Інна. Частина перша

От коли далася взнаки нестача органiзацiйного, так властивого литовцям, хисту!

Маючи в руках незаперечний козир iсторичної правоти, українськi демократи неспроможнi його реалiзувати.

Не виробили єдиного плану: поборюючи одне одного в котромусь iз округiв, сусiднiй лишають незаповненим. Сп'янiлi од перших успiхiв, розраховуючи, що пiднесення триватиме нескiнченно, уже захоплюються мiжусобними чварами, вiддаються в гарячу пору стороннiм акцiям. Бо­ляче дивитись, що ключовi особистостi, свiтлi голови, поглинутi рутиною, — наприклад, прибувши, як кур'єри, перегинають тираж вiддрукованих газет.

Але найдивовижнiше стикатися з нерозумiнням унiкаль­ностi шансу. Iнодi, поспiлкувавшись iз рухiвцями, якi, не жалiючи сил, намагаються провалити хоч одного но­менклатурника, через годину вислуховуєш наступного, iменитого гостя, що категорично заперечує можливiсть участi у виборах до "нелегiтимних, запроваджених бiль­шовиками" Рад. Шлях приходу до влади при цьому пропо­нується куди фантастичнiший вiд комунiстичних утопiй.

Коли ж дим баталiї, що принесла демократам четверти­ну з лишком парламентських мiсць, розвiявся, чуємо на зiбраннях Громади: "Пiд силу було досягти бiльшого. На­род виявився прихильнiшим, нiж ми гадали".

Гай-гай! Талi води, оминувши непiдготовлену турбiну, розбiглися незворотно.

Уперше я зважився поцiлувати Iнну через дуже немалий термiн пiсля нашого знайомства.

Власне, чи поцiлував? Просто, бажаючи успiху на че­каючому її цього дня панiчно лячному для усiх дiвчат iспитi — з керування автомобiлем — легенько торкнувся губами тонюсiнької еластичної шкiри поблизу ока.

Вона рвучко вiдсахнулась, i, зашарiвшись, пропекла нерозумiючим, осудливим поглядом. Без слiв розвернулась i, чiтко вiдбиваючи туфельками ритм, подрiботiла вгору по сходинках.

Та перед тим, як щезнути за поворотом, озирнулась iще раз i освiтилась таким потужним, неконтрольованим спала­хом радостi, який, поєднавшись iз тремтким передекзаме­нацiйним збудженням, витворив для мене чарiвну, найп­рекраснiшу в свiтi посмiшку.

А за секунд п'ять-десять iз тих самих сходiв уже шаркали величезними, грубими чобiтьми огряднi, з нiг до голови обляпанi сiрими цятками (десь нагорi вiвся ре­монт) штукатури чи то маляри, з гуркотом волiкли якiсь незугарнi вiдра й ночви, дiловито перелаювались простою, невибагливою мовою.

Зазначу для порядку, — хоча, чи варто? — що жахний бар'єр був подоланий Iнною, звiсно ж, з єдиної спроби.

Зневiрившись у словесних напученнях, Москва вдалася до нової тактики — скорочення поставок Литвi декотрих видiв ресурсiв, головно енергоносiїв.

Затiя, певна рiч, виявилась, як i все, роблене Цент­ром, безглуздою. Зазiхання на недавнi здобутки ще бiльш консолiдувало незалежницькi сили.

— Чи не зiгнемося, не вiдступимо? — запитували вождi "Саюдiса" на мiтингах.

— Нi! — сотнею тисяч голосiв гримiла вiдповiдь.

Першi днi блокади пройшли нервово. Повсюдно розшуку­вались резерви економiї. Мiняли режим роботи пiдприємства. Налякались автомобiлiсти (довелось спостерiгати волейбол, влаштований дiтьми на пожвав­ленiй зазвичай вулицi). В прямому радiоефiрi патрiотич­но настроєна жiнка благала ведучих закликати її чо­ловiка перекривати пiд час голiння кран з гарячою во­дою.

Невдовзi острах розвiявся. На побутовому, в усякому разi, рiвнi наслiдкiв блокади майже не вiдчувалось. Життя поверталося в буденне, налагоджене русло.

Зате близько до серця сприйняли випад проти волелюб­ногих братiв демократи України. Там розгорнулась широ­ка, масова кампанiя збору життєвих засобiв для Литви. Часом складалося враження, що турбота про когось для нашого народу органiчнiша, нiж пiклування собою.

Iз захiдних областей переганяли колони з пальним. Проривалися крiзь мiлiцейськi кордони машини з допомо­гою вiд громадських органiзацiй Сходу. Рядовi громадя­ни, знаходячись у не меншiй скрутi, вважали обов'язком привезти хоч щось — кiлограм цукру, пакет з медикамен­тами, кiлька карбованцiв. Штаб "Саюдiса" бував па­ралiзованим вiд українських, з подарунками, вiзитерiв. Доходячи у нестримних виявах любовi до самозабуття, са­мозречення, тi дивувались неадекватно стриманiй реакцiї литовцiв.

Нiколи ще ми не приймали в Громадi стiлькох гостей, не проводили так багато концертiв, зустрiчей, як у цi веснянi мiсяцi. Блокада запам'яталась часом гордостi за республiку, в якiй живеш, за її нескорений народ, Пар­ламент, що з несхибнiстю криголама прокладають собi та iншим шлях крiзь тороси.

А найсильнiш менi в пам'ять вкарбувався такий епiзод. У час максимального полiтичного ажiотажу, вiдводячи дочку до дитсадка, пiдгледiв, як розмiрено, злагоджено, не звертаючи уваги нi на що, йде ремонт до­волi периферiйної дорiжки. Робiтники не лише бездоганно гладенько утрамбували асфальт, по ниточцi вирiвняли бордюри, а й не забули привезти й пiдсипати на поруйно­ванi узбiччя свiжої землi, засадити її квiтами. Цi крихiтнi, з прив'яло опущеними голiвками, кущики чор­нобривцiв, як нiщо, вселили упевненiсть, що в кiнцевому пiдсумку Литва таки дасть собi раду.

Природа подарувала Iннi ще й виняткову пам'ять. Потрiбну iнформацiю засвоювала миттю, без повторення, не розумiючи, для чого користуватись записниками. 

Бозна-коли, не помiтивши, я прохопився перед нею да­тою свого народження. I от, того дня, коли дома накривався святковий — не стiл, а, враховуючи габарити кiмнати, столик — задзе­ленчав телефон.

— Алло. Добридень. Це я, Iнна! — мелодiйно пролунало у трубцi. — Дзвоню з автомата поблизу консерваторiї. Хочу привiтати вас iз Днем народження! Бажаю здоров'я, наснаги, успiхiв,.. — перераховував i перераховував зи­чення її щирий, збуджений голос. Здавалося, й телефон­ний дрiт, напнувшись струною, бринiв од радостi.

Я ж, заскочений зненацька, сам не свiй вiд утiхи, лише мурмотiв здавлено: "Дякую... Дякую... Дуже дя­кую..."

Не вдаватися ж було до пояснень, що чекають роз­писанi, щорiчно незмiннi сiмейнi, приятельськi ритуали, заздалегiдь передбачуванi промови, стандартнi тости. Що людина я скута умовностями, раб обов'язку i нiяк не зможу, забракне рiшимостi, характеру, волi, вирватись, махнувши на все рукою, з запрограмованого кола, полину­ти у царство Свободи, Несподiванки, Щастя... Ех, та що казати!

— Я у центрi, бiля консерваторiї, — ще раз, уже опа­ло, повторила Iнна. Я ж, малодушно, ганебно, вдаючи не­розумiння, нiмував, поки не дiждав коротких, монотон­них, траурних гудкiв.

Побоювався: чи пiсля такого випадку вiдносини нашi не погiршаться, якщо не обiрвуться зовсiм? Заготував, без особливої надiї, виправдання.

На мiй подив, Iнна сприйняла те, що сталося, легко. Витлумачивши по-iншому, заледве не вибачалась:

— Пусте! Сама винна, — зi спокiйною усмiшкою тверди­ла на перепрошення, — не мала б поводитись так. Хотiла того дня зробити вам приємне — заготувала дарунок-сюрп­риз — i — знищила.

Така вже моя особливiсть — звикла ставитись надто вiдкрито. А чуєш часто зовсiм не те, на що чекаєш. Скiльки щиглiв по носi ще отримати, дурненькiй, аби навчитись обачностi?

-                        А розкажете, що то був за сюрприз?

-                        Нiзащо! I не дзвонитиму без попередження. 

     Не в сюрпризовi, звiсно, рiч. Я час вiд часу дарував Iннi тi чи iншi дрiбнички. Не вони визначали характер взаємин.

     Гiрше — слова додержала: надалi її чудесних, непередба­чуваних дзвiнкiв я не удостоювався.

      За весну й лiто кiлька разiв виїжджаю до Львова, де теж перемогли на виборах демократи. 

     Невимовно радiють люди. Депутати облради прибирають статусу нацiональних героїв. Трiпочуть, де тiльки можна — особливо розлогий над Високим Замком — синьо-жовтi прапори.

Вiдкрилися вiдомостi про комунiстичний, на Захiднiй Українi, терор. Жахливi експонати з енкаведистських катiвень, зiбранi на кiлькох iсторичних виставках, роз­казують про масовi, довоєнних i пiслявоєнних рокiв, мордування.

Обмотанi колючим дротом, пересипанi вапном, людськi кiстяки. Пробитi iржавими цвяхами напiвзотлiлi черепи. Нескiнченнi списки винищеної iнтелiгенцiї.

За давнiм звичаєм злочинцiв усiх калiбрiв — вiд ки­шенькових злодiйчукiв до правителiв наддержав — бiльшо­вики перекладали скоєне на карб своїх жертв. Розрахову­вали, що кiнцi схованi навiчно. Тепер вiднаходяться свiдки, документи. Як це перевертає свiдомiсть!

Громада отримує змогу розширити також свiтогляд де­котрих литовцiв. Учитель недiльної школи привiз iз ФРН (нас вже запрошують i туди) вiдеокасету про голод на Українi 32-33 рокiв. Не особливо надiючись на успiх — гадали, що мова, та ще й iз заокеанським акцентом, ста­не нездоланним бар'єром, — ми передали її на республiканське телебачення. Яким же було здивування, коли фiльм не тiльки зрозумiли, а й засипали редакцiю листами, сповiдями, проханнями повторити "Жнива скорбо­ти" ще раз.

Нелегко було повiрити глядачам, що за один тiльки рiк червона Москва виморила на Українi приблизно стiль­ки людей, як проживає їх в усiй пiдрадянськiй Прибал­тицi.

 Уже влiтку Литва має нагоду вiддячити за пiдтримку у днi блокади. На час канiкул в литовських сiм'ях розселяються шко­лярi з уражених чорнобильською радiацiєю районiв. Кiль­кох прийняли доброволицi з Громади. Вони ж узялися ко­ординувати акцiю.

Прибувають i цiлi дитячi садочки. Над одним, що його розташували в затишному лiсопарку, беремо шефство.

Дiти з полiської глушини — зiщуленi, слабенькi, в скромних, вицвiлих платтячках i костюмчиках. У бiль­шостi виявлено серйознi вiдхилення в станi здоров'я. Спершу нелегко дивитись на них без слiз.

Того ж, хто побачив, тягне до цих крихiток ще i ще раз. Влаштовуємо iгри, читаємо казок, спiваємо й тан­цюємо на лiсовiй галявi. Приносимо полуницi, iграшки, солодощi.

— Скажiть "спасiбо", дiти, — навчає розмовляюча сур­жиком їхня вихователька.

— Не "спасiба", а "дякую", — поправляємо ми.