Інна. Частина перша

Що лишень не розташовувалось тут — госпiталь, спортзал, фiзична лабораторiя... Бетонну пiдлогу пощерблено крiпленнями станкiв. На могутнiх понiвечених стiнах де-не-де проглядають фрагменти роз­пису. В темних пiдвалах моторошно бiлiють кiстяки древнiх поховань.

Пробуємо спiвати з хорiв — дивовижно потужна, чиста акустика! Вузенькими, крученими боковими сходами зди­раємось пiд самий купол. Розлiтаються наляканi сiрнико­вим вогником кажани, в обличчя кидаються очманiлi голу­би. Обмацуєм фiгурнi вигини стiн, столiтнi, ледь пiдто­ченi плином часу, балки. Наскiльки добротно, на совiсть i радiсть, вмiли колись будувати!

Урештi, рiшення визрiває. Домовляємось, що помагати­муть усi — незалежно вiд вiри й переконань — члени Гро­мади. Витворюємо iнiцiативну, що збирає необхiдну кiлькiсть пiдписiв, групу.

Пiдтримую цей почин — друкуючи документи, навiдую­чись на прийом до посадових осiб — хоча б iз симпатiй до так довго й криваво переслiдуваної греко-католицької церкви.

Вiдтак, проходячи Старим мiстом, важко уже не звер­нути пiд арку аби помилуватись величною спорудою, помрiяти про ще один осiдок українства.

Є на картi Литви куточок, де суцiльно-зелене лiсове тло особливо густо скроплене блакитними росинками озер, помережане синiми прожилками рiчок. Це пiвнiчний схiд: Зарасайський край, Iгналiна — назви, якi багато гово­рять любителям мандрiв i далеко з-поза меж Литви.

Земля, поорана льодовиком, примхливо горбиться тут, наче звивини людського мозку. Могутнi дерева, впритул пiдступивши, задивились у темнi озера. Та скiльки не вдивляйся у тиху, прозору воду — далеке дно навряд чи розгледиш. Зате побачиш, як небоязко, бiлим чудом, вип­ливе iз очеретiв лебiдь, зблисне над хвилею срiблястий бiк величезної рибини, сторожко вийде з вранiшнього ту­ману на водопiй косуля.

Зрiдка якесь житло тоне у всеохоплюючих обiймах суцiльної буйної зеленi. В безкрайньому свiтлому лiсi глушить кроки податливий, м'який, як перина, килим тра­ви i моху. Людський крик видається комариним писком, сама людина — комашкою у пiднiжжi чогось урочистого, незмiрного, позачасового. Навiть недалеке сусiдство атомної електростанцiї не змогло порушити одвiчного спокою й первозданностi.

Саме в цьому мирному, зачаклованому краї зросла Iнна. Зовнiшнiсть її увiбрала щось вiд висоти й прямиз­ни його сосон, незреченних таїн заповiдного пралiсу, чистоти води i повiтря. Недарма, описуючи цi, званi iще литовською Швейцарiєю, мiсця, скрикнула Саломея Нерiс: "Ну, а якi там дiвчата — от де знайдеш наречену!"

Iнна уникала тем особистих, розповiдей про своє ми­нуле. Декотрi, нерiдко послуговуючись хитрiстю, деталi, щастило, одначе, вивiдати.

"Назвати мене спершу хотiли Еглє. Це моє друге, при хрещеннi, iм'я".

Еглє (Ялинка) — героїня найдовершенiшого, широко знаного в свiтi, витвору литовського народного духу: "Еглє — королiвна вужiв". Це одразу дало привiд запiдозрити тiсну сув'язь Iнни зi старовиною.

Так воно й виявилось. "Менi поталанило. Бабуся пере­повiла усi, начебто, якi тiльки є, литовськi казки. Знала безлiч повiр'їв".

Вiд Iнни довiдувавсь я про персонажiв литовського фольклору: пролiтаючих у вечiрньому присмерку вогненною стрiчкою, здатних обернутися котом, пiвнем чи жердиною, айтварасiв, схожих на них каукасiв, знадливих i небезпечних довговолосих лiсових красунь лаум, пiдступних, здатних задурити голову недосвiдченому подорожньому, вяльнясiв, злих i жорстоких раган... Мiфiчнi iстоти, що кишать  навколо  сiльського жителя, виявили разючу схожiсть з українськими: скажiмо, рагана — з вiдьмою, вяльняс — iз чортом, лаума — з мавкою.

Так само вибiрково проривались вiдомостi про подаль­ший життєвий шлях.

"Мама працювала сiльським фельдшером. Через це сiм'я кiлькаразово переїздила з мiсця на мiсце. В школi дово­дилося вивчати то англiйську, то нiмецьку. Пiд кiнець опинилась у фiзико-математичному класi. Тому й подалася до Каунаського Полiтеху".

"Батьки давали повну свободу, нi в чому не обмежува­ли, не контролювали".

"Скiльки себе пам'ятаю, була надзвичайно горда й не­залежна. Хтось образить — не заплачу, нагримають до­рослi — не попрошу вибачення. Зцiплю зуби й мовчу, хоч би що. Мама частенько казала: "Старша дочка росте нор­мальною, а ця — не вiд свiту цього. Завжди надибає неп­риємнощi"".

"В молодших класах до школи ходили за п'ять кiло­метрiв. Поки доплентаємось додому — куди лишень не за­носило! Я була заводiєм, натхненником шибеникiв".

"Одного часу над усе подобалося дряпатись по дере­вах. Було своє улюблене, могла не злазити з нього хоч цiлоденно".

"Навчання завжди мала за iграшку".

"Десь у сьомому в мене раптом закохався увесь клас (тому, видно, — поспiшала додати, — що опинилась єдиною литовкою серед полякiв). А менi нiхто всерйоз не припадав до вподоби — завжди чогось бракувало".

"Взагалi, у мене закохувались часто. Менi ж це дається важко".

"Якось подруги вирiшили навчити мене палити. Привели в затишне мiсце, засмалили насолоджено, дають спробува­ти. Менi зробилося смiшно з них, та й по всьому". (Тре­ба зазначити, що для Прибалтики жiноче курiння — звич­не, повсюдне явище).

"Завдяки колючому характеровi й здiбностi до малю­вання скрiзь ставала художником-карикатуристом стiннiвок".

"У старших класах на канiкулах пiдробляли, охороняю­чи лiс вiд пожежi. Сидиш на вишцi, що на вершинi пагор­ба, поруч телефон, книжка на колiнах. Лiс шумить, коли­хається, нiби зелене море. Бачиш згори пташинi гнiзда. Якщо, розслабившись, довго дивитися вниз, здається, нiби повiльно, похитуючись, пливеш, як у човнi, понад деревами. Спiзнаєш таке — нiчого в життi бiльш не тре­ба".

"В менi часто звучить, вiдповiдно до настрою, ме­лодiя. Причому настiльки виразно, що чую партiю кожного iнструмента. Як жаль, що не знайшла часу засвоїти ноти, — ану ж удалося б записати?"

Може, менi так легко було з Iнною, що раннє ди­тинство — перiод, коли закладається основа особистостi, — у нас протiкало схоже. Мене також оточувало середови­ще буколiчне. Не бракувало захоплюючих блукань iз ши­байголовами, придумування назв вiдкритим у лiсi озерам, дряпання по деревах. Чи звiдав, узагалi, дитинство той, хто прогавив цю вольницю?

Та далi, на жаль, аналогiї закiнчувались. Нiкому бу­ло ввести у свiт фантастичних переказiв — моїй Батькiвщинi зi збереженням їх поталанило менше. Шкiльнi та подальшi роки минали в кам'яних лабiринтах, якi нiколи не змiг полюбити з такою ж силою. Село — далеке, малозрозумiле — назавжди лишилось прекрасним Ельдорадо, недосяжним, ваблячим спогадом.

Подiбний розрив спостерiгав i на Українi в цiлому. Вчорашнiй сiльський мешканець, ледь зачепившись у мiстi, вже кпить зi свого недавнього минулого, зрiкається мови, знати не хоче вчорашнього оточення.

Донiсши свою розщепленiсть аж до далеких країв, до народу, що, як i український, має славу селянського, побачив, не без заздрощiв, iнше. Литовськi мiстяни, в тiм числi iнтелiгенцiя, нiяк не поривають iз корiнням, вважають обов'язком плекати звичаї й мову. В культуру їхню, у той же час, органiчно вплiтаються i найновiшi, ультрамодернi вiяння, а витвори її, цiлком народнi по духу, свiт може сприймати, як авангард, — взяти хоча би славетний Вiльнюський Молодiжний театр.

Чи не ця от злютованiсть дозволяє їм так мiцно три­матись тепер, у пору випробувань? Чи не вiд пошани до свого, яким би скромним воно часом не виглядало, — i загальнозвiсна стриманiсть, що не дозволяє кидатись вiд надмiрного самозвеличення до повної самозневаги, i не­похитна, що змушує почуватися приниженими навiть поне­волювачiв, гiднiсть?

У Iннi я мiг наочно спостерiгати приклад такої внутрiшньої цiлiсностi. Не знаю, у що це їй обходилось, але поєднувала органiчно, начебто зовсiм безболiсно, неторканiсть природи iз вписанiстю у цивiлiзацiю. Живу­чи в столичному мегаполiсi, володiючи найсучаснiшою професiєю, зумiла вберегтися вiд цинiзму, змеханiзова­ностi, виглядала настiльки спорiдненою з лiсами, озера­ми, що здавалась невiд'ємною часткою, плоттю їх.

У полi мого зору постiйно знаходилась предостатня кiлькiсть молодих литовок, зокрема, цiла їх команда програмувала у нашому бюро. Нацiональнi, у них мовби розпиленi, риси у Iнни проступали згущено, концентрова­но.

Нi на кого з реальних знайомих особливо не схожа, вона, тим не менш, здавалася еталоном, iншi ж — сумними вiдхиленнями од норми. Чи у нашому, як зазначав немало хто, свiтi норма дiйсно може iснувати лиш у формi ано­малiї?

Саме через Iнну найповнiше вiдкривав я для себе ли­товський характер. Не так, власне, характер, як душу Литви — цеї близької й загадкової республiки, чий кар­тографiчний обрис якийсь дивак порiвняв iз людським серцем.

А її постава! Не раз, позираючи на неї, думав: наро­довi, жiнки якого здатнi отак тримати голову, за успiх визвольних змагань хвилюватись не варто.

 Пiсля того, як на виборах до Верховної Ради дружно пiдтримали кандидатiв вiд "Саюдiса", iще не повнiстю сформований Парламент негайно проголосив вiдновлення незалежностi.    

 Рiшення мало ефект вибуху бомби. Захлиналися в осудi Москва та її пiдгавкувачi. Збоку, напевно, здавалось, що у Литвi дiється казна-що. У нас же становище виглядало на диво мирним.

"Невже це — приходила думка — уже незалежнiсть, а навколо й на крихту нiчого не змiнилось: той же нудний дощик крапає у тi ж сiрi калюжi?"

Подiя минула настiльки спокiйно, нiби сама собою, тому, мабуть, що спiвпала iз бажанням та очiкуваннями бiльшостi населення.

Громада ж зустрiла її, святкуючи Шевченкiвськi днi, прикрашенi цього року надзвичайно обдарованою чотирнад­цятирiчною спiвачкою з Києва.

Проходять вибори до Рад усiх рiвнiв i на Українi. Роль Вiльнюса для неї укотре зростає: посилено друку­ються газети, летючки, плакати, найрiзноманiтнiшi про­пагандистськi матерiали.

Поряд iз розгорнутою "Саюдiсом" тотальною агiтацiєю, можливостi опозицiї української неспiвмiрно мiзернi. Партапарат чинить перешкоди, не зважаючи на правила. Та чи не тому може вiн так нахабнiти, що почуває слабину суперника?

Навiть по вiдгомону тамтешнiх подiй помiтно, наскiльки розпорошенi, нескоординованi демократичнi си­ли.