Але...
— Дякую тобі, Тарасику, — відповіла Веселка, беручи квітку до рук. — Ти завжди такий уважний. Не сумуй. Дивись, як я тепер умію!
З цими словами вона поцілувала квітку, і та знову перетворилася на яскраву та живу. Тарасик аж припинив моргати від подиву.
— Справді, вона найгарніша. Я її берегтиму, — посміхнулася Веселка.
Далі вони йшли вже удвох, взявшись за руки.
На пагорбі Веселка відпустила Тарасика, відійшла трохи вбік, стала навколішки, схи-лила голову, заплющила очі, підняла рученята до неба і почала тихенько молитися.
Інші спочатку здивовано дивилися на неї, а потім один за одним почали робити те саме.
І диво трапилось! Ось просто зараз!
Перша крапля, а за нею друга, третя...
Злива була літньою, теплою і веселою. Вона вмить змила весь бруд! Люди розплющили очі, побачили знов різнобарвний та сонячний світ і почали несамовито радіти! Вони сміялися, підставляли обличчя під свіжі краплі, обіймали один одного. Босі, вони мов діти, гасали калюжами, сміялися і танцювали.
Дощ був недовгим, але рясним і невдовзі скінчився. Тут усі згадали про Веселку, адже це вона першою стала молитися! Вони підхопили дівчинку на руки і почали підкидати вгору. Раз, два, три! А потім діда! Матінку! Бабуся втекла! А люди так розходилися, що разочок підкинули навіть переляканого коника.
— Стійте!!! — раптом заволав дід.
Всі так і завмерли від несподіванки, забувши впіймати вже підкинутого коника. Той так і гепнувся з гуркотом на землю.
А дід, шкутильгаючи, стрімголов побіг з пагорба через усе село до свого льоху і хутко
зник у ньому. Зсередини щось почало грюкати, падати, дід лаявся: "Хай тобі грець!" — і все те так гучно, що чутно було аж на пагорбі. З льоху вискочив переляканий на смерть щур і кинувся втікати в чагарі. За ним полетіли гарбузи, качани капусти, дрібніші овочі, поламане колесо... Нарешті виліз і сам дід. Через плече в нього ткана торба, а в руках —старезна іржава шабля. З усім цим скарбом дід помчав назад, на пагорб. Досить швидко, як на людину похилого віку.
— Знайшов!!! — кричав дід, страшенно захекавшись.
Нарешті, добігши та сильно втомившись, старий з останніх сил виліз на невдоволеного коника, розправив плечі, заніс над головою шаблю. Ну, вояка молодий тобі, та й годі!
— Ех, стережися, оте, не знаю, що воно там таке!— закричав він. — А ну, хто зі мною, битися з лютим ворогом! Розірвемо, хлопці, на шматки отого, хтозна-кого!
Треба сказати, що весь цей час народ спостерігав за дідовими діями в цілковитій тиші, бо всі були дуже здивовані. Німа сцена!
З-під ніг оторопілих дорослих виповз малюк в сорочці та без штанів, із соскою в роті. Він, погойдуючись, піднявся, виплюнув соску і звідкілясь витяг маленьку дерев'яну іграшкову шабельку.
Дід рубонув своєю шаблею повітря!
Коник не витримав і сів на круп!
Хлопчик махнув шабелькою і впав на дупку!
Коник жалісно заіржав!
Хлопчик заходився плакати!
Люди враз загомоніли!
— Та з ким воювати? Ні з ким! Все скінчилось! І дощ пройшов! Та може воно, оте, полетіло собі за море! А раптом повернеться? Не повернеться! Будувати треба, а не воювати! — загуло звідусіль.
Такий тут зчинився гармидер, що ніхто вже не чув нікого, навіть себе.
Навіть Веселку, яка намагалася привернути увагу, але марно.
— Люди! Любі мої односельці! — кричала вона. — Послухайте мене. Нам потрібно знайти Татків меч! Це дуже важливо, люди!
Але даремно. Майже ніхто, крім Тарасика, який не зводив з Веселки очей, так нічого і не почув.
Раптом усі замовкли, бо десь далеко-далеко, але дуже добре чутно, пролунав розкотистий грім. Потім ще! Потім ближче!
Перелякані люди повернули голови в той бік і побачили, як з-за обрію з'явилась чорна хмара, блискавки і смерчі! Причому все оте дуже швидко сунуло прямо на них!
Люди в паніці почали хапати дітей і намагалися тікати до села! Але де там! Блискавки,
грім вже поруч! А смерч, найбільший і найстрашніший, вже поряд! Налякані до смерті люди, яким було нікуди тікати, згуртувалися біля стовпа з назвою села "ВЕСЕЛЕ". Та весело не було нікому!
Поступово вихор взяв їх у кільце і почав звужуватись, намагаючись затягти людей у свій страшний вир.
— Усі сюди! — кричала Веселка. — Тримайтеся за стовп, він витримає! Допомагайте один одному!
Її послухали. Ті, що були ближче, хапалися за рятівний стовп, інші за них. Це допомогло на деякий час. Але центробіжна сила ставала дедалі сильнішою, і всі трималися з останніх сил.
Веселка залізла вище від усіх, тому біду вона побачила першою. Прямо під нею матуся того маленького хлопчика, який так відважно махав своєю шабелькою ще п'ять хвилин тому, випадково випустила одну ручку свого маляти, і тепер намагалася втримати його однією рукою. Довго вона не витримає! Потрібна допомога!
Веселка, не вагаючись, спустилась трошки нижче, вхопила хлопчика за вільну ручку і допомогла мамі закріпитися з ним біля стовпа. Але сама...
Дівчинка не втрималась, і вихор поніс її в небо.
Частина 4
Перша перемога.
Шалений смерч та балакучий коник.
Ось воно, хто винен!
Бовван з чотирма обличчями.
Володарка землі та її бойовий кінь.
Спокуса. Перше випробування.
Битва в печері скарбів.
Звалюємо!!!
— Я вас люблю! Татку, врятуй їх, будь ласка!
Ці слова Веселка прокричала вже здалеку, зі страшенної височини, зовсім не певна, що рідні та односельці її почують.
Дівчинка роззирнулася навкруги. Смерч був справді велетенським! Вона летіла по колу кудись вгору на шаленій швидкості, а разом з нею... Чого тут тільки не було! Вирвані з корінням дерева, млин, невеличкий човен, великий пароплав, залізничний локомотив з вагонами, залізна водонапірна башта, їхній коник із тканою торбою.
Коник???!!!
Ось же він! Майже поруч!
Веселка, чомусь, так здивувалася, що трохи не втратила світлий розум.
— Конику!!! А ти що тут робиш? — прокричала вона, начебто коник міг їй відповісти.
— Та те, що й ти! — все ж відповів їй Коник справжньою людською мовою. Веселка аж ротика забула закрити від подиву. — Ось вирішив трохи політати, — роздратовано продовжував Коник, явно кепкуючи з Веселки. — Дай думаю, політаю! Подивлюся, як воно там, нагорі! Коли це, думаю, така нагода ще випаде!
Та надовго його жартів не вистачило. Глянувши вниз, він заволав щодуху:
— А-а-а! Рятуй мене, тітко моя, коняко! Пробач мені, кінський боже, я більше не буду лінуватися і дурити діда! Я більше не буду красти буряки у бабусі і прикидатися хворим і слабким! А-а-а! Ой, дивись, дивись, дивись!
Цієї миті сила, що розкручувала їх вгору, раптом припинила діяти, і вони опинились у невагомості аж десь серед зірок! Земля залишилася так далеко внизу, що видно було, мов на мапі, не тільки рідний край, а майже всю Євразію і трішки Африки. Тільки на мапі воно все різнокольорове, а наші герої побачили, що зараз уся земля чорна і димить!
У невагомому стані вони перебували недовго. Смерч почав розкручуватися в інший бік, і тепер його сила була спрямована не вгору, а вниз, зі швидкістю наче ще більшою, ніж до того.
Не зовсім розуміючи, що вона робить, Веселка почала перестрибувати з одного предмета на інший, намагаючись дотягнутися до Коника. Нарешті, їй це вдалося. Вона сполохано схопила Коникову морду в обійми і притулила до себе.
— Мимай ма меме! — щось промимрив Коник.
— Що? — не зрозуміла Веселка.
— Мимай ма меме! Ма им— ум и!
— Та що ти кажеш? Я не розумію! Може ти по-людськи говорити розучився? — злякалась Веселка.
Тут Коник, нарешті, висмикнув морду з під Веселчиної пахви і заволав:
— Та відпусти, кажу! І сідай на мене!
Не зовсім розуміючи, навіщо це робити, Веселка слухняно вмостилася Коникові на спину. Коник рвонув усім тілом ліворуч і опинився копитами на даху якогось автобуса. Відчувши тверду поверхню, він розігнався і перестрибнув вище, на стовбур велетенського дерева. Таким чином, коли все навкруги стрімко неслося по колу донизу, Коник з Веселкою поступово підіймалися вгору. Це на деякий час їх врятувало, бо нижчі предмети вже досягли земної поверхні і почали розбиватися об скелі!
За лічені секунди розіб'ються і вони...
— Тату!!! — заплющивши очі, закричала Веселка, очікуючи неминучого страшного удару.
Але нічого не сталось!
Замість удару об землю Веселка опинилась у своїх спогадах, коли в небесному місті, ганяючи сніговими горами на сніговій трійці, вона вилетіла з санчат, але замість холодно-го замету потрапила до теплих таткових рук. Стало затишно, як тоді, весело і спокійно.
Веселка обережно розплющила одне око і побачила, що все несподівано зупинилось. Вихор стрімко скрутився і відлетів у височінь, де став величезним чорним птахом, схожим більше на кажана.
Та дівчинка не помітила того перетворення, бо з острахом дивилася вниз, туди, куди зараз доведеться впасти. Хоч і не так високо, як серед зірок, але відстань до землі чималенька. Усе те тривало якусь мить. Спочатку рух по колу зупинився. Тиша настала така, що аж у вухах задзвеніло. А потім усе разом обвалилося на самісінькі скелі.
Коник опинився зверху на величезному камені, звисаючи задом з одного боку та тримаючи в обіймах дівчинку з іншого. Свої перелякані очі вони відкрили одночасно і відсахнулися одне від одного від несподіванки.
— Та не сіпайся, а то не втримаю, — зціпивши зуби від напруження, мовив Коник. — Як думаєш, високо?
Веселка з острахом вчепилася Коникові у гриву, підібгала ноги і поглянула вниз. До землі було всього кілька сантиметрів.
— Тю! — сказала вона і, відпустивши червоного від напруги Коника, стала на ніжки.
Той, втративши противагу, завалився на інший бік.
Полегшено зітхнувши, що одна небезпека минула, друзі роззирнулися навкруги. Як виявилось, опинилися вони майже на самісінькій вершині велетенської скелі, біля входу до якоїсь чорної печери, на невеликому рівному майданчику, який закінчувався бездонною прірвою. Скелю з усіх боків оточували такі самі похмурі скелі. Та їхній майданчик був якось по-особливому зловісним. Може через печеру? Напевно, так воно і було.
А от якби наші герої подивилися вгору, вони змогли б побачити в захмареному до обрію небі велетенську крилату істоту чорного кольору, дуже схожу на кажана.
Ми ж бо з вами її вже бачили.