Радісні усмішки якихось дітей, що бавляться на могилі дідуся… Вона подивилася крізь огорожу на поле, далі — на летовище, зітхнула. Раптом у полі зору опинився чоловік років сорока, вродливий, з пишними, пещеними вусами, злегка неголений. Вона, піддавшись миттєвому замилуванню цими вусами, рушила до нього. Зробила кілька кроків, потім спантеличино спинилася: що ж це я? навіщо? і чому саме до нього? Однак, переконавши себе, що свічки таки треба запалити, а для цього безумовно необхідні сірники, вона вже рішучіше закрокувала повз порослі кропивою могили до власника вусів…
31
До чоловіка залишалося кілька кроків, коли він, відчувши, що на нього хтось дивиться, підвів голову і втупився в Тамару своїм якимось імлистим поглядом. Його карі очі мімікрійно переливалися на сонці, він примружувався, немов поганозрячий. Чоловік приглядався до Томи, наче до давньої знайомої, що її трохи збентежило.
— Я перепрошую, — вдруге за кілька хвилин почервоніла вона, — я… в мене тут чоловік і дід… дідусь, тобто… От, і мені потрібні сірники, якщо ваша ласка… Якщо вони у вас звісно є… — чоловік продовжував пильно вивчати Тому, від чого вона ще більше зашарілася, подивилася на аеропорт і для чогось додала, — я поверну, обов'язково.
— Прошу, — якось так лагідно простягнув він їй руку із запальничкою, що вона здригнулася. Передаючи предмет з рук в руки, він ледь помітно погладив її долоню — самим тільки краєчком пальця, професійний жест досвідченого ловеласа.
Коли йшла назад, до своїх могил, у неї тремтіли ноги, вона шпорталася, відчуваючи на спині цей важкий чоловічий погляд і усмішку з-під пишних шевченківських вусів.
Свічки довго не займалися, вітер немов знущаючись, задував полум'я запальнички, зривав його з фітеля. Нарешті вона дочекалася кількасекундного затишшя, шаркнула кременем, і не чекаючи чергового пориву, почала швидко-швидко бубоніти якоїсь із молитов.
З другою свічкою було важче. Вона вперто не займалася, крім того, здається, щось пошкодилося в запальничці. Тома знервовано терла великим пальцем до коліщатка і натискала на важіль, однак вогник не спалахував. В кращому разі свистів газ. Вона непомітно для себе почала бавитися з цією ще маловідомою для неї іграшкою — в дитинстві забавок у неї практично не було, казок ніхто не розповідав, тож надолужувала згаяне вона вже згодом — в університеті, чи коли залишалася сама вдома. Тепер ця інфантильність прохопилася тут — попри відкритість простору, вона відчулася тут самотньою і водночас ув'язненою. Раптом позаду почулися чиїсь кроки — вони скрадливо шурхотіли до гравію доріжки. Тома рвучко озирнулася — до неї підходив вусань і усміхався. Він вибачливо розвів руками — вони в нього були довгі й великі, з міцними широкими долонями.
— У мене тут дружина, — ще раз усміхнувшись, вже майже ніяково, промовив він, — мене Степаном кликати… звати. Я подумав, що, може, вам допомогти? — Тома витріщилася на нього і не знала, що відповісти, — Ну, із запальничкою… Вона в мене трохи вередлива. Лише мене слухається. Дозвольте, — знову усміхнувся він, але цього разу ширше, розтягнувши обличчям уста разом із вусами.
Тома ще нічого не встигла відповісти, як Степан уже присів поруч із нею, лагідно взяв з її рук проклятущу запальничку і швидким рухом викресав з неї полум'я. Затуливши його руками, вправно наблизив до свічки і за секунду вогник уже радісно стрибав на її кінцівці. Тома не встигла навіть отямитися — події раптово захопили її у свій вир і, затиснувши лещатами випадковості, кинули в невідомість майбутнього.
— Не буду вам заважити, — делікатно підвівся Степан, однак на секунду зам'явся, наче сподіваючись, що його затримають.
Проте Тамара була надто спантеличина його існуванням і його вусами — вона не могла втямити, як таке могло трапитися з нею і чому саме з нею, адже вона не вірила у можливість доленосних випадків (хоча з іншого боку все її дотеперішнє життя було всього лише невдатним випадком).
— А все ж дозвольте поцікавитися вашим ім'ям… — ненав'язливо, майже сором'язливо озвався Степан.
Вона помітила у нього сиве волосся. Шевелюра втім була ще доволі густа, вітер розвіював її, задував патла в обличчя.
— Тома… Тамара, — виправилася вона.
— Гарне ім'я… на все вам добре, — так само лагідно озвався чоловік і, ледь помітно вклонившись, відійшов.
Тома втупилася поглядом в його постать і ні про що інше не могла думати. Вона раптом відчула щось жахливо п'янке і невідворотнє. Це було як вітер, як слово "свобода", як автомобіль на повній швидкості, як відвідини порнофільму в юності чи як квиток у подорож без можливості повертнутися…
Її пройняли його пещені, пишні вуса, його делікатність і вроджений аристократизм. Її здивувала думка про можливість якогось розвитку — це було соромно, але водночас солодко і приємно — уявляти нову зустріч. Тома раптом зрозуміла, що все її єство зараз потребує чоловіка, байдуже навіть якого.
До Степана підійшов якийсь чоловічок в широкому чорному плащі і крислатому капелюсі. Він йшов поволі, по-качиному, перевалюючись із правої на ліву — і навпаки. Витягнув із кишень товсті, але короткі рученята, привітався зі Степаном, коротко про щось переговорив, гучно засміявся, виблискуючи золотими зубами. У незнайомця теж були вусики, однак на відміну від Степанових ці — чорні й вузькі — чомусь геть не сподобалися Томі. Вона раптом відчула тривогу, страх перед цією особою, немов він міг завдати їй шкоди просто тут і вже. Вона поволі позадкувала, весь час озираючись на двох чоловіків, які щось жваво обговорювали. Необережно зачепила плечем стареньку жіночку, у якої тремтіли руки з квітами, вибачилася і, на мить зустрівшись поглядом із випадковою перехожою, відчула пекучий біль, сором і жаль. Вона вже не згадувала Степанове обличчя, вона бачила лише ці очі — неймовірно глибокі і сумні, за якими, здавалося, ховається таємниця небуття. Тома здригнулася, вона ніяк не могла відігнати від себе нав'язливий спогад. Асфальт на алеї у старих секторах потріскався, місцями здувся. На автобусній зупинці за ворітьми цвинтарю вже юрмилися люди. Обідрані, нещасні, сутулі, майже всі вони (і навіть діти) відзначалися різними фізичними ганджами — хтось, присівши на благеньку лавчину, притуляв до щоки холодні дерев'яні милиці. У когось набрякли ноги, руки, посиніло обличчя. Тома не на жарт злякалася — її оточували потвори, виродки, яких позбавили можливості думати і вибирати. Підійшла до гурту, подивилася на обрій, де вирізьблювалося зображення (обіцянка) гір. Люди довкола сперечалися, про політику. Завжди в таких випадках знаходиться один націоналістично налаштований дідок, який усіх інших вважає "комуняками", кричить, плюється, готовий вибрати очі кожному, хто проти нинішньої влади. Інший обов'язково російською відповість, що за комуністів він би отримував нормальну пенсію. Діди зчеплюються, натовп довкола ділиться — спочатку виключно на прибічників одного й другого (сипляться прокльони аж бризкає слина), потім за дрібнішими політичними симпатіями.
Тамара насилу стримується, щоб не втекти, але не може навіть затулити вуха, аби не чути цих образ і неаргументованих, виснуватих лише на емоціях шиплячих вигуків. Вона відходить набік, боячись, що зараз розпочнеться бойня, в яку примусять включитися і її. Особливо її непокоїть он той голомозий молодик в окулярах, із недобрим божевільним блиском в очах, який всім торочить про якогось Соскіна і про бомбу, що він має на мера, а потім тикає в обличчя посвідченням газотранспортного підприємства, щоб його не вважали за самозванця.
"Ви знаєте? Соскін же пропонував унікальний спосіб — чотирьох патріархів замкнути у підземеллі і не випускати. Трьох нам не потрібно. Тільки один!". "Це не винахід — так вже тисячу років обирають папу," — необережно заперечує якийсь побожний дідок. "Що ви мелете! Греко-католицизм себе вичерпав! Вже давно ніхто у Римі не визнавав наших владик патріархами, вони тільки тут себе патріархами кличуть, а насправді — лише кардинали! Стануть кардиналами і тішаться, придурки!"
Тома злякано відступала, однак божевільні (чи збожеволілі) обступали її і продовжували затягувати в дискусію. Вона вдавала глухоніму, намагалася абстрагуватися, проте любов народу до балачок на політичні теми нестримна. Запахло смаженим, себто кров'ю.
Автострадою, здіймаючи куряву, мчали авто. Одне з них — шикарний лімузин із шістьома дверцятами — раптом спинилося поруч із Томою. Натовп враз вмовк, відступив, обережно роздивляючись диво. З передніх дверцят вайлувато висунувся короткострижений водій з дуже потворною пикою, підійшов до оторопілої Томи і, рикнувши їй "пра-ашу", прочинив задні дверцята. Дівчина сахнулася, відступила на кілька кроків, але з салону визирнув Степан, і вона вже без вагань кинулася всередину. Тома чомусь злякано захлопнула за собою дверцята, в її уяві снували юрми бунтівників, що кидаються до дорогих "мерседесів" і ролс-ройсів, розхитують їх, б'ють залізяччям у вікна, витягують з салонів багатіїв і починають розривати тих на шматки. Кров затраскує розлюченйи натовп, люди скаженіють, виють від задоволення…
— Поєхалі! — гукнув водієві чоловік у капелюсі, що сидів напроти Томи і усміхався, спостерігаючи за її реакціями, — паєхалі, скарєє, казьол!
Проте ніхто їх не атакував, не наздоганяв, лише кілька чоловіків заздрісно сплюнули крізь зуби, а кілька гучно лайнулися навздогін, сподіваючись, що їх почують і настрій пасажирам авто буде зіпсуто.
32
Чорновусий запропонував Тамарі бокал шампанського і представився:
— Шура. Саша. Олександр, — знову засміявся він усіма своїми золотими зубами і, помітивши розгублений погляд Томи, що топився у його ротовій порожнині, пояснив: — в молодості я був надто активним — от і не вберіг зубів. Зато зараз… я вже можу дозволити собі охорону. А це, як ви могли щойно самі переконатися, далеко не остання потреба нинішньої доби. Демократія — зло. Люди не розуміють свободи, їм потрібні лише палка і хліб, щоб не виздихали з голоду. Охлос, смердюче бидло! — раптом скривилося в гримасу ненависті обличчя чорновуса. — Перепрошую, просто не люблю цієї селянської тупості, цього, як висловився один мій знайомий, грунтівства у чистому вигляді.