Інна. Частина друга

Забувається, донедавна ледь не всеохоплю­юча, система продуктових талонiв. Повертається колишнiм власникам земля, колективне майно, — хоч до реформ на селi iнтелектуали-демократи готовi, начебто, наймен­ше.

Укотре проявляється талант литовцiв до створення iмiджу: кожна фiрма, ледь зiп'явшись на ноги, як лялеч­ку, оформляє, обставляє найсучаснiшою оргтехнiкою свiй офiс.

Крекче, стогне вiд напруги, вигрiбаючись iз то­талiтаризму, Литва. Але хiба можна порiвняти з цим хаос український?

Недовго — пiсля стрибкоподiбного, викликаного почат­ком реформ, спаду в Литвi — становище на Українi виглядало привабливiшим. Та iз злоякiсної "стабiльностi" не забарилось неухильне, без жодних реформ, сповзання. Багатюща, з хваленими ресурсами, республiка потопає дiрявою баржею. Найважливiший, з'ясувалось, ресурс — у людських, а не земних, надрах.

Начебто абстракцiя, нацiональна свiдомiсть виступила цiлком матерiальною, здатною творити чудеса, силою. Ли­товцi, взявши долю в свої руки, наполегливо, без зайвих слiв — як колись виборювали — беруться облаштовувати державу. Розумiють, що вона — запорука кожного iндивiдуального добробуту.

На Українi ж, змiнивши фасад, схоже, далi надiються на когось. Звiсно, здобута незалежнiсть незмiрно перек­риває затрати й недолiки. Та, потрапивши до рук учо­рашнiх стагнаторiв, в конкретних реалiях вона навряд чи виправдала чиїсь сподiвання.

Якщо ранiш на Батькiвщину тягло нездоланно, то тепер необхiднiсть поїздки туди сприймається покаранням. Там знову апатiя, понурi, зневiренi або злодiйкувато-хитрi обличчя, щораз нижчi, майже жебрацькi — зате нiби при вiдсутностi безробiття — зарплати. Пiсля наповнених пе­реважно захiдною продукцiєю магазинiв литовських, в ук­раїнських, де надалi красуються витвори соцiалiзму, усе здається вицвiлим, заплiснявiлим.

Приватна iнiцiатива надiйно скута вiджилими, поправ­ки до яких лише побiльшують загальне безладдя, закона­ми. Немало хорошого, свiтлого, що пробивається, заглушують бур'яни розрухи й злочинностi.

Власне, аби зрозумiти, що в Українi негаразди, можна й не залишати Вiльнюса.

— Там усе просто! — похваляються новоявленi ли­товськi "бiзнесмени". — Приїжджаєш, скажiмо, в колгосп. Даєш хабаря головi, ще кiльком бюрократам — i забирай за безцiнь, що хочеш.

Українська сировина тече в Литву i через Литву еше­лонами. А це ж не єдиний, яким iде спустошення, напря­мок!

Щодня кiлька вуличок од вокзалу до найближчого ринку вщерть заповнюють велетенськi лантухи, бiля яких стоять i сидять торговцi з України й такої ж нереформо­ваної Бiлорусi. Тут побачиш усе, що не доходить там до прилавкiв. Вивозять, розорюючи свої безкордоннi держа­ви, дотовану продукцiю.

Громадяни Литви, лаючи на всi заставки власне керiвництво, почуваються королями перед цими гостями з країв "соцiальної справедливостi". Заздрiснi ж їх пог­ляди спрямованi в одну з економiчно благополучнiших країн — Естонiю.

Ото уже естонцi!

З карколомною смiливiстю кинувшись у радикальнi рин­ковi реформи, випередили колишнiх спiвкамерникiв по СССР i — знову втерли їм носа.

У зв'язку iз замiжжям, з гуртожитку Iнну, зрозумiло, виселили. Молоде подружжя зняло помешкання у вiддалено­му вiд центру, де нижча квартплата, районi мiста.

— Якщо попросять i звiдтам, — з гiркою усмiшкою по­жартувала якось Iнна, — наступним житлом може стати на­мет.

Невдовзi, пiдлаштовуючись до ситуацiї, вона змiнила на бiльш оплачуване i мiсце працi. Умовившись про останню зустрiч, нових координат я, на її прохання, до­питуватись не став.

Пiсля запеклого, тривалого опору холоди, нарештi, вiдлягли. 

За кiлька днiв од снiгу не лишилося й слiду. Стрiмко понесла уламки криги каламутна, розбурхана Нерiс. Вмить оживши, усе в природi рвонуло надолужувати згаяне.

Вибухло розсипами бруньок гiлля дерев. В розiгрiтому повiтрi затрiпотiли невiдомо звiдки явленi метелики, дзвiнко вiдпрацьовувала невпевненi ще польоти комашня. У потаємних мiсцях не забарились розтулити блакитнi очка крихiтнi "жiбутє".

Був ясний, пiзнiй суботнiй ранок. Чисто виметена, поблискуюча дзеркальними вiтринами стара частина мiста заповнювалась елегантним, метушливим людом. 

Iнна пiдбiгла, лунко цокочучи каблучками легкого взут­тя, у туго пiдперезаному, пiдкреслюючому тонку талiю, пружно виступаючi груди, весняному плащi. Перебувала в радiсно збудженому, — може, через погоду, а, може, й тому, що не часто випадало отак безцiльно, розривково пройтись, — настрої. Ступаючи легко й вiльно, з насолодою вдихала свiже, п'янке повiтря, усмiхнено мружилась на сонце, пiдставляла обличчя на поклик летючого вiтерця. Встигала мимохiть помiтити щойно виниклi в образi мiста перемiни: новi магазини, за­повненi блискiтками iмпортних дрiбничок кiоски, афiшi, вивiски над офiсами. Думки її, очевидно, часто ширяли у невiдомiй далечинi.

Мене ж не обходили нi нововведення, нi пiстрявий закордонний мотлох, нi протяжнi, вивчаюче-заздрiснi погляди стрiчних чо­ловiкiв. Невiдривно, як прикутий, вдивлявся у профiль супутницi, намагаючись не пропустити жодного виразу чистого, невимовно прекрасного наостанок, облич­чя, вкарбувати у пам'ять тi, з якими зрiсся начебто не­розривно, риси. Безмежно дорогим здавалося все у нiй — аж до вiдмiтин вербового, що натрусився на плащ, пилку. Не йнялось вiри, що от-от маю втратити її назав­ше.

Яким незмiрним, недосяжним щастям видаватиметься, мабуть, скоро ця звичайнiсiнька можливiсть iти поряд, споглядати, чути звертання до себе...

Дорогою заглянули на художню виставку. Демонстру­вався несусвiтенний, покликаний епатувати, авангард мо­лодих литовських митцiв. Iнна почувалася тут, як риба у водi, легко орiєнтувалась серед iмен i стилiв, декотрих авторiв знала й особисто. Менi ж лишалося вдовольнятись її коментарями та поверховими, найзагальнiшими асоцiацiями.

Розмова не клеїлась, буксувала, просувалася уривка­ми. Я не пробував розповiдати зайнятних iсторiйок — во­ни видавались недочасними, та й Iнна навряд чи виявила б колишнiй живий iнтерес. Перекидалися фразами нео­бов'язковими; виручало й рятiвне коло тем, яких ранiше цурались: побутових, полiтичних.

Недавно ще, скiльки б хвилин вiдпущено не було, їх, коротких, не могло вистачити, щоби до краю насититись спiлкуванням. Уперше слiв виявлялося менше, нiж часу.

Колись паузи були органiчною — глибинною, насиченою — частиною бесiди. Тепер, виникаючи, створювали вiдчуття дискомфорту, змушували гарячково метикувати, як виплутатись зi становища. Трiщина вiдчудженостi розросталась у нездоланне, все ширшаюче провалля.

Безцiннi миттєвостi вмирали болiсно, напружено, да­ремно: сказати б треба хтозна-скiльки, а важко видобути хоч дрiбку iз мулького, переповнюючого, вiдповiдну до висоти i трагiзму моменту. Та й що нiкчемнi, нетривкi слова перед безмiром втрати?

— Що читаєте зараз, Iнно? — цiкавився я. 

— Так, пусте, книжечку мемуарiв, — не одразу прига­дала. Другий тиждень нiяк не здолаю.   

— А де буваєте у походах? — глянула так, що зрозумiв недоречнiсть питання. — Виходжу подихати в парк бiля дому. 

— I фотоапарат поламався. Не буде бiльше слайдiв... 

— Але не смiйте, — застерiгала, — спiвчувати! Багатьом навкiл значно тяжче. Чоловiк, — вимовляла трепетно, шанобливо, хоча i зазначаючи свою з ним душевну не­спiвмiрнiсть, — покинувши державну працю, заснував з това­ришами фiрму по розробцi литовського комп'ютерного об­ладнання. Працює без вихiдних, та справи йдуть, начеб­то, незгiрш. Я також беру додатковi години, часом при­хоплюю роботу й додому. Доводиться, аби втриматись на плаву, крутитись. Прикро тiльки, що боротьба за вижи­вання поглинає майже все дозвiлля.

Провокативне — чи не шкодує, бува, за Союзом, соцiалiзмом — питання змусило Iнну на хвильку замисли­тись.

— Напочатку, коли бiгала на мiтинги "Саюдiса", все уявлялось iнакше. Було так натхненно, так пiднесено.  

Хiба тодi переймались майбутнiми проблемами? Зна­ли, що буде нелегко, та не думали, що настiльки.

Ранiш, звiсно, жилося безтурботнiше. Можна було, наприклад, вволю подорожувати, не турбуватися про зарплату, розраховувати на безкоштовне житло.

Але за тим суспiльством, — вона скинула головою, глянула почервонiлими — мабуть, вiд недосипання — очи­ма, — не жалкую. Воно трималося на брехнi й жорсто­костi.

Тепер теж досить всiлякого — та це вже зовсiм iнше. Хiба можна порiвняти нинiшнi труднощi хоча б iз тим, що ще донедавна саджали тiльки за намальований литовський  прапор? Або вiдправляли хлопцiв гинути за тисячi кiлометрiв?

Ну, а з негараздами мусимо впоратись. Видно, нашому поколiнню зумовлено пройти крiзь це. Не розумiю тих убогих, зашорених, що готовi знов голосувати за ко­мунiстiв.

У будцi вiдомої європейської, що досягла уже й Вiль­нюса, фiрми я купив два фiгурних конусики м'якого, аро­матизованого бананами й ананасами, морозива. Звернувши у крихiтний малолюдний скверик, ми присiли на сирувату ще, ледь зачеплену промiнням, лаву.

Сонце здiймалося усе вище. Тонко мерехтiло над висохлим, розiгрiтим асфальтом повiтря. Дзвiнко, рiзно­голосо перегукувалися в кущах птахи.

Та навiщо цi мелодiї, цi щомитi мiцнiшi лимонно-салатовi стрiлочки на клум­бах, це млосне, бентежне тепло?

Морозиво, як останнi хвилини, тануло. Чим ближчала мить розставання, тим сильнiш каменiв, приростав до пiднебiння язик, спазмом стискало горло.

— Залиште, не впадайте у самооману, — спинила Iнна, коли, намагаючись довжелезним, заплутаним, з кар­коломними перiодами, реченням передати ставлення до  неї,  скористався словом "завжди". - Не зарiкайтесь, — нехтувала моїми протестами, - добре ж бо знаєте, що не зношу патетики.

Думаю, це на краще, що втрачаємо нагоду бачитись, — вела по мовчанцi. — Робити щось упiвсили, прикидатися я нездатна. Зрозумiла тепер, — всмiхнулася трiшки винува­то, — що не змогла б продовжувати.