Ще до початку спроби вона вже приречена, приречена своєю відкритістю та показовістю; невже ці бовдури ще не зрозуміли цього? Чому вони й далі вважають за потрібне знаходити обраних, вартих їхньої сповіді, чому вони не хочуть збагнути, що це рівнозначно самогубству — відкритися комусь, похвалитися; це значить довести інформацію просто до вух охоронців у гелікоптері, чи не помітив бідолаха Андрон, як зацікавлено наблизився до мого віна гвинтокрил, як схиливля набік, уважно дослухаючись. Чому він не вмовк? адже навіть німим не можна довіряти, адже й німі облудники, бо ніякі вони не німі.
Йому, бачте, потрібна мотузка, надійний канат, бовдурові мало було написати про це, залишивши речовий доказ свого безумства, він ще й потвердив голосом, зший мені що-небудь, розмахував він руками; бідолашний дебіл: писати, говорити та ще й допомагати собі жестами і мімікою. Він вважає ідіотом мене, але сам щойно був схожим на вродженого кретина, та він і є кретином... Одначе дивно, я лише на початку відчував трохи зловтіхи, бавлячись з ним у олігофренію. Потім мені стало шкода його.
8
Якось Даню почала мучити думка про крихкість тіла і відповідно, тотальну незахищеність душі, про це варто було подбати передусім, жодна втеча не матиме успіху, якщо не будуть детально продумані всі механізми захисту і не буде забезпечено надійних тилів.
Душу слід захистити краще — ні груди, ні череп не вселяють оптимізму: надто близько до поверхні.надто ненадійно. Ну чому тіло людини не куля? тоді все було б так просто, душу просто ховаєш у центр цієї кулі — і все, жодних проблем, теперечки не доберешся.
Але ця довгаста протяжність не має нічого спільного ні з кулею, ні, хоча б, із кутастим кубом. Стоячи перд дзеркалом, Даня уважно вивчав себе, напружено міркуючи і шукаючи найзахищенішого місця, мріючи надійно сховатися та створити певний запас міцності, що допоможе в час рішучих дій...
Намагаючись зазирнути в потилицю своєму відображенню, Даня пригадував Сашка і сумнів… майже бездоганні кути кімнати, в якій завмерли Юлія та Сашко, обійнявшись в погано освітленій частині... А він Даня, де був він? він трохи ревнував, він не міг відірвати погляду від кутикув уст Юлії, помічаючи їх нервове посіпування, якого не міг бачити Сашко, і не лише тому, що тулився губами до її шиї, — він був надто заглибленим у себе, поглд його линув до непевного майбутнього, в якому не буде ні Юлії, ні навіть Данька, який закохано витріщається на неї, жадібно ковтаючи кожну мить, проведену в її товаристві, почуваючись незручно та непевно, коли бачив їхні останні поцілунки... "Може таки...?" — благальне але непевно озвалася Юлія, але Сашко лише похитав головою і підбадьорливо посміхнувся, хоч і через силу, "подбай про Данька" — тихо сказав, вже підводячись, владним відтренованим помахом руки зупинив дівчину, що було кинулась за ним, зробив кілька кроків і зник...
9
Довгаста тінь перетинала тіло Андрона трохи вище попереку, розриваючи похмуру однотонність весняного ранку, гелікоптер гуркотів зовсім поряд, а чоловік у моїй кімнаті цього, здавалося, не помічав, безтурботно долаючи віддаль від одного кутка до іншого і зовсім не намагаючись стишити голос:
-... навіть не знаю, як це тобі пояснити; бачиш, тут є начебто все для безтурботного існування, я забезпечений більш як достатньо, харчуюся чудово, сам бачив, ще й тобі дещо перепадає, хоч то, швидше завдяки Юлії... Одяг також, бачити ти ж можеш, — він крутнувся переді мною, мов топ-модель, і став наче вкопаний. — але щось душить, чогось не вистачає... наче повітря бракне. І Анна... вона мені давно набридла із своїми сумовитими очиськами, ех... аж самому незручно, та що вдієш?... — ще кілька кроків в легкій задумі, біля вікна:
— знаєш, кожна хвилина з нею виснажує мене до неможливості, інколи заледве стримуюся, щоб не вихлюпнути своє роздратування... Але глянеш на неї, таку сумну і сумирну, й знову стає соромно... Шкодую її, а замінити ніким, втекти від неї нікуди. От і зараз, ти собі не уявляєш, як вона засмутился, якими вологими стали її очі.. .Не може змиритись з моєю втечею, не хоче залишатися одна... і я її розумію, ти не подумай, я ж не який небудь бездушний жевжик-серцеїд... я деколи ставлю себе... намагаюся поставити себе на її місце. Та й тікаю я з тієї причини, що почуваюся схоже з нею. Мені тут тісно, ти поглянь на них, на ці заплилі жиром, абсолютно не спотворені інтелектом обличчя... а їхні грубуваті жарти та примітивні розмови? ні, це жах! Я терпів достатньо, більше вже просто несила. — намагаюся не дивитися на нього, хоча клята цікавість інколи змушує підвести погляд і прослідкувати за його розгублено-наляканим виразом обличчя; знову втуплююся в шиття, нехитра штука, але чому він не хоче вдатися бодай до найелементарніших засобів конспірації? думаю про штори, а він про щось далеке і неоригінальне, нарешті продовжує свій монолог, — дивно, але ніяк не можу сформулювати того, що мене турбує, чого не вистачає... Може спілкування з відповідними людьми, може вишуканості та елегантності, не знаю, не лише це...
Буває, знаєш, здається, що життя проходить десь там, збоку, проскакує повз нас, оминає нас, а ми опинилися на периферії, наче за межею...
І це лякає, розумієш? — він запитально дивиться на мене, буцімто очікує, відповіді, і я заледве стримуюся, щоб не піддатися спокусі і не кинути йому знічев'я: "розумію", але я лише посміхаюся, як завжди бездумно і бездушно, протикаючи голкою його канат, зшиті докупи простирадла, — ні, ти мене не розумієш?... На жаль, на жаль... ніхто не розуміє. Я й сам себе, якщо бути відвертим, не розумію до кінця, мені бракне визначень, щоб якось описати той стан душі, що зараз... — продовжує говорити, а я пригадую Сашка, такого не схожого на нього, мозчазного, але все ж глибшого, споражнішого чи що, чуйнішого може..
Здається, я зрозумів в чому була головна помилка Сашка. Він не подбав про душу, не захистив її як слід, не затулив масою тіла...
10
Ляп..,ляп...ляп-ляп... ляп-ляп... ляп. Ляк-переляк, ляп-ляп...
Вода; все ж цікаво: чому темрява викликає страх? Ляп-ляп, лял-ляп... Мабуть через невідомість, невпевненість, непевність".. .ляп-ляп...
І все ж, зір — найголовніше чуття, ляп-ляп, навіть для глухонімих…Ляп-ляп...ляп-дяп...ляк,ляп — переляп, переляк...
Скільки років прокидаюся я отак щоночі, щоб щільніше закрутити кран і через силу взятися до роботи? ляп-дяп...
Іноді, протикаочи голкою щось тонке і лагідне, я запитую себе: чи не марення все це? чи є насправді шматок парашуту, що охолоджує мені розпечені ноги? ляп-ляп...
Може тому, що Сашко рідко щось говорив, всі його фрази врізалися в пам'ять з особливою сприйнятливістю і виразністю, особливо ті, що були сказані особисто мені. "Коли ми помремо, Данько, все це не матиме ніякого значення. Але доки живі, мусимо щось робити". Трохи банально, та що вдієш, мабуть, він і говорив мало тому, що боявся видатися нецікавим та примітивним, а так, довкола створився певний ореол солідності і багатозначності... Чому ж мовчу я?..
Ляп-ляп, потрібно закінчувати це діло, негайно, за будь-яку ціну; я вже втомився від марної роботи, мені потрібен результат; намагаюся намацати цупкі межі і визначити приблизну кількість роботи, яку ще необхідно здійснити, виражену в помахах руки з голкою; вже небагато, саме склепіння готове, приступаю до виготовлення строп...
І все ж таки, це втомлює, дуже втомлює. Але слід терпіти, хоча б заради здійснення... адже вже небагато залишилося... ляп-ляп... а ті кілька років апатії, коли втішав себе думкою про завтра, минули безслідно і ще більш втомливо...
11
Ранкова прохолода всуміш з неспроможністю хизуватися та недобрими передчуттями війнула мені в кімтату крізь пори хмурного скла-стіни, тремчу і переводжу погляд з обличчя Андрона на примружені оченята Юлії, він трохи заблідий збуджений постійно рухається, ніздрі під його довгим ромбовидним носом шипляче роздуваються, зітхає; на противагу спокійному спостережливому погляду куми погляд Андрона епілептично метається кімнатою в пошуках пояснення і відповідей на непоставлені запитання; холодно...
В коридорі — гардимер, щойно ми прочиняємо двері, як шум ударною хвилею зупиняє нас на якусь мить, і все тому, що він не міг стриматися, бовкнув зайвого, довірився жінці; чомусь намагався бути до нього уважним, завбачливо виконую невиоловлені прохання (може саме тому, що вони невисловлені, інші мені виконувати і не пасувало б), люди туляться один до одного, їх надто багато, ніде ногу поставити.