Їх було важко покласти спати на відміну від більш старших. Але це було не довго. Їх активність дітей й втомлювала, тому через декілька хвилин шуму відділення оповила мертва тиша.
В нашій палаті теж гуляв спокій. Микита енергійно грав у бойові ігри на телефоні. Його слух блокували навушники, в яких і можна було почути звуки гри. Він не чув нічого крім тієї мелодії. Тим часом Віктор нахилився на підвіконик та відвів погляд до гори. Йому було ніяково дивитися на мене, тому він стонучи від задоволення вивчав стелю. Це виходило не вдало, збудження та алкоголь не давали адекватно мислити. Перед ним марили спогади то про Лілі, то про те що він встиг побачити на тверезі очі.
Було опів на сьому вечора. Крапильниця вже закінчилася, її забрала медсестра. Зої це було на краще, адже вона вже за мене не буде хвилюватися. Все що залежило від неї було виконаним. Сам же я сидів навпроти Віктора на його зручному ліжку. Під спиною — подушка, я був задки до стіни, поки Вік показував свої кучері Микиті сидівши по інший бік ліжка, в його кінці. Нам ніхто не міг заважати. Величенька пляшка вина стояла на підвіконні, її злегка освітлювало сонце, яке майже зайшло за обрій. На написі, що був поверх бляшанки було написано "Arpeggio Nerello Mascalese" — сухе червоне вино. Висока, струнка, з довгою шиєю — так виглядала винна пляшка Рейн. Вона була такою красивою, як приваблива дівчина, яка заворожувала, спокушала власним ароматом. Пляшка ще була не відкрита і поки, що цього ніхто не хотів робити.
Я встиг перевдягнутись, тобто скинути светр та штани, які парили ноги. В них не комфортно. Тепер я, лиш у великій футболці, яка є легкою, ніяк не обтягувала тіло. Шкіра злегка вкрилася мурашками за того, що з вікна дув холодний вітерець. Люди у інших палатах клали на підвіконня все що було не шкода, як наприклад рушники, тряпки чи старий одяг але у нашій палаті там годі шукати — не знайдеш, було пусто.
Я мав сексуальний вигляд завдяки своїм довгим ногам, хоча вони й псували все, своєю не помітною волохатістю. Прохолодні пальці на правій нозі торкалися ноги Віка. Він був навіть не проти такому контакту. Це було тремтливо. Тканина легкої шкарпетки Віктора лоскотали мене, заставляли важко дихати. Сам же Вік нервово водив руками по стегну. Його звабливі сідниці прикривали піжамні шорти, а груди літня футболка. Ми сиділи біля батареї, нам звісно, що не сильно було прохолодно, якщо не враховуючи напруженість, яка заставляла добре спітніти.
— У нас немає з чого пити, — Віктор взяв пляшку до себе в руки. Почав її вивчати читаючи написи, які були написані поверх. Всередині розбігались бульбашки, напій був грайливим, як і мої наміри, я же забрав напій з руки хлопця, — будемо пити з горла, Лео?
Я же не відповів, мовчки встав, та направився до своєї тумби. Вік хотів запитати навіщо це зробив, але передумав, вирішив сидіти мовчки, та спостерігати. На запиленій поличці виблискувало гостре лезо ножа. Саме по нього я і прийшов. Взяв те що хотів, але щось зупинило. Я помітив маленьку упаковку й задумався.
— Нам потрібен презерватив? — сказав це безтурботно, не посоромившись жодного слова. Згадувати про це мені було вже звичним. Я навіть не звернув увагу на Микиту, який поки що все чудово чув. Віктор же задумався. Він не маленький, щоб не розуміти для чого використовують таку штуку. І поправді це його лякало, кров стигла від таких думок, — чи що ж я питаю? Хе.
Після цих слів під заворожений погляд поклав парочку собі в кишеньку футболки, але також вхопив блокнот в, якому був готовий малюнок. Я не знав, що буде далі, але прекрасно розумів, що саме я керую, я доміную. Адже це я захотів випити разом, я це й попросив. Тепер потрібно розпочинати гру. Гру, яка змінить все.
Я присів на своє старе місце, знову злегка приліг на замерзле бильце ліжка. Спокійно схватив пляшку з підвіконня та не думаючи, з розмаху запустив ножа в окорок. Провернувши лезом в бік, не поспішаючи відкрив вино. Соковитий аромат, з нотками ожини, вишні, сливи, пряних спецій, трав ще більше одурманював розум. Я лизнув горло пляшки, вдихнувши цей запах та обережно нахилив її, щоб випити, щоб скуштувати смак алкоголю , щоб відчути ті тремтливі відчуття, які душать, п'яніють і одурманюють розум.
— М-м.
Мені сподобалось, не зважаючи на те, що не люблю червоні вина. Бувало міг випити щось алкогольне, наприклад, як біле пиво чи пару рюмок коньяку, який лишився ще від батька, але винами нехтував — не доводилось куштувати, та й ніхто не пропонував. Колись давненько спробував на смак біле винце, але мені воно не сподобалось. Взагалі цей напій — доволі дорогий, тому далі судити нічого.
— Воно смачне, а ти вмієш вибирати?
— Я би так не сказав, просто бувало батьку подобалось купляти вина мамі, щоб розслабитися після роботи, відчути себе чоловіком. Я бачив, які він купує, — чомусь Віктор засоромився цього, відвів погляд назад.
Він сказав не правду, це було помітно, але я не звернув уваги.
Позаду лежав Микита, він вже одягнув навушники, адже розумів, що є лишнім в даній ситуації.
— Я радий, що тобі сподобалось.
Він мабуть сказав це з вихованості, але всерівно моє звабливе обличчя прикрасила загадкова усмішка. По ній було невідомо, про що думаю я. Моя спітніла рука простягнула хлопцю пляшку, Віктор же прийняв її. Притримуючи вино ми зустрілися поглядами. У мене він був заінтригованим, крижаним, помітив це у очах хлопця. Віктор горів бажанням зупинитися, поки не пізно. Але ніхто з нас не робив цього, не переривав цей спекотний час. Наші голови були пусті, вони були не здатні про щось думати. Я відпустив, даючи змогу скуштувати. Горло пляшки доторкнулось до сухих губ Віктора. Його прозорі очі прикрили важкі повіки.
Коли Вік відвів флягу та відкрив важкі очі перед ним на ковдрі лежав його ж красивий портрет. По ньому можна було сказати, що автор старався. Його вигляд дивував, заставляв мовчати. Реальний Віктор нічим не відрізнявся від намальованого — ті ж тоненькі губи, та ж неохайна родимка на плечі й ті ж прозорі очі, які світяться тією ж зухвалістю.
— Вау, — лише цим Віктор зумів подолати власний подив і така реакція радувала мене, я пишався своєю роботою. Мені сподобалось малювати портрет Віка, подобалось його божественне обличчя. Віктор взяв аркуш у свої тремтячі руки, — дякую...
— Можливо зіграємо в карти? — перебив його проводивши рукою по своєму витонченому обличчю.
— Д-давай.
Після цього ковтнувши з пляшки ще трохи, заїкаючись Віктор промовив занадто тихо, але я й не чекав відповіді, лишень мовчки поклав колоду карт на неохайну постіль. Вік не очікував, що захочу змінити тему так різко, але вже сп'янілий розум був зацікавлений, заставляв мовчати. Сама колода лежала на тумбі і належала, як раз мені. Я же міг взяти її у медсестри, яка напевно й не була проти адже потрібно виконати обіцянку.
— А в що ти хочеш зіграти?
— В дурня, на бажання, — спокусливо глянув на Віка. Як в грати в нього всі знали, це була звичайнісінька вулична гра. Через неї багато людей лишалися в дурнях — позбавлялися будинку, авто, чи взагалі дружини.
Віктор відніся до цього боязко, тому для хоробрості відпив вина. Свіжий смак знову опік кров, вона на секунду застигла в жилах. Легка пряність та виразність фруктовості заворожували.
Я енергійно почав тасувати колоду та роздавати кожному по шість. Сп'янів не тільки від вина, а й від власного азарту, тому мене вже ніщо не зупинить.
— Перший раз без ставок, а потім зіграємо на де що солоденьке, м-м, — облизнув свої засохщі від емоцій губи та потягнув руку, щоб забрати пляшку алкоголю, — правила дурня легкі та наскільки я зрозумів ти це знаєш.
Після цих слів міцно вхопив фляжку і ковтнув трохи вина. Подивившись на горлишко на мій сп'янілий розум наскочила одна цікава думка і я засміявся. Молодий дзвінкий сміх прикрасив повітря легкістю.
— Що таке? — Віктор теж підхопив сміх й сам посміхнувся. Йому вдалося розслабитись, чи то за мого сміху, чи то вже за сп'янілого розуму.
— Хе, а ми ж поцілувались.
Я хитро посміхнувся та доторкнувся до вологих губ Віктора. Його щічки непомітно прикрасив рум'янець, він хотів був почати суперечку адже це зовсім не поцілунок але я зупинив його своїми словами, — тепер знаю, що твої губи з присмаком вишні.
— Роздавай карти, розумний.
Така хоробрість та такі наміри вже почали бісити Віка, він жваво вихватив вино до себе, щоб розслабитись від ковтка.
Перед Віктором лягло шість довгоочікуваних карт та колода під якою лежав козир — чирва. У хлопця випала шистірка козиря, тому ходити першому довелося саме йому. Віктору було страшно ходити, він боявся мене, адже так і тягло ароматом впевненості, я немов знав, що буде далі, на відміну від самого ж Вітька. Він розподілив карти, як його вчили знайомі з подвір'я — в праву сторону — козирі, а у ліву по спадаючому порядку карти, які не шкода для бою. Так було більш зручно та легше. Гра в карти завжди ризикована, тому потрібно думати над кожною дією, як у шахматах, чи у інших настільних грах.
На власний страх та ризик він поклав вісімку бубну перед мною. Я же ще більше самовдоволено посміхаючись поклав дев'ятку цієї ж масті, але й на такий хід Віктор мав що дати — дев'ятку жира. Вік розчарувався у власних силах, коли знову я відбився. Таким чином у нас почалася гра, яка по моїх словах була ні на що. Вік був впевнений у власній перемозі коли отримав туза чирви, а за ним ще й короля цієї масті. Під час всієї гри мій вивчаючий погляд роздягав беззахисного Віктора, він же старався вивчати кімнату, або карти, що мав у руках, але тільки не мене.
У руках Віктора лишилось три карти в руці та пустота в голові. Він встиг випити чимало, навіть більше чим я. Я ж вже очікував на перемогу, адже серед цих трьох було дві чирви – король, туз, та, лиш одна не потрібна. Зараз був мій хід, тому перемога Віка була на п'ятдесят відсотків, так як програш — все залежить від мене.