Для виступу поряд iз найтитулованiшими митцями в заключному концертi їде до Києва (на таке зважилась лише наша делегацiя) i вiльнюський дитячий ансамбль.
Сам Конгрес пишний та велемовний. З одного боку — небачений злiт нацiональних сил, блиск полiтичної думки, живий бiль, розгубленiсть людей, якi наче опинились на крижинах, що розпливаються врiзнобiч. З iншого — iдеальне живильне середовище для того, що роздратований молодий журналiст нарiк нацдебiлiзмом: пародiя на пародiю у надривному, показному, на холостих обертах, виголошеннi патрiотичних гасел, яке для цiлого прошарку дiячiв встигло перетворитися на професiю.
Пiсля повернення — безперервнi репетицiї, зустрiчi, запис хору для литовського телебачення, дерзновенний задум — утворити з iнтелектуальних сил Литви Асоцiацiю українiстiв, а тут iще, на тлi пiдготовки до Шевченкiвських свят, нервовий, розкольницький третiй з'їзд Руху.
Я вже не ловлю кожне слово, як на Установчому, чи слiдкую з цiкавiстю, як на другому, а ледь дослухаюся краєчком вуха.
Оскiльки полiтичної влади — можливостi практичного втiлення iдей — не завойовано, вiдбувається самоїдство, зведення рахункiв, повтор пройденого. Змалiлий у серiї невдач Рух розгубив i енергiю, i привабливiсть новизни. Радикали, що так нахраписто ввiрвалися свого часу до нього, врештi-решт, як зозуленя з гнiзда, повикидали скiльки-небудь помiтних помiркованих.
— Основне наше достоїнство, — чую нового, за плечима якого чвертьстолiтнiй стаж нерiвної боротьби, героїчний перехiд крiзь пекло, лiдера, — у тому, що були завжди принциповими!
Згадалися, слова героїнi з твору давнього захiдноукраїнського письменника: "Нашi хлопцi, як не стараються, бiдачиська, не доб'ються в полiтицi нiчого. Надто вони чеснi".
Колишнi ж комунiстичнi вождi, що, варiюючи й перехоплюючи гасла, не вдавались до експериментiв єднання полiтики з принциповiстю, чуються знову упевнено. Зберег-
ли i пости, i можливiсть вiшати всiх собак на обведених довкола пальця суперникiв.
Чи скоро народ знов рушить за скомпрометованими невдалим поривом iдеалами?
Потiм Шевченкiвськi свята — урочистi засiдання, гостi, виступи.
Пiд час виїздного концерту хору в одному з невеликих мiст Литви, де не розбещенi надмiром видовищ глядачi зазвичай приймають гастролерiв "на ура", стикаємось iз курйозом. Зал ледь не порожнiй, мiстечко, — як колись Вiльнюс у днi Установчого з'їзду "Саюдiса", — наче вимерло. Що ж трапилось?
Виявляється, саме цiєї години iнтернацiональне провiнцiйне населення змусила забути про все на свiтi сто якась там серiя костюмованих страждань у першiй на посттоталiтарному екранi латиноамериканськiй мильнiй оперi.
I ось, нарештi, з завмираючим серцем чекав я Iнну в фойє iнститутського корпусу. Чекав, пересичений враженнями, думками, почуттями аби подiлитися, почерпнути, насолодитись...
Припiзнено вона виникла — як завжди, велична й чарiвна, в новому вишуканому одязi. Вкорочене, пiдвите досередини, волосся надавало обличчю задумливо-нiжної, майже дитинної, м'якостi. Неквапно ступаючи зi сходинки на сходинку, ще iздалеку слала вiтальну, стримано-приязну усмiшку.
Але одразу, з першої ж митi, усвiдомив — цим разом до знайомого образу вкралося щось чуже, зловiсно пронизуючи тривогою нестямну радiсть побачення.
Тiльки коли, наблизившись, з трiумфальним усмiхом простягла для вiтання довгу, гнучку правицю, зрозумiв, у чiм рiч: на безiменному пальцi вороже зблискувала металевою новизною обручка.
- Iнно! Ви замужем? — тiльки й спромiгся я, наче прибитий громом, видихнути.
- Ми надто довго не бачились, — чiтко, докiрливо, по тривалiй паузi, вiдказала вона. А пильно глянувши в вiчi, скрикнула вiдчайдушно, майже розпачливо:
- Усе залишатиметься, як i було!
Ледь ступаючи неслухняними, дерев'янiючими ногами провiв я Iнну до нашої заповiтної лавчини. Вона, як i ранiш, встигнувши припасти добрячим шаром пилу, чаїлася в закуточку.
А крiзь морок, розпливаючись, бовванiли примарами широколапi, ще помогутнiлi, пальми та фiкуси. Безтурботнi вихiдцi з далекого, вiчнозеленого свiту розпирали корiнням масивнi ящики. I у пiднiжжi тих велетiв щось дрiбне, невиразне, пустотливе теж клубочилось, п'ялось угору, салютувало хисткими долоньками листочкiв, блiдо рябiючими квiтоньками...
Отже, кiлька тижнiв тому, потаємно, без розголошення, згiдно зi своїм характером ("не терплю обговорень, порад, нетверезих застiль"), розписалась з товаришем турпоходiв, що зринав iнодi на слайдах мiж юнакiв у штормовках довкiл палахкотливого вогнища, i якого бачив раз чи то двiчi в її оточеннi. Мiцний, середнього зросту, з округлою борiдкою i в окулярах, литовець. Рацiоналiст-фiзик, пiсля зустрiчi з Нею вражено вiдкрив у собi хист вiршотворця.
— Ми готувались до цього давно. А знайомi, подруги, довiдуючись, божеволiють з несподiванки.
Я вiтав, розпитував, бажав щастя, начебто навiть всмiхався, а в грудях кожної митi росла, ширилась велетенська болiсна пустка. Футбольний, накачуваний до безмежних розмiрiв м'яч, що от-от лусне по швах, розлетиться на шмаття...
Уже пiд вечiр не бариться нагодитись представницька делегацiя з Києва. Депутати, письменники, журналiсти, серед них знайомi. Сповняючи обов'язок, стрiчаю в аеропорту. Мало кого помiчаючи, вiтаю, супроводжую, вiдбиваюсь вiд каменепаду дотошних запитань. Не чуючи власного голосу, наговорюю iнтерв'ю одразу кiльком диктофонам.
Намiченого часу сходиться Громада, речники литовських iнстанцiй. Я — посередник мiж виступаючими й залом — виголошую вступне слово. Пробиваючись крiзь оплески, гостi розказують про паростки позитивних зрушень, що, хоч i з величезними труднощами, таки прокльовуються в Українi. Називають цифри переведених на українську садочкiв, шкiл, курсiв у вузах. Учасники Громади дiляться своїм.
Навiщо все це? Який вiдношення має до мене? Нiчого на свiтi не iснує зараз, окрiм безповоротної, в глибинi душi очiкуваної, але такої болiсної втрати.
Сивочубий, iще бравий поет плете несосвiтеннi побрехеньки, вiртуозно декламує свого вiрша. Цю гумористичну мiнiатюру я читав колись на дитячому вечорi. Поет — на вiддалi простягнутої руки — для мене не ближчий того прадавнього, забутого вечора.
Обстановка неухильно пожвавлюється. Сиплються приповiдки, жарти, потiшнi билицi. Київськi гостi, позбуваючись залишкiв офiцiйностi, готовi брататися з вiльнюсцями. Намагаючись не випадати з загального настрою, вiдiграю роль у абсурдному, божевiльному спектаклi.
Опiсля, наче крiзь сон, чую вiд друзiв, що навдивовижу бадьоро й весело провiв зiбрання. Наскiльки оманливi свiдчення зовнiшностi!
Не встигаємо вiдпровадити гамiрну навалу — похорон. Померла мати давньої, вiдданої учасницi Громади. Ще одна могила iз прiзвищем, закiнченим на "-ко", додасться до безлiчi розкиданих на цвинтарях свiту.
Щось порушилось i у природi. В березневому небi щосили гарикає грiм, важкеннi градовi крижини скажено торохтять по лункому даху Палацу траурних церемонiй. Стоячи мiж сотнi похилоголових, зi свiчками в руцi, людей, дослухаючись крiзь шум i гуркiт до монотонного, зверненого до вiчностi, мурмотiння священника, розмiрковую: якi спiвмiрнi, одномасштабнi — кiнець життя i загибель кохання.
Потрiбно втратити, щоб усвiдомити обсяг втрати. Виявилось, на тому, чим так легковажив, що, вважаючи неосновним, вiдставляв на другий, третiй план, усе i трималось. Загадкова, ледь знайома дiвчина була для мене всiм. Тепер усе стало нею.
То дивилася з вiтрини книжкового магазину, де маленька, на обкладинцi читанки, школярочка притискає до грудей букетик польових квiтiв. То зринала у графiцi неперевершеного творця романтичних образiв Красаускаса. Узагальнений, на рекламнiм плакатi, портрет молодої литовки — ставної, гордовитої, в рутвяному вiнку i народних строях — здавався написаним з натури.
Мiльйон разiв щасливою блискавицею вражали вихопленi iз вуличної метушнi її прикмети — особливо схожа на лiсовий дзвiночок зачiска, — щоби за мить притиснути стопудовою брилою розчарування.
Життя наповнилось пустотою.
Днi непотрiбнi, тягучi скочувались один за одним. Сам по собi налагодився вiдлiк їх вiд фатальної звiстки: мiнус перший, мiнус другий, мiнус п'ятий...
Постала на диво тиха, безвiтряна погода.
Яскраво сяяло сонце. Кришталевими монументами застигли вкритi пухнастим iнеєм дерева. Звiдусiль зблискували слiпучi веселковi iскри – у мене й без того в очах було чорно. Коли часом полiтали рiденькi, невагомi снiжинки, здавалось — падiння найменшої вчуваю зболiлим серцем, перенапруженими нервами.
А довкiл, то ненадовго гублячись, то знов виринаючи, невiдступно кружляла мелодiя:
... Я Вашi очi пам'ятаю,
Як музику, як спiв.
Зимовий вечiр. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить — ти рiдну стрiв!
О, панно Iнно, панно Iнно!
I раптом — небо... шепiт гаю...
О нi, то очi Вашi. — Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
На розпачливому вигуцi: "Ти рiдну стрiв!" — спазм перехоплював горло. Не раз доводилось вiдвертатися, щоб нiхто не помiтив раптових слiз, видавати непрошений стогiн за безтурботнє мугикання.
Тiльки пiзно вночi, в надiйних тишi й темрявi, мiг вдосталь дозволити собi зволожити повiки чимось їдким, гарячим.
Свiт померк, очужiв, обезживився.
Усi обличчя виявляли той чи iнший дефект, всi фiгури — безформенiсть, голоси — вбогу однозначнiсть. Пiсля Iнниної одухотвореної простоти зiвсебiч пiдступали претензiйнiсть i дисгармонiя.