Андрон йде попереду, тримаючи виготовлену мною драбину за один кінець, горда осанка, розправлені плечі, мов крила перед польотом; позаду, згорбившись посеред неймовірного розгардіяшу, припнутий до землі десятками недоброзичливих поглядів — я, тримаючи драбину за інший кінець; перед виходом на сходову клітку запопадливо (найгірше, що ця запопадливість щира) випереджаю Андрона, порівнявшись з ним, зазираю йому у вічі, вкладаючи у погляд усі свої розбурхані почуття, хоч боюся, що він не побачив там нічого крім псячої відданості, а я ж трохи не плачу від надміру щирості, розуміння та співпереживання, прочиняю перед ним двері, а він пригальмувавши ледь помітно, ледь помітно подякував мені поглядом і порухом зранених регулярними укусами уст поринаємо у ще більшу темряву, сходова клітка віддає давниною і сирістю, шлях донизу перегороджує грандіозний обвал, над безнадійною спробою розбирання якого вже, здається, споконвічне надриваються двійко малоговірких, похмурих та не з міру агресивних чолов'яг, але нам з ними не по дорозі, наша тиха процесія ланцюжком рушає догори, сліпучий спадах, чи то так лише здається після підвальної темряви, а насправді — похмурий ранок, все ще холохно...
За нами не ризикнув вийти ніхто, лише одна Анна, з яскраво вираженими синцями під очима причинною приблудою наважилася приєднатися, боязко плететься позаду, не відриваючи погляду від Андрона, так само, як він не відриває погляду від межі, за якою — провалля і, можливо, — свобода, можливо ж...
Повільно настільки, що це наводить на думки про кіно та сон, наближаємося до безодні, відчуваю хвилювання від спогаду про свій страх висоти, відчуваю прискорення серцебиття та перші легкі уколи цього страху, що вже наближається, але також повільно, також несправжньо...
Як не здатися боягузом? Плювати на все, навіть на імідж перед Юлією, він уже й так зіпсутий, далі нікуди, вона все одно надто далеко, недосяжнодалеко...
Наближаємося, я заледве пересуваю ноги, навіть Андрон (чому, власне, "навіть"? він передовсім) майже зупиняється, таки зупиняється, зупиняюся і я, відчуваючи звичне приростання ніг до толі, трохи заспокоююся, на мить заплющую очі.
— Треба до чогось закріпити, — не може приховати хвилювання в голосі, який вібрує, мов корпус гелікоптера, мені показує кінець драбини, я посміхаюся і вказую пальцем на антену, що одиноко височить за 3-4 кроки від прірви і сам шкодую про це, бо ми одразу ж рушаємо туди...
Бувають ситуації, коли страх входить у протиріччя з відчуттям реальності та тверезим раціо, цей страх, якщо вдатися до своєрідної класифікації, навряд чи визнаної якоюсь з асоціацій (страхологів, фобологів чи, тимпаче, психологів), належить до другого виду, він є патологічним та невмотивованим. Це був саме той випадок, я чудово розумів усю невиправданість власного боягузства, адже на такій відстані від прірви мені нічого не загрожувало, бо припускати, що дві жінки та Андрон вирішили скинути мене з даху, було чистісіньким безглуздям, але, не зважаючи на постійне самопереконування і всі розумні докази, я відчував, що продовжую сповільнено простувати вперед лише за інерцією та незбагненним стадним відчуттям. Кроки сповільнилися, свідомість затьмарилася, я став налякано роззиратися, боячись навіть наближення Юлії. М'язи мої напружилися, готові будь-якої миті зреагувати на агресію ймовірного супротивника, шкіру заливав холодний піт...
12
Андрон почав приз'язувати полотно до антени. Я помітив, що руки у нього тремтять і подумав, що це негаразд, він явно нервував, необережно торкнувся долонею металу і аж відскочив, одночасно скрикнувши.Ми з жінками нерухомо та налякано стежили за тим, як він розлючено розтирає поранену долоню. Андрон підвів очі і спопеляюче зиркнув з-під насуплених брів:
— Струм! — гаркнув він, і мені довелося здогадуватися, що саме він сказав.
— Що? — тиха Анна виявилася менш здогадливою, голос її був нестійким, але все ж не таким нервовим та розгубленим, як у Андрона; це був голос людини, що втомилася хвилюватися і відчула несподівану, майже повну розслабленість. Проте відчувалося, що маленький черв'ячок невідомості підступно точить душу і їй.
— Струм! — повторив вже чіткіше, наче вичавив з себе Андрон, потім обернувся до мене і злісно гукнув: — а ти чого вирячився?! ходи сюди, будеш допомагати.
Перед тим, як пірнути, він знову згорбився, зблід, завмер, ніби чекаючи на щось, що повинно його порятувати, марно, і він, здається, це зрозумів, проте відступати не наважився, приречено зітхнув, десь в глибині душі ще вірячи в свою особливість та обраність, заплющився на якусь мить, вхопився щосили в тканину, аж вона поблідла, а його пальці вкрилися в місцях контакту червоними ідіосинкразійними плямами. Я ковтнув слину і ледь стримав бажання зупинити його вигуком, в цю мить я пробачив йому все, всі попередні образи, всю його пихату зверхність, все його небажання зрозуміти мене, викрити мене...
Якісь миттєвості його голова ще визирала з-за межі, вже нічого не помічаючи, потім раптово зникла, залишився лише глузливий гелікоптер, який навіть не попереджав, тільки насміхався...
Я ліг на толь, бо страх заважав мені рухатися і доводив до насправді небезпечного головокружіння, кожний порух в напрямку прірви наче розчиняв всі нутрощі сплесками нерозведеної кислоти, позад мене залишався вогкій пітний слід, як після пораненого, ще кілька мікропорухів, кожен з яких загрожував переворотом з ніг на голову, і я зміг глянути донизу . . . Справді запаморочливо, хоча й не видно нічого особливого, блискуче скло, що дзеркально парирує сонячні промені, два Андрони, які майже злилися в одного і повільно опускаються донизу, в напрямку неприємної димової завіси; нарешті він опиняється знизу мотузки і завмирає, а я відчуваю напад нудоти, боюся навіть поворушитися, навіть вдихнути чи видихнути повітря, бо це може перекинути мене і реалізувати загрозу найжахливіших снів, в яких світ стає догори дригом, і не впасти стає просто неможливим, це лише питання часу і витримки, чи то пак — невитримки. Андрон невидячим поглядом позирає на мене, поту на го його обличчі більше, як на мені. Він починає грюкати ногою у вікно 112-го поверху: гей!..ге... відчин…— останні склади він ковтає від хвилювання і страху. Його ніхто не чує, йому ніхто не відчиняє, бачу, як напружився кожен його м'яз, як він уп'явся всім тілом у шмат тканини, його благальний погляд знову знаходить мене... далі ще когось, поряд мене, обережно роблю півоберт самими лише очними яблуками, за метр від мене лежить Юлія і також пітніє, і також тремтить, що чомусь наближає її до мене, принаймі, мені так здається, "Допоможіть", — тихо та жалібно звертається до нас Андрон, — вони не хочуть відчиняти, вони мене бачать і не хочуть відчиняти! " майже переходить на інфантильне пищання, рештки його мужності безповоротно згубилися в безвиході ситуації, він, здається, відчув подих близької смерті і аж закляк від цього крижаного пориву. Спробуй підійнятися догори, — якщо прислухатися уважно, відчуваєш, що і її голос відрізняється від звичної елегантності, сіамські близнюки під нами корчаться в агонії, але кожен мілімеметр підйому вичерпує їх потенції в геометричній прогресії, нарешті він знесилено завмирає і знову благально позирає на нас, вкладаочи у цей погляд все своє безсилля, всю власну нікчемність, наче передає цим поглядом свою долю у наші руки, позбавляючись таким чином відповідальності за наступне, перекладаючи її на нас; а ми не могли відмовитися, не могли відвести набік очі і піти, в нас забракло мужності для цього, ми продовжували лежати і витріщатися на нього, немов повідомляючи його, що погодилися з ним, що він може бути спокійним, навіть, трохи розслабитися та не стискати так сильно тканину, бо в його стані сили слід економити, жодного аристократичного марнотратства, потрібно стати меркантильнішим, друже, ось так, і сіамські близнюки зрозуміли нашу згоду, і Андрон, копіюючи рухи свого відображення із скурпульозністю форми для литва, завмер, притулившись спиною до скла, впершись ногами з крихітний виступ стіни.
Першою зважилася на щось Юлія, яка рішуче і майже безстрашно зірвалася на ноги, зробила крок в моєму напрямку, одночасно гукнувши: не переживай, Енді, зараз спробуємо тебе витягти; я побачив зблиск надії у його простраціному погляді, а Юлія торкнулася моєї ноги, від чого я здригнувся, наче вражений струмом, збудження і страх миттєво спалахнули в мені, тамуючи одне одного, накладаючись і повертаючись, я схопився і відскочив від межі, ми зіштовхнулися, на коротку мить Юлія побувала з моїх обіймах, але одразу ж вислизнула, як слизька рибина, випадково вхоплена голіруч під водою. Вона показала мені, що треба робити, і я зрозумів одразу, бо й сам про це думав, кинувся до антени й спробував потягнути простирадла, але вага Андрона переважувала мої зусилля, тканина поволі, зі скрипом пониженої частоти, тікала з пальців; спробуй спертися до антени! я одразу ж підкорився, неприємна судома, біль, і відскакую від наелектризованого металу; Юлія хапає під руку Анну і тягне зблідлу жінку до мене, спробуємо втрьох, хапається, торкаючись холодом моїх рук, які я одразу наближаю ще, непомітно прогладжую її пальці, поряд з'являються дві тремтячі долоні Анни, ми смикаємо, ще, але успіх тане в перетятих гелікоптером променях сонця, пагорками біцепсів стікають струминки поту та лімфи... безнадійно, безнадійно і все тут, руки опускаються, адже ж це не ми висимо там, над прірвою, не наше життя віддаляється від нас під виснажливим тиском гравітації, та й де він, той Андрон, що це, власне, коїться? містифікація якась, бути цього не може.