Хоча про що імператор дізнається, після того пожару в літній резиденції всі папери згоріли, а нові він вже ховає більш надійно, але іноді серце тривожно стукало, все-таки маркіз Торіллі, права рука імператора, дуже хитра і кмітлива людина.
Багато років тому задумавши зі своїми друзями перекроїти імперію і посилити вплив аравських вельмож на політику і релігію, Ахмантин привіз свою красуню племінницю до Цареграда. Зараз Зорина імператриця і мати єдиного спадкоємця престолу імперії, в якому тече аравська кров. Треба бути обережним і не прискорювати події, а на нього весь час тиснуть його нетерплячі побратими, в тому числі і батько Зорини.
Ахмантин гірко посміхнувся і приготувався писати відповідь на листа.
11
Через два тижня після зустрічі з диким гулем та інтенсивної військової підготовки з мечем і луком, Ярослав все-таки дістав своїм проханням Дартаза поїхати до Кийграда, що той нарешті погодився через кілька днів відправитись до столиці русинів. Правда попередив, що в них мало шансів розшукати цього мага Мальфара, а тим більше вмовити його допомогти Ярославу. Та все ж це було краще, чим сидіти на болоті в лісових хащах.
Сьогодні вранці гном, розчесавши бороду п'ятірною, повідомив про настання триденних свят його народу – поминальних днів предків. Їсти дозволялось тільки після заходу сонця, а вдень потрібно згадувати історію родів гномів і віддавати належне предкам. Зараз вони сиділи під деревом, слухаючи як бурчали їх животи, а пес Барт, якого свято не стосувалось, добре наївшись, тихо посапував в тіні.
– Мій народ дуже древній, – розказував гном, притулившись до дерева. Ми пам'ятаємо десятки наших поколінь. На нашій мові назва нашого народу приблизно звучить, як гхонооми, та інші народи звуть нас хномами або гномами, але ми ставимося до цього спокійно.
– У нас теж є легенди про гномів, – сказав Ярослав. – Тільки це маленький народець, який живе в горах, добуваючи дорогоцінне каміння, і зростом десь до колін звичайним людям. А ти десь більше метра, приблизно мені по пояс.
– А скільки це метр? – поцікавився гном.
– Ну якщо я під два метра, то це половина мого росту, – відповів хлопець.
– Зрозуміло. В нас є легенди, що раніше, до появи на небі Прани, ми були вищі зростом і жили на півночі, можливо навіть в цих краях. Та тікаючи від жорстоких холодів прийшли до гір Персидії і поселились там, приблизно сорок тисяч років тому. Жили ми щасливо, доки інші людські племена не почали плодитись та тіснити нас, заганяючи все вище в гори. А потім, десь двісті років тому, доведені до відчаю, вирішили наші старійшини вернутись на прабатьківщину. По природі миролюбні ми не дуже опановували військове мистецтво, а тут треба було щось робити, іти ж бо тисячі верст. Старійшини вирішили відправити до різних царів на військову службу п'ять тисяч молодих гномів, нехай, воюючи за інші народи, вчаться військовій справі. Через двадцять років вернулось їх, приблизно, півтори тисячі. Десятки років навчання і мій народ вирушив на північ. А років п'ятдесят потому ми прийшли до кийградського князя і він дозволив оселитись на своїх землях, навіть давши привілеї ходити при зброї.
– І чому це він був такий добрий до вас? – зацікавився Ярослав.
– Ну, ми трохи допомогли йому, – неохоче промовив Дартаз.
– А чим ви допомогли?
– Розумієш, Ярославе, спочатку ми оселились в Хазарії і жили там років десять, та потім почались деякі негаразди і більша частина гномів пішла до Русинії. А коли батько Святослава князь Ігор захотів підкорити Хазарію, то ми допомагали йому.
– Ага, і цим відплатили за все хазарам, тобто провели війська до їх міст, – зрозумів Ярослав.
– Як би тільки це, – гірко зітхнув Дартаз, – нам довелось битись із іншими гномами, котрі залишились в Хазарії. Це дуже велика біль мого народу, яка важким каменем лежить на наших душах.
– А скільки вас всього?
– Сюди нас прийшло близько тридцяти тисяч, а зараз менше двадцяти.
– Чого ж це вас так мало? – здивувався Ярослав.
Гном підвівся і став перед хлопцем.
– Як ти думаєш, скільки мені років?
– Ну десь сорок, а може менше, за кудлатою бородою погано видно.
– А мені вже сімдесят років і народився я ще в Персидії, – приголомшив Ярослава Дартаз.
Хлопець пильніше придивився до гнома. Як би не низький зріст та заросле обличчя, то звичайна людина, правда надзвичайно сильна, як зміг раніше переконатись Ярослав, років сорока.
– Ми живемо втричі довше чим інші народи, в нас не рідко можна зустріти гнома якому понад двісті років.
– Нічого собі, – пробурмотів хлопець собі під ніс.
– Так що по нашим міркам, – продовжував гном, – я ще досить молодий. На ваш вік років двадцяти, можливо трішки більше.
– Так це ж здорово, хотів би я стільки жити і почуватись, як ви.
– Та не все так добре, – зітхнув Дартаз. – Діти народжуються рідко і більшість хлопчаки. Так що в однієї гномихи кілька чоловіків. А довге життя заставляє обережно до всього ставитись і не ризикувати. Ось чому нас так мало і ми тримаємося один одного та своїх звичаїв. Боюсь, пройде якийсь час і ми зовсім щезнемо із цієї землі. Якщо чесно, ми надіялись зустріти тут наших родичів, та не судилось...
Гном знову сів біля Ярослава, розпрямив короткуваті ноги.
– Але ми не журимось, працюємо і веселимось. Наші ковалі найліпші в цих землях, а живучи довго, не заглядаємо наперед.
– Бач які діла, – тільки і промовив хлопець, не знаючи що сказати, особливо про наявність у їх жінок кількох чоловіків.
Вони трохи посиділи мовчки, потім Ярослав не витримав і запитав.
– Ну, а ці землі славенів вони великі? В моєму світі князь Святослав був вбитий молодим, а тут він вже старий і має купу онуків.
– Якщо хочеш, я можу розповісти про ці землі. Звісно, те що мені відомо, – запропонував Дартаз.
– Розкажи. Мені дуже цікаво, це ж виходить паралельний світ моєму рідному світу і дуже схожий.
– Добре, слухай.
Діставши баклажку гном хильнув трохи бражки, пити на свято дозволялось, а можливо навіть рекомендувалось і почав.
– Розповідають, що коли холод відступив, на цих землях майже не було людей, хіба що гулі бродили цілими табунами. Та поступово виросли дерева, з'явилось більше дичини і сюди потроху потягнулись людські племена, такі ж дикі як і гулі. А на півдні, в передгір'ях Тайбету, жило сильне плем'я, яке вже знало метали і приручило коней, правив їм цар Арій. Було в нього багато дітей, та щось вони не поділили між собою і почались війни. Один із синів Арія – Гер, бачачи, що приходиться йому непереливки, зібрав своє плем'я і подався шукати нових земель. Через деякий час прийшли вони на ці землі і сподобалось їм ця благодатна країна. Жили нащадки Гера тут багато років, підкоряли тамтешні дикунські племена і винищували гулів.
В цей час нащадків Арія на півдні стало так багато, що і вони почали шукати інші землі. Частина їх прийшла сюди. Спочатку вони жили мирно із германськими племенами, так звали нащадків сина царя Арія – Гера, та тривало це недовго. Почалась війна. Германські племена розгромили прийшлих і відігнали за ріку Ра. Але через кілька років, дружина одного загиблого конунга – Слава, об'єднала розрізнені залишки цих племен і знову пішла війною на германців. Була велика битва, кажуть тривала вона троє діб, і перемогла Слава, а розгромлені германські племена відступили в болотисті ліси півночі. Тепер річку, на якій відбулась ця битва називають Слава, на честь жінки, яка привела своє плем'я до перемоги.
Дартаз припав до глиняної баклажки і трохи промочивши горло, продовжував.
– У цієї цариці Слави був єдиний син Род і після її смерті він став конунгом всіх племен. Мав він чотирьох синів і, коли він вже став дуже старим, призвав їх до себе і розділив землю. Старшому сину Скіфу дістались приморські багаті пасовища, син Рус отримав землі навколо Кийграда, правда тоді ще не було цього міста, син Лех пішов на північний захід і захопивши в полон деякі германські племена, заснував там нову державу – Полонію. А наймолодший Вен, самий войовничий і жорстокий, зібравши таких же відчайдух, подався на південний захід. Там він розгромив інші племена і завоював багато нових земель, а його нащадки заснували нинішній Цареград.
– Ну, а що далі? – поцікавився Ярослав, коли гном знову припав до баклажки.
– Що далі, що далі... – промовив Дартаз, потрясши пусту баклажку. – Далі нащадків Руса стали звати Руса сини, тобто русини, нащадки Леха стали полонцями, а нащадки Вена почали воювати між собою, доки їх не підкорив еллінський цар Олександр Великий і вони потім ввійшли до його імперії. Зараз нащадки Олександра Великого правлять в Цареграді, по еллінські Цезарополі...
Хлопець побачив, що, трішки охмелівши, гном вже не мав бажання робити більше екскурс в історію, а заплющив очі і почав посапувати, привалившись до дерева. Цікава історія мала невелику схожість з його світом, можливо тільки іменами. Ярослав підвівся, трохи розходив зімліли ноги і направився до хатинки, взяти лук і сагайдак із стрілами та ще раз потренуватись в стрільбі по мішені, старій корзині підвішеної на дереві. Чесно кажучи, успіхи в нього були мізерні, хоча гном був досить добрим і наполегливим вчителем.