Страх як ненавиджу. Але ви пийте, пийте. З Стьопою ви, я так розумію, уже знайомі?
Не дочекавшись відповіді, Шура знову засміявся, ковтнув якоїсь рідини зі свого келиха і занурився в читання газети.
Степан весь цей час мовчки сидів поруч із Томою. Протягом розмови із власником авто вона несвідомо підсувалася ближче до нього, шукаючи захисту. Однак поглянувши на свого нового знайомого зараз, вона знову (вкотре за день) сахнулася. Чоловік тремтів, його чоло заливав піт, волосся злиплося в жмутки і незграбно звисало. Неголеність, яка на вулиці додавала йому шарму, тепер видавалася ознакою недбалості, а то й занепадництва. Проте найгірше було не це — його погляд не виражав зараз нічого, крім приреченості, панічного страху, безвиході, зневіри і ще невідомо чого. Він жалібно усміхнувся до Томи, немов вибачаючись за те, що вона застала його таким. Степан вже не давав, а лише потребував допомоги, як потерпілий у корабельній катастрофі.
— Я завжди вважав, що найважливіше, принаймні дуже важливо — це комфорт і відсутність побутових проблем. Вони перешкоджали мені бути щасливим. Я страждав від нестатків, я не зміг врятувати життя своєї дружини, я не зміг їй нічого дати, як і своїй дитині. Отож, я став фетишистом, я перетворив своє життя — як це не пафосно буде звучати — на служіння панові долару. Я бачив доквола себе так багато багатіїв. Ви ж їх теж бачите і теж думаєте — я не гірший, я кращий. Чому так повинно бути, чому все, скрізь — несправедливість. Я заслуговую на краще, я мушу мати те ж, що і вони. Вам ніколи не здавалося, що великі гроші крутяться поруч і варто докласти лише якихось незначних зусиль, як вони стануть вашими. Лише б знати, де вона — ваша ніша. Ви хто будете, за фахом, якщо не секрет?
— Економіст, — пробурмотіла спантеличена Тома, яка вже й не знала, що думати.
— Ще раз дуже приємно. Я — журналіст. Найдавніша професія, насправді. Тільки-но з'явилася повія, і ще не знала вона, що повія, як мусив з'явитися хтось, хто б про це сказав вголос і сформував громадську думку. Тільки з'явилася мова — з'явилися глашатаї… Втім, це все дурниці. Насправді я не люблю своєї професії і своєї роботи. Я надриваюся і продаюся, — він промовисто поглянув в бік чорновуса, що з головою утнувся в газету і читав, не відриваючись, — заради копійчаного заробітку. Я втомився, але виходу із цього лахміття і суцільної брехні вже немає. І не буде… крім загальнодоступного, звісно.
— Ва-ам куда? — почулося з-за спини у Томи і вона аж підстрибнула від несподіванки. Але то був лише водій.
Вона бездумно назвала адресу. Лімузин здригнувся, повернув.
— Вип'ємо за знайомтво! — запропонував Степан і підійняв до рівня обличчя склянку, в якій коливалася сіра рідина, — я щойно наговорив вам багато зайвих, нецікавих речей, ви вже вибачте, сам не знаю навіщо. Я справді хотів справити на вас якнайкраще враження. Ви мені подобаєтесь, у вас дуже проникливий і лагідний погляд.
Тома, яка не чула компліментів від чоловіків зроду-віку, зашарілася і трохи не захлинулася надто газованим шампанським. Мерседес спинився. Вона поставила склянку на столик, принюхалася і відчула у повітрі різкий неприємний запах шкіри — все всередині було оббито якоюсь червонуватою цупкою тканиною.
— От ви й приїхали, — озвався із свого кутка Шура, — Ця подорож для вас безкоштовна. За мій рахунок. Однак, прошу вас — жодних комплексів, не почувайтесь зобов'язаною. Є певна межа, за якою найглибше дно стає верхівкою і навпаки. Найкоштовніші подарунки нічого не важать. Інколи дорожчі проліски. На все вам добре.
— Бувайте, — стиснув їй руку Степан, — я сподіваюся, ми з вами ще зустрінемося. Світ тісний, а надто наше місто.
— Щасливо! — пробурмотіла Тома вже з вулиці.
За мить дверцята хряснули, лімузин тихо рушив і швидко зник, залишивши по собі лише делікатний слід протекторів на шматках глини перекопаної вулиці під її будинком. Наче й нічого не було. Немов фікція, фата моргана…
ЧАСТИНА 5
33
— Ну гаразд, не хочеш повертатися до себе, ходімо до мене! — майже благала Марка Аня.
Він дивився кудись в асфальт, на його брудні, жирні патли падали краплі холодного дощу, вода стікала сірими щоками, що спалахували від миготіння реклам нездоровою рожевизною, топилася в бороді, скрапувала на плечі наскрізь промоклого пальта. Аня спробувала розштурхати його, однак марно — п'яний мов чіп Марко, здається, навіть не впізнавав її — ним хитало, наче під час землетрусу чи на кораблі у найдужчу хитавицю. В ньому вже не спостерігалося нічого чоловічого, нічого людського — то був зомбі, тінь, неодухотворене тіло. Його ніби щойно лоботомували. Поруч проходили якісь люди, знайомі на мить зупинялися, щоб уважніше придивитися до сорому редактора або ж до дівчини, але ніхто не наважувався підійти ближче. Аня розгублено дивлася навкруги — вона не могла піти і залишити його, однак не могла й зрушити його з місця.
— Ну будь ласка, Марчику, я тебе дуже прошу! В мене нікого немає вдома, ходімо!
Він підвів голову, подивився на неї затуманеним поглядом, знуджено скривився і застогнав. Раптом зігнувся і почав блювати — просто на тротуар на велилюдному перехресті.
— Чоловіче! Та що він робить! Гидота! — приказвував якийсь старий дід, що спинився поруч.
Зібралися люди. Марко підвівся, злякано роззирнувся. Він щойно отямився і ніяк не міг второпати, як тут опинився і чому довкола зібрався натовп. Нарешті впізнав (опізнав) Аню, і вона, вловивши в його погляді благання, зраділо кинулася на допомогу: розштовхавши людей, повела Марка у вечір. Йти було далеко, однак скористатися транспортом Аня, оцінивши стан свого супутника, не зважилася. Краплі обдавали їх вогкістю, просочували одяг, з рота у снопи ліхтарного світла виривалася пара. Холоднішало. Йшли мовчки.
— Я хочу пива! — раптом спинився Марко. — Я мушу випити пива.
Він вперся і не зважав на її аргументи. Зайшли у перший-ліпший заклад, де динаміки гриміли від російськомовних блатних пісеньок, а відвідувачі, щоб докричатися один до одного крізь цей псевдомузичний фон, схилялися ротом до вух сусідів, надривали голосові зв'язки… Світло невідомого походження металося стінами в клубах сигаретного диму. Повітря, придатного для дихання, в цьому залі практично не було. Вони гепнулися у більш-менш (таки менш) тихий закуток, де Маркова голова одразу впала на стіл. Кільканадцять хвилин він проспав, потім, раптово зірвавшись, ковтнув пива і знову занурився у сон. Від нього неприємно тхнуло і Аня думала собі, що дарма так чіплялася за цей непотріб, за цього слабкого неврівноваженого чоловіка із першими явними ознаками алкоголізму, вся цінність якого — у батькових грошах, на які, швидше за все, він уже й не претендує. Що він може дати їй, як допоможе вирватися із цієї потворної бідності? Та ніяк; надто звикши до комфорту і вседозволеності, цей хлопчина раптом вирішив продемонструвати комусь свій гонор, свою самодостатність, і — що найсумніше — виявився неспроможний на це. Тільки от шляху назад вже нема — він впіймався у тенета звичайного провінційного життя, сприйнявши його з віддалі спокою за правду. Тільки в цій плісняві немає жодної правди, хіба та, яка з'являється після перших сто п'ятидесяти грамів горілки і коньяку. На тімені в нього крізь давно нестрижене волосся, що злиплося, проглядалася шкіра. Швидко з'явиться лисина, — сумно констатувала Аня. Тільки от що вона може тут змінити? Звідки взяти фарби для іншого життя? Де знайти грошей на подорожі, на комфорт і слуг?…
34
Потрібно скрізь і завжди думати про гроші, навіть коли п'єш. Рахувати кожну копійку, аби, бува, не залишитися наприкінці місяця без хліба. І все одно не вистачить. В перших числах доводиться зичити десятку у шефа або у спортовця-Валіка. Зарплатня ніколи не приходить вчасно і, втомившись відмовляти собі у найпотрібнішому, зичу ще 20 або й 30 гривень.
Пів платні йде на розрахунки по кредитних зобов'язаннях, інша половина — на обов'язкову пиятику. Всі напиваються, у жінок прокидаються глибоко приховані в робочий час сексуальні інстинкти. Вся їхня невдоволеність своїми чоловіками вихлюпується на чужих, насправді точнісінько таких же, лише менш знайомих (хоча з колегами по роботі ми проводимо чи не більше часу як з домашніми, однак мусимо визнати, що майже нічого про них не знаємо)…
35
— … Привіт, старий! — перепиняє мене на вулиці один лояльний до влади і тому практично офіційний журналюга, — ти, я чув, — рятує він мене своєю делікатною парасолькою від дощу, — майже за головного зараз?
Я невизначено стинаю плечима, чекаючи, що ж він заспіває далі, бо просто так заводити розмови не в його звичці.
— Ходім на пиво! — тягне мене за собою, і я скорююся — чи то з цікавості, чи від небажання змокнути. А може, це вже просто безвихідь?
Ковтаємо ці холодні помиї кислуватого присмаку, які хтось вважає за хмільний напій, і говоримо ні про що. Я бавлюся, визираючи на вулицю крізь увігнуте скло. Варто мені ледь зігнутися, як зібгані від холоду перехожі перетворюються на карликів. А от трішки підведу голову — і люди стають переламаними навпіл велетнями. Сміх бере.
— Слухай, ти хочеш премію імені Гонгадзе? Я голова жюрі, так що можемо все зробити чікі-чікі. Комар носа не підточить.
Я знову невизначено смикаю плечима.
— Ну то як? Кажи, старий! Ти не єдиний претендент. Я просто завжди тобі симпатизував…
Я майже не слухаю, чекаю, чого він чекає за таку шану від мене.
— Послуга за послугу, — пояснює він. — тобі премія, а це крім усього ще й гроші, а нам треба кілька матеріалів гахнути у вашу газетівку. В неї звичайно тираж ніякий і все таке, але все одно, сказали нреба, а я що? Я чоловік маленький, от і виконую. Ну то як, старий?…
Я вдаю вагання, хоча насправді вже вирішив. Від зайвої тисячі відмовлятися ніколи не варто. Не зробиш ти, вони знайдуть іншого. Свого в будь-якому разі вони досягнуть, а от надмірна чесність просто позбавить тебе заробітку. А те, що тираж малий — це пусте. У них своїх газет зі значно більшими накладами вистачає. Тільки от у нашої імідж ще не зіпсований. Замовні матеріали рідко з'являються. От, а тут є шанс одним ударом двох зайців — гепнути по довірі до газети, це раз, ну і заодно потрібну інформацію провести, певно когось замочити.
— Ти не переживай.