Інна. Частина друга

Якщо, розраховуючи вловити хоч вiдгомiн, хоч тiнь того, що так бракувало, загово­рював iз чимось нагадуючими її жiнками, дiвчатами — незабарне вторгнення тону, схожого на скрегiт металевого, по бетону пiдлоги, горщика, закономiрно карало безтямнi марення.  

Коли зробилось надто непереливки, наважився завести мову про свою зацькованiсть, свою тугу — в алегоричнiй, звiсно, формi — iз близьким знайомим, що славився роз­важливiстю й розумом, користувався заслуженим авторитетом. 

Та шанований, бездоганний чоловiк (зразковий, мiж iншим, ciм'янин), перелякано змiрявши чесним ясно-бла­китним поглядом, узявсь викладати такi нестерпнi баналь— ностi, таку iдеально-правильну нiсенiтницю, що не лиша­лося кращого, як чимдуж спрямувати мову на каверзи по­годи та нездарнiсть чергового уряду.

Вiльнюс для багатьох не без пiдстав вiдомий насампе­ред його "кнайпами" — стилiзованими пiд старовину, з художнiм смаком оформленими пiдвальчиками. У них завжди можна цивiлiзовано вбити час, потопити в чарчинi ал­коголю будь-якi клопоти. Обстановка там, як правило, приємна й затишна, обслуговування ввiчливе, люб'язне...

Оскiльки цей бiк буття для мене практично не iснує, то й такий вихiд виявився перекритим.

Варто порушитись чомусь одному — летить шкереберть i решта.

Кидаюсь вiд справи до справи, але все валиться з рук. Поринаю в роботу, що її, як на замовлення, бiльше, анiж зазвичай, умисне виснажую себе за комп'ютером.

Механiчно, без колишнього зацiкавлення, вовтужусь у Громадi.

"Упокоївся" — не тiльки через технiчнi труд­нощi: вiдходить пiсенна епоха — хор.

Розпадаються на меншi пiдроздiли i бюро, й науко­во-дослiдний iнститут.

Тим часом зробило першi кроки засноване з таким ен­тузiазмом акцiонерне товариство.  

Поява серед українських утворень в Литвi економiчної структури стала помiтною одразу. Кiлька небезуспiшних угод принесли i дивiденди з акцiй, i вiдрахування на спiльнi потреби.

Перед у фiнансовiй пiдтримцi Громади ведуть росiйськомовнi її симпатики. Пригадується курс напочатку: вiдмовляти у членствi тим, хто не володiє укаїнською. Скiльки було загублено через безглузду твердолобiсть! Практика ще раз довела: життя багатше й рiзноманiтнiше вiд будь-яких схем. Земляки, що втратили мову, як, часом, i представники iнших нацiональностей, у працi на українську iдею здатнi виявляти себе не гiрше, нiж тi, у кого присутнiсть формальних ознак — чи не єдине достоїнство.

Але поряд iз певними комерцiйними досягненнями зримiша тенденцiя iнша.

Високi, прекраснi душi — тi, хто безкорисливою пра­цею завоював славу Громадi, хто боротьбою за демократiю наближував  введення  ринку,  - не дуже пристосованi до його, нерiдко хижацьких, умов. Їм лег­ше, анiж вступити у жорстку конкурентну борню, дiлитись останнiм.

А вперед вириваються, фантастично багатiють люди нахрапистi, далекi, здебiльша, вiд культури, не завжди чистi на руку. Вони, не переобтяженi iдеалами, почува­ються в навколишнiй стихiї у рiдному середовищi.

Ще невiдраднiш на Українi. Користуючись поїздками туди, звертаємось з економiчними пропозицiями до знайо­мих, розсилаємо заклики до спiвпрацi. У вiдповiдь, частiш усього — глуха стiна нерозумiння. Де­мократи не цiкавляться матерiальним принципово, а без нього як завгодно високi слова загрожують перетворитись на пустий звук.

Звичайно, через невизначенiсть полiтичну там не до економiки. Але заважає iще щось — питоме, суттєвiше протидiї комунiстiв.

Чи витоки його, серед iншого, не у безстрашному ли­царевi — козаковi Голотi, в якого шапка не абияка, а "травою пiдшита, вiтром пiдбита", або класичному запо­рожцевi, що, демонструючи зневагу до розкошi, навмисне вимазує дьогтем кармазиновi шаровари i розсiває в пилю­ку червiнцi?

— Тяжко буде українцям при капiталiзмi, — в поривi вiдвертостi заявив чоловiк однiєї з учасниць Громади, литовець. — Забагато у вас замрiяностi. 

Мабуть, йому збоку виднiше. У цiлому бiзнес при Гро­мадi йде, як мокре горить. З економiкою в Українi невтiшно. I з пастки цiєї не бачимо виходу.

Пiсля ейфоричної перемоги на референдумi й утворення незалежної держави немало хто з розкиданих просторами колишнього Союзу українцiв подумує — чи, поки все утрясається, не повернутись додому, аби прикласти сили й здiбностi (вони чималi: згадалося, зокрема, про надз­вичайно високий рiвень освiти землякiв у Прибалтицi) безпосередньо для блага Батькiвщини? Зрештою, про бажання України прийняти своїх синiв i дочок не раз у вельми сентимен­тальних тонах заявляв як сам Президент, так i його наближенi.

Та коли дехто з тими чи iншими, зв'язаними з можли­вим переїздом, питаннями звертається до урядових iнстанцiй, вiдповiдi, що надходять, виявляються настiльки формальними, просякнутими вiдвертим бажанням спекатись, вiдписками, що діють, як холодний душ. Стає зрозумiлим — незалежнiсть України опанована скорiш де­коративно; пiклуватись стратегiчними iнтересами провiдники її не зацiкавленi.

Як не тяжко буває почуватися зайвим на чужинi, знач­но гiркiш вiдчути свою непотрiбнiсть для країни, що її вважаєш за рiдну.

... Ще кiлька раз, за iнерцiєю, — як просувається, певно, зiйшовши з рейок, поїзд, — стрiчались ми з Iнною.

Хоч вона, зопалу, так переконано, так вiдчайдушно скрикнула: "Лишатиметься, як було!" — невблаганний лет часу не бере до уваги слабких людських замiрiв.

Мiнливiсть Iнни оберталась тепер проти ме­не.

Так, вона лишалась уважною, чуйною, може навiть бiльш попередливою. Та надто багато важить для жiнки замiжжя!

Новий статус владно перекроював її. Пильно, подовгу вдивлявся я у знайомi риси, щораз тужно констатуючи — iще чогось невловимого, що складало найбiльшу для мене принаду, уже бракує.

Вчинки не визначалися власною натурою, а диктувались загальними схемами. Прослизали неймовiрнi ранiш фор­мули  середньожитейської  мудростi.  Готовнiсть  до миттєвого вiдгуку затоплювалась  безжальною  непро­никнiстю щастя.

Спрощення, без сумнiву, давалося нелегко: з болем спостерiгав, яких зусиль прикладає, аби вписатись у за­гальнi, самозабутньо зацiкавленi утилiтарним, ряди.

Нестерпне, невiдворотне сповзання це до стандарту переживав трагiчнiше, нiж втрату. Вмирала, здавалось, частка моєї iстоти.

Ким стане вона у новiй iпостасi? Ще однiєю люблячою дружиною, справною домогосподаркою, дбайливою матiр'ю?

А та Iнна, непередбачувана, натхненна й надихаюча, готова скипiти слiзьми вiд кiлькох римованих стрiчок, уже не вернеться. Як не вернеться той шалений, не­можливий час — час мрiй, пiднесення, осягненнь, — що спалахує рiдко, нiби пролiт комети, випадаючи на долю не кожного по­колiння.

Напевне, iснує закон збереження поезiї: щоби виник­нути деiнде, отут вона мусить загинути, розчинитись в ефiрi.

Хоча чи знайдеться в жорсткому новiтньому укладi мiсце для поезiї?

Уперше за кiлька рокiв надходить не вiдзначена вибу­хово-непримиренною конфронтацiєю весна. А оточуюча дiйснiсть — знов стрiмко, без попередження — змiнює барву.

Надмiрна спостережливiсть, аби пересвiдчитись, що час вже не той, зайва. Досить обiйняти поглядом хоч би потiк перехожих.

Невже це тi, хто демонстрував недавно таку безко­рисливу солiдарнiсть, непiдробний ентузiазм? Де свят­ковiсть, азарт, щастя спiльного чину? Тепер на обличчях — заклопотанiсть буденним, поглинутiсть особистим.

Не здiймаються уже, в одвiт на найменшi полiтичнi потрясiння, цунамi мiтингiв. Вицвiли, шаром пилюги при­пали стенди "Саюдiса". Лають останнiми словами одне од­ного й Голову Верховної Ради депутати — колишнi сорат­ники, свiтанкова надiя Литви.

Лишень з розтиражованих фотографiй зорiють чистi, непiдвладнi ерозiї, погляди полеглих. Вони єдинi, хто лишився неторкнутим, — символом i свiдченням недавнього звитяжного часу.

Що ж — жоден спалах не годен тривати довго.

Не друкується вже у Литвi демократична преса, не тягнуться сюди косяками запозичати передовi iдеї полiтичнi лiдери.

Не подивовують Вiльнюс гамiрнi набiги веселих, буй­них ватаг Товариства Лева.

Запальнi його хлопцi розсипались по партiях, угрупо­ваннях, вузьких прикладних справах, стали перспективни­ми, в рiзних галузях, дiячами. Немало вибилось у владу, в депутати. Змiнивши светри й футболки на строгi костюми, схильнi розглядати колишнє "левенятство", як дитячу, хоч i захоплюючу, забаву. Недавнi побратими по бо­ротьбi, контакт iз якими встановлювався з пiвслова, при зустрiчi довго тиснуть руку, але вiдводять очi, насилу надибують спiльнi теми.

Щезли, облаштували долю прекраснi, окриленi дiвчата. Декотрi опинились аж у далеких свiтах, за океаном.

А замiни не видно. У пiдростаючого юнацтва вже свої, відміннi iнтереси.

Унаслiдок радикальних, до яких вдалась демократична влада, заходiв, бастiони комунiзму в Литвi кришаться по всьому фронту, нещадно й безповоротно. Вiдставнi при­хильники збанкрутiлого "Єдiнства", оговтавшись вiд роз­губленостi, перемкнули енергiю на нашiптування:

— Що чинять цi навiженi! Рвуть зв'язки iз Росiєю! Руйнують союзнi пiдприємства, розганяють колгоспи, рад­госпи! Розбазарюють кошти на митницi, кiнну полiцiю! Вiддають у приватнi руки магазини — скоро хлiба не ку­пиш! Ну, от-от дохазяйнуються, халамидники! Ще кiлька днiв, щонайбiльш тиждень — i крах, крах!

Та днi спливають за днями, тижнi за тижнями, а кра­ху не помiтно. Без сумнiву, дуже немало що робиться невдало, смiшно, руй­нацiя переходить розумнi межi, виробництво — нерента­бельне, радянське — катастрофiчно скорочується. Непри­мiтна колись, розширена й реорганiзована, бiржа працi стає далеко не найбезлюднiшим мiсцем Вiльнюса.

Але довкiл непомильно — не тiльки в духовнiй, де го­ризонти розчахнулись небувало, сферi — помiтне зарод­ження чогось принципово нового, добротного й життєздат­ного.

Iз кожним днем бiльше пролiтає вулицями модерних ав­то. Повсюдно йде приватизацiя. Поряд з розвалом союзних гiгантiв виникають новi, часто сумiснi литовсь­ко-iталiйськi, нiмецькi, шведськi й тому подiбне, пiдприємства.