидко вигадати. Ідея з'явилася досить швидко. Чаклун схилив голову і голосно кашлянув. Дівчинка з Коником аж підскочили від несподіванки.
— От трясця твоїй матері! — Коник наполохано обернувся до чаклуна. — Це ще мені, Пилип з конопель! Налякав, чорнявий!
— Конику! — смикнула його й сама перелякана Веселка. — Будь чемним. І де ти таких слів набрався? — вже прошепотіла вона, намагаючись роздивитись обличчя загадкового гостя.
— Де набрався — в діда нахватався! — теж пошепки відповів Коник. — А хіба ж можна так несподівано кашляти за спиною. Я трохи дуба не врізав з переляку!
— Я, чесно кажучи, й сама злякалась.
Тим часом чаклун повільно опустився перед Веселкою на одне коліно і урочисто промовив:
Радий вітати тебе, о велика володарко Землі!
Веселка розгублено подивилася навкруги. З ким він говорить? Яка ще володарка? Може, Коник щось розуміє? Але той теж витріщив очі і тільки покрутив копитом біля скроні, показуючи на чаклуна.
— Ви щось наплутали, шановний. Підведіться, я — звичайна дівчинка. Тут немає ніякої володарки. Подивіться уважно.
— Я не смію, — відповів чаклун. — І я не плутаю. Усе так, як я кажу. Все так, як написано у стародавньому пророцтві: "З неба прилетить юна донька великого царя всесвіту, велика володарка Землі! Їй належить уся влада та всі скарби світу. Їй будуть служити народи, а вона зробить їх щасливими!" Хіба твій батько, великий цар всесвіту, не розповідав тобі про твоє велике покликання?
— Цар всесвіту? Мій батько? Але ж дуже схоже на те. І, мабуть, він щось таке казав. Не можу згадати напевно. Та якось не вірить-ся.
— Іди за мною, і ти повіриш! Я покажу тобі твоє справжнє життя! Тільки коняку залиш біля печери.
З цими словами чаклун підвівся і, не підіймаючи очей, швидко рушив до печери. Веселка, ще трохи вагаючись, пішла за ним. А ображений до глибини душі Коник метушливо підстрибував поруч та голосно обурювався.
— Що?! Сам ти коняка! Ні, ти бач! Якесь незрозуміле страховисько буде вказувати самій володарці Землі, де залишити свого вірного бойового коня! — далі він продовжував уже тихенько, на вухо Веселці. — Веселко, не залишай мене тут. І не довіряй йому: брехло, одразу видно. Бач, в очі не дивиться, коли говорить. Зовсім як я, коли діда намагаюсь обдурити, що втомився. Дуже підозрілий, еге ж?
— Сама бачу, що підозрілий. Але ж цікаво, що там у нього, в печері? Може, меч саме там.
— Цікаво то цікаво, але ж моторошно тут якось і смердить. Давай чкурнемо звідси, поки не бачить.
— Ні. Я відчуваю, що це важливо. Треба ризикнути. Ходімо, не бійся: я з тобою, мій бойовий коню.
Йти довелось недовго. Хвилини за дві вони побачили попереду яскраве сяйво, і незабаром увійшли до величезної кам'яної зали, сповненої чарівних скарбів. Їх було так багато і вони так сяяли, що друзі аж трохи примружились. Довелося поступово звикати до надзвичайного явища. А тут було від чого очманіти! Здавалося, що в тій печері було зібрано всі багатства світу! Коник аж заточився трохи, задравши голову, та ледь не впав, спіткнувшись об величезний алмаз, який валявся під ногами, мов звичайний камінь. Чаклун мовчки почекав, доки у друзів мине шок, і повів їх до центру печери, де просто у повітрі, ні на чому не тримаючись, на висоті десь метрів зо п'ять повільно оберталася найчарівніша річ з усієї тієї пишноти — діадема надзвичайної краси!
Чаклун злетів до неї, обережно взяв до рук, опустився на підлогу, нахиливши голову, підійшов до Веселки і, бурмочучи щось незрозумілою мовою, поклав діадему враженій дівчинці на голову. Одразу перед Веселкою невідомо звідки з'явилось величезне дзеркало.
— Дивись уважно, королево! — мовив чаклун. — Зараз ти побачиш своє пророцтво! Тільки уяви, скількох людей в усьому світі ти можеш зробити щасливими!
У дзеркалі Веселка побачила саму себе, мовби збоку. Буцімто вона в королівському вбранні урочисто ступає широчезним майданом. Навкруги величезний натовп. Усі кричать: "Слава великій володарці землі! Дякуємо тобі, благодійнице наша!" Веселка роздає скарби та гроші, розкидає серед натовпу. Люди збирають їх навколішках та цілують землю, де ступила її нога. Серед тих людей і матуся, і бабуся і дід. Веселка посміхається до них, помічаючи, які вони щасливі. А ось вона серед величезних палаців. Поруч безліч красивих молодих людей, які співають їй пісні про любов. Вона виходить на балкон. Нескінченний натовп унизу захоплено завмирає. Веселка усміхнено підіймає голову вгору і дивиться на небо. Та небо несподівано засліплює її!
Веселка злякано затулила очі руками і закричала:
— Чому я не можу дивитися на небо?
— Бо тобі більше не треба дивитися вгору! Тепер ти вища за всіх! — несподівано гучним голосом відповів їй чаклун. — Тепер ти будеш дивитися тільки вниз! Зрозумій — це влада! Це слава!
— А як же небо? А як же тато?!
— Тобі більше не потрібен тато. Тут ти найголовніша! Ти — володарка землі!
— Ні! Я не хочу так! Я все зрозуміла, підлий брехуне! Тату!!!
З цими словами Веселка зірвала діадему з голови і жбурнула її простісінько у дзеркало! Воно дзвінко розлетілося на дрібні скельця, з яких почали вилітати гидотні кажани. Чаклун зник, але з'явився в іншому місці, за спиною у друзів.
Тієї ж миті печера почала страшенно здригатися від підземних поштовхів. Скеля почала тріскатися, і довкола з'явилися вогняні провалля, куди з гуркотом полетіли скарби. Усе почало плавитись і зникати!
— Не хочеш?! У такому випадку ти сама винна! — закричав розлючений чаклун. — Скиньте їх у безодню!
— Рятуймося! — заволав Коник, озирнувшись і побачивши, як на них, вишкіривши гострі ікла, летять кажани з перекошеними мордами. — А я попереджав! Треба було звалювати, коли я казав!
Кажани почали атакувати з усіх боків. Веселка з Коником відбивалися, як могли! Ногами, руками, головами, копитами, хвостом!
Та кажанів було дуже вже багато! Вони обліпили Коника, підняли над підлогою і при-тисли до стіни.
— Рятуйте!!! Веселко!!! А-а-а!!!
І поки він так кричав, до рота йому залетів кажан, котрого за мить до того відбила ногою Веселка.
— Тьфу! Тьфу! От гидота! — почав відпльовуватися Коник, вириваючись із кажанячих лап.
Продовжуючи роздавати стусани настирливим створінням, Коник, покопирсавшись у торбі, знайшов там зубну щітку, намазану пастою, і почав чистити зуби. А що б ви робили, якби вам до рота залетів кажан?
Доводилося дуже скрутно! Ось спробуйте самі чистити зуби, бігати стінами, бити кажанів і одночасно лаятись! А тут ще треба чимось виполоскати рот, бо повно піни, аж бульби з'явились. Коник пожбурив зубною щіткою в кажана, влучив і почав знову копирсатися в торбі, шукаючи якусь рідину для полоскання. З торби вилітали порожні бляшанки, скляні пляшки від лимонаду. Нарешті він знайшов паперовий пакет з молоком.
— О! Підійде! — зрадів Коник, луснув чергового кажана копитом по пиці, прополоскав рот, втер морду і підскочив до Веселки, яка вже геть виснажилася.
— З мене досить! — закричав Коник дівчинці прямо у вухо. — Я такого жаху більше не переживу, трохи кажаном не вдавився! Сідай на мене швидше! Звалюємо звідси, володарко землі!
Веселка в останню мить ухопилась за його гриву, вискочила на Коникову спину, і вони чимдуж помчали до виходу!
— Мені одразу його пика хитрюща не сподобалась! — торохтів Коник, набираючи швидкість. — Наступного разу, як скажу звалювати, то треба одразу звалювати! Чуєш, володарко землі?
— Ще раз назвеш мене володаркою землі — отримаєш на горіхи, мій бойовий коню, — закричала йому у вухо Веселка.
Та гонитва тривала! Під копитами Коника все провалювалось, і вони ледь встигали перескочити в інше місце. Коник так розігнався, що стрибав іноді навіть стінами та стелею! Аж голова йшла обертом!
Нарешті вихід! Не зупиняючись і не збавляючи швидкості, Коник стрибнув з урвища прямо у височінь...
Частина 5
Карколомна втеча.
Рятівні шаровари.
А тим часом в печері…
Небезпечний серфінг.
Ще одна битва. Тепер з величезними акулами.
Несподіваний кит.
Три секунди — політ нормальний!
Веселка летіла і думала, що вона, мабуть, забагато літає останнім часом.
А Коник, розправивши свої конячі ноги, мов крила, нісся над урвищем з Веселкою на спині і вважав себе казковим пегасом.
Та літали вони цього разу недовго. Інерційна сила швидко закінчилась, і як Коник не намагався махати копитами, друзі почали стрімко падати вниз. Добре хоч, що урвище виявилось неймовірно глибоким, і падати треба було ще довго.
Коник у паніці занурився з головою в торбу, щось там шукаючи.
— Є! Знайшов! — радісно закричав він, витягаючи і передаючи Веселці старі шаровари.