Ще мить — і вона на тому листочку, загнувши його краї на себе, мов на човнику, летить вниз з водоспаду гірським потоком, через пороги та завороти. Наскочивши на величезний камінь, листочок-човник вислизає з-під неї, і дівчинка опиняється під водою, сміючись та пускаючи пузирі.
— Це так чудово! — кричить Веселка, лякаючи сонного сома.
Виринає вона вже поруч з наступною хмаринкою, де її зустрічає татко, загортаючи у величезний квітчастий рушник. Навкруги ліс з велетенськими деревами, що переплелися гілками на запаморочливій висоті. Дерева схиляються верхівками до них і піднімають вгору, передаючи Веселку і татка одне одному. І Веселці зовсім не страшно на такій висоті, бо поруч — татко!
І так з хмаринки на хмаринку, із світу в світ, милуючись незвичайними яскравими пейзажами! І в кожному такому місці вони були не самі. Усюди безліч усміхнених людей, звірят, пташок та інших живих створінь, великих і маленьких, які вітали їх та весело супроводжували в цій стрімкій пригоді.
Встигли побувати всюди. Навіть в жерлі діючого вулкану! А ще на самісінькому дні океану! А ще біля величезного палацу, навколо якого янголи з музичними інструментами виконували прекрасні мелодії.
Нарешті, задихаючись від швидкості та захоплення, вони опинилися біля свого багаття. Веселка припала до струмка.
— Яка смачнюща вода! Пила б і пила! Жила б тут і жила! — весело щебетала вона своєю дзвінкою скоромовкою. — Ой, я всім розповім, як тут чудово! І дідові, і бабусі, і матусі, і всім-всім! Та не повірять, мабуть. Чи, може, повірять? Напевно, не усі. А з тими, хто повірить, ми разом сюди завітаємо. Чи не можна? Чи, може, мені не повертатися туди, а жити тут, із тобою? Га?
Татко сумно милувався нею, насолоджуючись кожною миттю цього довгоочікуваного, щасливого спілкування. Коли Веселка закінчила свої міркування та питання, він зітхнув і тихо промовив:
— На жаль, повертатися треба, ріднесенька моя. Та ми ще неодмінно зустрінемося, от як зараз, щоб більше ніколи не розлучатися. Але зараз на тебе чекають. Ти дуже потрібна там, на землі. І тобі треба бути сильною та сміливою, бо попереду багато випробувань. Проте ти здолаєш усе. Слухай уважно. Я хочу дати тобі важливе завдання — знайди мій меч! Це буде нелегко, але це дуже-дуже важливо! На це в тебе є всього два дні і дві ночі.
— Меч? Але ж у нас мир та спокій! Навіщо нам меч?
— Так. Був мир та спокій. Але поки ти гостювала тут, на землі все змінилося. На жаль. Тому потрібно не тільки його знайти, але й скористатися ним.
Веселка зробила великі очі і затулила долонями ротик.
— Когось убити?
— Ні. Запам'ятай: більше ніхто не повинен вмирати! Цим мечем неможливо вбити когось живого. Сила цього меча — у моїй любові до вас. І тільки той, хто любить інших так, як я, знайде силу і розуміння ним скористатися.
— Це добре, що ніхто не повинен вмирати, — з полегкістю зітхнула Веселка. — Але як ним скористатися? Що робити потім, коли я його знайду?
— Ти обов'язково зрозумієш це, коли знайдеш меч. Тільки нічого не бійся. Пам'ятай, я завжди невидимо буду поруч. А якщо ми з тобою разом — ми переможемо! І ще. Запам'ятай: якщо ти завжди будеш уважно прислухатися до свого серця, то навіть ворог допоможе тобі знайти правильне рішення і остаточно перемогти.
Із цими останніми словами світ навкруги почав стрімко обертатися, і вони розлетілися в різні боки, дивлячись в очі та простягаючи руки одне до одного.
— Я обов'язково знайду меч і повернуся сюди! За два дні і дві ночі! — крикнула Веселка і полетіла крізь хмари, вниз до землі.
Частина 3
З небес на землю.
Зустріч на згарищі.
Незвичайні здібності Веселки.
Молитва та чудесний дощ.
Нові неприємності.
Небо з сонцем та хмаринками швидко промайнуло повз Веселку. Зникли дивовижне місто, океан, тато. На серці стало трішки сумно, але надія на повернення та дитяча цікавість, що ж воно очікує її попереду, зробили свою справу. Тепер у Веселки була справжня важлива мета. І ця мета робила її трохи дорослішою, ніж вона була ще зранку.
І, мабуть, саме це допомогло мандрівниці не втратити свідомість вдруге за день, коли вона згори побачила під ногами землю. Точніше, те, що зосталося від тієї квітучої країни, якою батьківщина була вранці.
Свідомість не втратила, але злякалася дуже. Бо замість річок та різнобарвних ланів, замість зелених лісів та веселих будиночків Веселка побачила справжнє згарище!
— Таточку, рідненький! Що ж це таке? — скрикнула вона.
— Та лети вже швидше, там дізнаєшся! На неї всі чекають, а вона тут базікає! — роздратовано зацвірінькала, пролітаючи поруч, якась прокопчена пташка з обгорілим пір'ям і задимленим хвостом.
Веселка здивовано провела пташку поглядом і стрімко полетіла на землю, навіть не звернувши уваги на те, що зрозуміла пташину мову.
Опустившись на пагорб край свого села, вона побачила біля шляху знайомий височенний залізний іржавий стовп, на якому завжди висіла табличка з назвою села — "ВЕСЕЛЕ". Тепер табличка була обгорілою і чимось смерділа.
У Веселки на очах забриніла сльоза, але заплакати вона не встигла, бо прямо з-під ніг у неї вискочив наш знайомий наполоханий зайчик. Сахнувшись спочатку від несподіванки, а потім впізнавши Веселку, він заволав, мов скажений:
— Та біжи швидше додому! Її там шукають усі, а вона тут рюмсає! Бігом біжи!
Крикнув і втік, тільки п'яти заблищали, чи що там у зайців замість п'ят.
Веселка аж рота роззявила, збагнувши, нарешті, що розуміє пташок і звірят. Та розмірковувати над цим дивом не було часу. Вона стрімголов помчала з пагорба до рідного села.
Добігши до крайньої хати, дівчинка зупинилася, щоб перевести подих, і далі йшла вже повільно. Якби вона бачила себе збоку, то, напевно, помітила б, що після зустрічі з татком вона наче трішки подорослішала, ледь помітно. А ще в неї зовсім змінилися очі. Тепер вони лагідно сяяли, мов два маленьких сонечка, теплом і добротою. І вся вона сяяла у своєму чистенькому вбранні серед того жахіття навкруги. А з кожним її кроком, там, де ступала її ніжка, земля ставала знов чистою і залишалися яскраві сліди.
Не помічаючи всього цього, притиснувши ручки до грудей, Веселка обережно переступала через розвалені паркани та обгорілі гілки, йдучи до своєї хати. Звідусіль було чутно людський стогін і плач.
Ось і те, що залишилось від їхньої домівки. Поруч, у дворі, — дід, матінка та бабуся. Всі в сажі, брудні, заплакані. Побачивши Веселку, вони заплакали ще гучніше і кинулися до неї.
Зустріч була такою бурхливою, що мандрівницю ледь не завалили на землю, та завчасно схаменулися. Сльози вмить змінилися на посмішки та радість. Її цілували, обіймали, крутили на всі боки — чи не поранена. А Веселка, теж радіючи, цілувала усіх і втирала своїм рукавом їхні забруднені обличчя. Точніше, спочатку втирала, а потім цілувала, звичайно. Причому і її одяг, і вона сама залишалися чистенькими та яскравими.
— Ну, слава Богу! Жива! — бурмотів дід, щасливо посміхаючись.
— Звісно, що жива! Мамо, бабусю, діду! — Веселка знов обійняла всіх трьох разом і прошепотіла: — Я татка бачила, я...
На півслові вона замовкла, рішуче відсторонилась і подивилася їм в очі.
— Та що тут у вас трапилося? Звідкіля весь цей безлад? Пожежа? Виверження вулкану? Чи нові витівки Тарасика?
До речі, Тарасик — це друг Веселки, маленький винахідник і мрійник.
— Та ні, Веселонько. Цього разу Тарасик тут ні до чого. Зараз усе розповім, — промовив дід, одразу засмутившись.
Одинока сльоза покотилася по щоці старого та зникла десь у сивій бороді. Дід шморгнув і втер очі брудним рукавом. На вже чистому обличчі залишилися сліди сажі. Це було так кумедно, що Веселка, дивлячись на нього, не втрималася спочатку від посмішки, а потім і від сміху. За нею і всі інші почали реготати та обійматися.
— Нумо я вас всіх повичищаю, — мовила Веселка.
І, от диво, нарешті це помітили всі, саме ті місця, яких торкалася Веселка, одразу ставали чистими. За дві хвилини від бруду не залишилось і згадки.
Нарешті можна було спокійно розповідати.
— Вже й не сподівалися побачити тебе живою, — почав дід. — Але ж ти, бач, не тільки живенька, а ще й ціленька та чистенька. А ми побивалися, що згубив тебе той чорний вихор, дитиноньку нашу маленьку.
— Який вихор? Так, діду, з цього місця розповідай все докладно, — зажадала Веселка.
— Так я ж і кажу. Щойно ти полетіла над полем, почала підійматися все вище і вище, ось тільки ти за хмаринку завернула, як налетів чорний вогняний вихор! Як закрутив усе навкруги! Як почав усе палити! Сама бачиш, що накоїв, хай би йому грець! Ліс погорів, хати погоріли! Усе в сажі, у бруді якомусь смердючому, навіть небо, навіть квіти! І що то воно було, невідомо. Бо відтоді як батько твій нечисть у цій землі переміг, такого ми не бачили. З того часу, як з'явився той стовп велетенський на пагорбі, такого не було! Що тепер робити, де будемо жити, з чого відбудовувати?
— Та нічого, татку. Головне, що всі живі. Якось розберемося, — намагалася заспокоїти старого Веселчина матуся.
— Авжеж. Не вперше відбудовувати. І коли-то все скінчиться? — бідкалася бабуся.
— А я знаю, що робити. Ходімо зі мною, — рішуче сказала Веселка і пішла з двору у напрямку пагорба на початку села, де стоїть стовп із його назвою.
Трохи здивовані дід, бабуся і мама подалися слідом. А Веселка йшла і співала ту саму пісню, з якою вона злетіла в небо. Люди у дворах, чуючи той спів і вгледівши незвичайну Веселку, припиняли плакати, виглядали з-за обгорілих парканів, починали перешіптуватися, а деякі навіть трохи посміхатися. Врешті-решт, усі вони виходили на шлях і йшли за Веселкою. Цікаво ж було, що воно буде. А щось таки буде! Це напевно!
З одного двору вибіг худорлявий брудний хлопчина десь Веселчиного віку. Оце і був Тарасик.
— Веселко! Як добре, що ти повернулася, — промовив він. — Я знав, що ти не можеш загинути. У тебе ж сьогодні день народження. Але бачиш, як усе сумно. А я хотів подарувати тобі квітку, та не зберіг.
З цими словами він витяг з-під сорочки обгорілу квітку і зажурено продовжив:
— Ось. Вибач. Я так довго шукав саме таку. Вона була найгарнішою серед усього степу.