Інна. Частина перша

Надсилаю й у вiдда­ленi — до Канади, Австралiї — краї. Друкують, зазвичай, безвiдмовно.

Iз поширенням розголосу до нас частiше приїжджають митцi, письменники, барди. Приймаємо ансамблi — i про­фесiйний, титулований, бувалий за морями-океанами, i молодий, ледь оперений, задерикуватi учасники котрого щойно встали зi шкiльної лави.

На католицьке Рiздво знов дивуємо литовцiв вертепом. Львiв'яни не тiльки виступають перед Громадою, а й встигають, даючи фрагменти спектаклю у мiсцях скупчення публiки, здiйснити багатокiлометровий рейд святковим Вiльнюсом.

Справи налазять одна на одну, як крижини у льодхiд. В перенапруженому, що став уже звичним, ритмi, щоби зробити щось одне, доводиться вiдмовлятись вiд iншого, жертвувати малим заради бiльшого.

Майже перед кожним заходом виникає кульмiнацiйний момент, коли видається: провал, ганьба, усе зривається, летить шкереберть. Скiльки разiв подумував сам, чув вiд ближнiх: проведемо ще цей концерт (вечiр, свято), вiдпровадимо гостей — i край, нема бiльше сил, хай го­рить воно яскравим полум'ям!

Але щось-таки, зрештою, вдається. Щось примушує що­разу пiднiматись, продовжувати, знаходити, як на довгiй дистанцiї, друге, третє дихання.

Днi згорають, нiби в доменнiй печi, тижнi тiльки ми­готять. А, озирнувшися, думаєш — невже за короткий час можна стiльки встигнути?

Чого менi досi таланило уникнути — то це громадсько­го хору. Неодноразовi запрошення вiдхиляв пiд рiзними — доїжджати через усе мiсто, невисокої думки про свої здiбностi — приводами.

Упередження до колективного спiву виробилось зi шкiльних рокiв, коли прописували розучувати щось про щастя пiд червоними зорями. Подальшi вправи не йшли далi пiдтягання при святочному столi.

Теперiшнi вмовини друзiв таки заганяють — "хоча би для кiлькостi" — на репетицiю. Почуваюсь, як i слiд бу­ло чекати, незатишно. То мугикаю пiд нiс, то перекрикую iнших. Не потрапляю у ноту, зiскакую з голосу на голос. Наражаюсь на заслуженi кпини гострих на язичок хо­ристiв.

Але ж у репертуарi не мертвонароджена тарабарщина, а пiднесене "Боже великий, єдиний", розлоге "Реве та стогне Днiпр широкий", задушевне "Копав, копав крини­ченьку".

Ущiльнивши й без того напружений розклад, наполегли­во вiдвiдую заняття невеликого ще, малозлагодженого гурту. Урештi, несподiвано для себе, здобуваю не останнє мiж першими голосами мiсце.

Любов до української пiснi привабила до хору людей вельми вiдмiнних переконань та характерiв: вiд сту­дентської молодi до бабусь пенсiйного вiку. Добираючи приблизно однакову кiлькiсть творiв полiтично нейтраль­них (нецiкавих для одних) i патрiотичних ("петлюрiвсь­ко-бандерiвських" для iнших) вдається утримувати неп­ростий, строкатий колектив разом.

Поряд iз дорослим, розвинувшись з урокiв музики в недiльнiй школi, виникає й спiвочо-танцювальний гурток дитячий.

Пiд лютим, несамовитим вiтром проходив гiгантський, викликаний вiзитом найвищого московського гостя, мiтинг пiдтримки курсу компартiї Литви на незалежнiсть.

Тут стрiнувся з Iнною — вона пiдiйшла, зауваживши наш прапор. Дiлячись враженнями, якийсь час вертались вiд Кафедральної площi поряд, пiдштовхуванi з усiх бокiв виром так само збуджених, дiєво-радiсних людей. Почув од неї те, що чував не раз вiд багатьох литовцiв:

— Дякую, що ви тут! Дякую, що це робите!

Iгноруючи лукавi благання й недвозначнi погрози генсека, бунтiвнi комунiсти спокiйно, неухильно, класично по-литовськи, вийшли-таки (змiнивши i самоназву) зi складу КПСС.

Вчинок цей став бiльш анiж серйозним ударом плановi "перестройки" Союзу. Зрозумiло, що вiдносини нашої республiки з Центром вiдтодi не полiпшились.

Пiд Новий рiк українська "Свобода" задумала влашту­вати розмову в ефiрi осередкiв дiаспори iз Заходу на Схiд: Торонто — Вашiнгтон — Лондон — Париж — Мюнхен — Прага — Варшава чи щось у такому дусi. Запланували включити i новопосталi на територiї Союзу товариства. Вибiр припав на Вiльнюс i Москву, а серед вiльнюсцiв — на мене.

Коли призначений для сеансу зв'язку час доходив кiнця, дружина сповiстила, що вивiльнився спiльний душ. "Як не скористатися ним зараз, — вирiшив я, — то можна, чого доброго, в цьому роцi i не помитись. А з дзвiнком, либонь, щось не злагодилось".

Ледь устиг намилити голову, почув вiдчайдушний крик: "Мюнхен на дротi!" Обмотавшись рушником, цюркочучи навсебiч водяними патьоками, рвонув до апарата. Задиха­но, тамуючи смiх, заволав у трубку:

— Добрий вечiр з Вiльнюса! Щиро вiтаю з Новим, тися­ча дев'ятсот дев'яностим роком землякiв в усiх країнах, на всіх континентах! Бажаю...

Одним духом, кваплячись змити з очей пекучу пiну, вiдтарабанив кiлька хвилин iмпровiзованого тексту.

— Чули, чули твоє поздоровлення, — дiлилися потiм радiослухачi, в тому числi й з України. — Воно було найдинамiчнiшим.

Знати би їм, що крилось за тою динамiкою!

Якось, увiмкнувши мимохiть телевiзор, натрапив на сюжет про американськi служби правопорядку.

— Що найтяжче у Вашiй роботi? — дiймають журналiсти досвiдченого полiцейського. — Погонi, перестрiлки з гангстерами, боротьба з мафiєю? Чи проституцiя, нарко­манiя, пiдлiткова злочиннiсть?

— Дурницi, — каже, натужно всмiхнувшись прямокутним обличчям, боббi. — Все це забавки. Найважче — спиняти подружнi сварки.

Так само, якби мене, керiвника осередку Громади, запитали, що вимагає найбiльших зусиль, вiдповiв би однозначно: внутрiшнi чвари. Головний ворог, вияв­ляється, не у стороннiх посяганнях, не в прогнилих то­талiтарних структурах, а усерединi нас.

"Чи iснує на свiтi публiка, — думалось часом, — така ж схильна до розбрату, як українцi в дiаспорi?"

З енергiєю, що дала б — спрямуй її в iнший бiк — ре­зультат визначний, ми здатнi роздмухувати дрiб'язковi непорозумiння до неймовiрних масштабiв. Невдалий жарт (як трапилось на сумiсному, що стає традицiйним, свят­куваннi Громадою Нового року), недоречний вислiв, косий погляд, навiть якась прихована, що не має логiчного по­яснення, неприязнь, можуть стати причиною затяжного, виснажливого конфлiкту.

Тi ж, хто зробилися ворогами, несуть свої болi, об­рази, з усiма, iнодi найiнтимнiшими, подробицями, на суд до голови. Мусиш терпляче мирити, втiшати, розрад­жувати.

Неврiвноваженому, схильному до дратiвливостi, опускання рук, нiчого за таке й братись.

У тiм, що, не виключивши жодної людини, вдається уберегти Громаду вiд розколiв, вбачаю, як нi в чому iншому, свою заслугу.

Та лише той, хто сам пройшов через подiбне, може знати цiну хисткої рiвноваги.

На Українi до Дня Незалежностi й Соборностi, за зразком "Балтiйського шляху", органiзують живий ланцюг вiд Києва до Львова. 

Солiдаризуючись, накреслюємо свiй ланцюжок: вiд Шев­ченкiвської, на стiнi унiверситету, дошки до Кафедраль­ного собору. 

Снiг iз дощем розмиває, а вiтер безжалiсно рве пла­кати, що коштували декому безсонної ночi. Незважаючи на негоду, прийшли, встали зi своїми прапорами й гаслами в пiдтримку України, немало литовцiв, а також бiлоруси, молдавани.

Спершу поряд iз дошкою, потiм бiля Собору, проводи­мо, висвiтлюючи iсторичний бiк подiї, короткi мiтинги.

На наш подив, ця, далеко не найпомiтнiша, акцiя Гро­мади отримала широкий, як жодна iнша, розголос. Про вiльнюський ланцюжок, поряд iз українським ланцюгом, багатократ­но сповiстили найрiзноманiтнiшi масмедiа.

Проблеми мої заплутались раптом у безнадiйнi, начеб­то, вузли, неприємнощi сипались зусiбiч, наче з рогу достатку. Згромаджене воєдино, наклавшись на задавнене психiчне виснаження, це породжувало гадки щонайчорнiшi, створило вiдчуття дна прiрви, звiдки не видно було, а, головне, не хотiлось шукати виходу.

Глухого пiзнього вечора, коли розпука досягла, схо­же, краю, неждано задзеленчав телефон, i з трубки вири­нув знайомий, мелодiйний, змiнений шумами й потрiску­ваннями, голос:

— Менi здалося, iз вами щось трапилось. Чи все в по­рядку? Не приховуєте?

Миттєво, обмiнявшись кiлькома фразами, ми бачились з Iнною удень. Нi про що серйозне не йшлося: дiлитися прикрощами не дуже в моєму характерi. Яке шосте вiдчут­тя допомогло їй вгадати не розпiзнаний нiким iншим стан? А якщо й вiдгадала — що їй, власне, до нього?

— Справдi нормально? — перепитувала. — Ну, слава Бо­гу! Держiться, все буде гаразд! — запевняла оптимiстич­но, переконано.  

Безрозсудний, позбавлений жодної вигоди, вчинок, сповнений спiвчуття, спiвпереживання тон коротких, з глибокими паузами, речень розбили погибельний хiд ду­мок, змусили глянути на свiт iншими очима. Вловивши просвiток попереду, я здолав стресовий бар'єр, почав потихеньку видряпуватись.

Ще кiлька днiв тiло видавалось порожньою, в якiй са­мотньо пiдстрибує начинене голками серце, оболонкою; руки й ноги телiпались, нiби в ганчiр'яної ляльки. Але впевнено, настiйно клопотався, розплутуючи один вузол за iншим.

Терзало почуття вини — увижалось, мiй бiль увiбрала в себе дивна, непередбачувана дiвчина, яка стала з тих пiр одним з-помiж найближчих людей на свiтi.

Громадi вiддавна дошкуляє невизначенiсть релiгiйна. Для подолання її — не завжди ж дарувати специфiчнiй тематицi обмежений загальний час або стрiчатися на квартирах! — хочеться отримати вiдповiдну будiвлю.

Серед численних недiючих вiльнюських храмiв кiлька таким чи iншим чином мають стосунок до українцiв. Всi перебувають у надзвичайно запущеному станi: в одному — склад, в iншому — пiдсобнi примiщення овочевого магази­ну, ще у одному — ремонтнi майстернi.

Найсильнiш вабить збудований ще у шiстнадцятому сторiччi князем Костянтином Острозьким храм Пресвятої Трiйцi. Тут провiв визначальну частину свого життєвого шляху канонiзований Ватiканом, як святий, українець Йосафат Кунцевич.

На храм, що протягом вiкiв не раз переходив з рук до рук, претендують i бiлоруси, i поляки, i, особливо, Росiйська православна церква. Представницька група ли­товських дiячiв опублiкувала звернення з закликом по­вернути його унiатам.

Вiруючi унiати, або греко-католики, є, хоч пооди­нокi, серед нас. На засiданнях Громади довго обмiрко­вуєм, чи вступати у боротьбу. Хiба жменьцi людей пiд силу така серйозна справа?

Попрохавши ключi в унiверситетського вахтера, захо­димо оглянути застиглу мiж колишнiх монастирських кор­пусiв церкву.