І якого дідька він туди поліз? сам винен, кретин, його ж попереджали... тут же стає його так шкода, що майже щиро готовий опинитися на його місці, але й це бажання лише кінцево доводить, що ніхто з нас не усвідомлює насправдішності, і знову страх, що межує з жахом, при наближенні до провалля, і знову бездумно-панічний вираз в очах Андрона, я вже все йому пробачив, жаль переповнює мене, я готовий заплакати, щоб совоїми слізьми залити його очі і цим полегшити йому кінець, наче надягти пов'язку перед розстрілом, моторошність кінця оманливо втішає думками про сон або чудо; насправді ж, єдине, чого я хочу: щоб все скінчилося якомога скоріше...
Спробуй ще раз, — вихопилося з мене, і він округлив очі, наче в задумі, мабуть намагався пригадати, що його стурбувало, — спробуй ще раз, — марно старався я говорити якомога чіткіше, — але цього разу впирайся ногами в стіну, чув?
— То ти... — він, здається, захотів випростати руку і вколоти мене пазурем свого вказівного пальця з груди, — ти все чув?
Я мовчав; він спробував скористатися з моєї поради, але робив це мляво і з невірою, ноги його лиш все апатичніше ковзали склом, це скидалося на тренувальну бігову доріжку, біг на місці, лиш бігун вже знесилений вкрай, от його пальці сповзають донизу, от його голова повільно підіймається і він напівдокірливо-напівзасмучено дивиться на мене, потім наче щось вривається, очі людини зникають, а з добре знайомих зіниць вихлюпується тваринний жах, блискіт неприхованої злості, далі зникає і це, бо очі кудись віддаляються, і я одразу й не збагнув, куди саме. Потім:
Перша думка: шкода, що нема фотоапарату, вийшов би непоганий кадр...
Друга думка: десь в мене був старенький "любитель", дзеркальний...
Третя думка: а найкраще було б на камеру, фіксація променів і часу...
Ще потім: фігурка стрімко падає, а я не в змозі відвести від неї погляду, нарешті крапка зникає внизу, страшно, запаморочливо, поряд Юлія; встаємо синхронно, обережно, крок назустріч один одному, причому (звідки ця спостережливість?) вбік від прірви, банальні обійми сльози у мою жилетку, перелякані очі Анни, яка ніяк не наважиться наблизитися і запитати у нас, стоїть неподалік, на щось очікуючи, тулячись в светра, ніби рятуючись від раптового холоду, що нараз огорнув її, хоч вже давно потепліло... Слабкі і ненадійні обійми, миттєве щастя, яке намагаюся з шаленством втримати, схлипування і сльози, я ж його... — крізь плач, але чому його? чому не мене? за що його? та хай там як, а зараз вона в моїх обіймах, міцніше, але обережно притискаю її до себе, марно вірячи у нескінченність цього крихкого та непевного моменту, м'який, проте рішучий поштовх — і от, таке бажане, омріяне тіло, вислизає і простує до самотньої тремтячої постаті, банальні слова, банальні обійми, жіноча солідарність, а я — знову сам-на-сам зі своїми сумнівами, зі спогадами про те, що вже не повернеш...
13
... Під ножицями монтажу опиняються забуті через надмірний автоматизм слова фальшиво-величиих думок, рухи пошарпаними сходами. донизу, феєврверк миттєвих поривів, шкодування про те, що себе викрив, тепер не можна гаяти ні секунди: тікати просто зараз, з натугою здіймається і падає втомлена голка, а решта зникає за завісою клаптя тканини, що захопив увагу і полегшено відволікає.
Вже було майже все готове, коли на порозі беззвучно, мов сновида чи шпигун, постала Юлія, я аж шарпнувся, як її уздрів: бліда, розпатлана, з западинами під очима, через що її краса скидалася в цю мить на красу скелета і крім мене була б помітна хіба якомусь розсіяному антропологу-нефілософу; парашут лежав складеним на підлозі, приховати його вже не було жодного шансу, подумалося про голку, яка символізує собою мою професію, яка, в свою чергу, символізує мою втечу...
— Я не завадила? ти щось шив? — ніжно й млосно. Я лиш розводжу руками і запрошую її до кімнати, мовчки, як робив це і раніше; хоча й знаю, що критися вже нема змісту, що таємниця перестала бути таємницею, але щось заважає розтулити рота, і це не лише данина звичці. Вона, похитуючись, занурюєтся в напівтемряву мого 113-го номеру, минає мене, опирається рукою на моє плече, коротку мить тремчу від цього дотику, ще хвильку відчуваю його спогад, збудження нервів розргалужуєть тілом, струшуючи запитаннями мозок: що їй тут треба? це вперше вона тут сама, невже щось змінилося? невже...
То ти все чув? — глухо й недбало дублює вона запитаная Андрона, мов це й не цікавить її зовсім, а сказано лише так, для годиться, щоб якось розпочати розмову, можливо, незручну для неї, можливо — для нас обидвох.
— Чув, — видавлюю з себе надто чітке і коротке слово, звучить надто чітко й коротко, але нехай...
— І те, як тебе ображали? Терпів?... у тебе мабуть залізна витримка, якщо нікому і в голову не приходило, що ти прикидаєшся... Одного я не можу зрозуміти: нащо це тобі?
Я почувався перед нею, як школяр перед вчителькою на першому іспиті, коли йому поставили нестандартне запитання, відповіді на яке не було в підручниках, губи мої тремтіли від хвилювання, я шалено перебирав у пам'яті відомі мені слова, щоб пояснити їй все, донести до неї свій біль, свою трагедію, покуту вічного мовчуна, але нічого не спадало на думку, натомість дратувало відчуття того, що пауза надто затягується, до смішного, мені й самому раптом стало смішно, захотілося будь-що засміятися і лише думка, що це зведе нанівець мої шанси, додавала мені сил, змушуючи міцно зціплювати уста, кусати їх до крозі... Раптом:
— Я вже й сам не пам'ятаю, чому це почалося, коли це почался... Може говорити не було потреби, не було змісту... З ким, скажи мені, будь-ласка? Тебе я запізнав, — чи вірно я вжив це слово? — значно пізніше, вже коли мене ніхто мене сприймав інакше, як якусь статуетку, нешкідливого божевільного, до якого можна прийти на сповідь, щоб не мучитися ношею гріхів та гріховних думок, ти собі не уявляєш: скільки мерзоти я почув за весь цей час, вони думали, що говорять самі до себе і були майже щирими не кінця, звісно, такого не буває ніколи, але я почув більше, ніж може почути будь-який священник... І разом з тим, як це все гидко і нікчемно, навіть їхні гріхи дріб'язкові і від того це огидніші...
— Можеш не продовжувати, — перебила мене Юлія, — тобі тяжко говорити, а я тебе розумію... Як я тебе розумію... Навіть Андрон, — щось зблиснуло в її очах, мов метеор на серпневому небі, — спалахнуло на коротку мить і зникло назавжди, — у мене не було вибору, розумієш? Андрон це краще серед гіршого... Ну та ти знаєш, він мабуть також перед тобою сповідався. Що він казав про, мене?
Заперечливо хитаю головою.
— Та що ти, Даню! Їй-Богу, ти ж не священник, не давав ніяких обітниць, таємниця їх сповідей ілюзорна так само, як і твоя німота. Мене ж не цікавить нічого крім незначної деталі: що він казав про мене? Адже це навіть не зрада друга (схаменися, Даню, який він тобі друг?), він же мертвий, йому байдуже чи скажеш ти, чи ні. Але мені, живій, це не байдуже...
— Ти мене неправильно зрозуміла, — кожне слово дається, мов останні відтинки восьмитисячника альпіністові, Сашко казав: "... але доки живемо, мусимо щось робити", до чого це тут? — я не приховав би від тебе нічого... Просто... Андрон ніколи про тебе не говорив; я маю на увазі: конкретно, про тебе...
— Не обмовився й словом? — стільки в цьому запитанні надії, що почуваюся аж незручно, хитаючи головою...
— Що ж... Цього й варто було сподіватися. А про неї? Про Анну?
— Мало. Також, — я безсоромно брехав, щоб втішити її самолюбство, — казав, що вона йому набридла і що йому... що він її розуміє:... — я вмовк, розуміючи, що виходить дурну вато.
Серед безглуздя безглуздого вправляння у вимовлянні безглуздих слів, яке надзвичайно втомлює:
— А як ти ставишся до мене?
Лобова атака, якої я не сподівався, хоча чому? адже знав, що вона знає, принаймі, здогадується, хай вона не подавала вигляду, хай рідко і байдуже звертала на мене свій погляд, але знала, завжди знала. Тому і прийшла зараз сюди.
— ... ти мені подобаєшся... дуже.
Пауза, тиша, яку не в змозі розірвати навіть гуркотіння гелікоптера за вікном, биття наших сердець, в унісон, а може то лише чергова ілювзія.
Таки ілюзія, бо вона поволі, незграбно, чого раніше за нею не помічав, встає і йде, її подих сколихує моє волосся, її стегно торкається моєї щоки, і я ледве стримуйся, щоб не зірватися й не спробувати оволодіти нею, хай і силоміць. Все ж сиджу і розумію, що зусилля потрібно докладати якраз для того, щоб схопитися і зробити це...
Вона спиняється за моєю спиною, а я відчуваю, що пульс небезпечно збільшується, видаючи моє хвилювання, вона схиляється до моєї голови, торкається волосся руками, здригаюся, вона ніжно гладить, розбурхує хвилі почуттів, які заливають ніжним дурманом, встаю, наближаються її блискучі очі...
14
Он воно — омріяне, колись недосяжне тіло, матово виблискує, тепер воно моє, я можу робити з ним все, що мені заманеться.