Я знаю, що це — не те. І знаю, що міг би відчути, віднайти, зрозуміти, що воно, щастя чи як би там його назвати, поруч…
Я вже не мав сил пояснювати їй це. Такі от метафізичні відверті розмови траплялися дедалі рідше і ми протягом них раптом з'ясовували дивовижні протиріччя і неузгодженість світоглядних підвалин. Зі мною жила якась геть неспізнана, по-суті чужа жінка. Я знав її зовнішні прояви, але не розумів їх. Напевно і її жахало моє неспівпадіння з тим образом, до якого вона все ще зберігала прихильність. Ми змінилися з часу молодості, але не стали ближчими…
ЧАСТИНА 4
29
Тома вибралася на цвинтар десь за два тижні. Вона не могла би й собі самій пояснити, навіщо збирається у цю безглузду подорож до потойбіччя, однак солодкавісь нічогонероблення вже надто втомила її. Не вистачало сил позбутися речей чоловіка — вона мало не заплакала біля старої джинсової куртки, в якій він зустрічав її ще за часів студенства — такий високий, незігнутий і веселий. Вона намагалася пригадати собі риси його обличчя — вигнуті брови, довгі й тонкі, жіночі вії, затуманений алкоголем погляд — ні, це не те, на початку він був інакший… Вона струсонула головою, наче відганяючи нав'язливий образ із набряклим животом, що одразу викликав із шмаття спогадів інший труп — дідовий. Чоловік розпливався в її уяві, тонув у трясині небуття, пожирався потворою часу. Вона спробувала відшукати у пам'яті, доки не пізно, що ж її у ньому приваблювало. Чоло? Високе, гладке, втяте над скронями трикутничками пишного волосся (коли він почав пити, воно стало крихким і подушка щоранку залишала їй від його тіла лише ворсинистий залишок, наче від вилинялого кота)?.. Запах? Запах молодого дужого тіла, який потім зметаморфозився у сморід передчасного розкладання?.. Музика, якої довкола нього було завжди доволі, навіть у смерті? Цей нестримний знервований блюз, що завивав, як самотній вовк у місячну ніч? Це моцартівське реквієм, яке, як він розповідав ще на початку їхніх зустрічей, слухав його батько в день смерті матері?..
Але не було вже нічого, геть нічого, навіть найкращі миттєвості, навіть його "я тебе люблю" спотворювалися хропінням і блюванням на кухонний стіл, жовтолицими колегами, що гучно матюкалися цілу ніч і, проспавши кілька хвилин під ранок, похмелялися розведеним спиртом і йшли в темінь, щоб за кілька днів повернутися галасливою компанією, неначе до себе додому. Вона втомилася, вона втомилася від нього і зараз почувала протиприродню полегкість від того, що його нема. Це страшно — тішитися самотності, тішитися тому, що мертв'як навідує тебе лише вночі у важких сумнівах, що каменем лягають на серце. Це страшно — жити в очікуванні, але вже без сподівання на краще, просто чекати невідь на що, просто виконувати якісь тяглі звичайні дії — чистити картоплю тупим ножем (він так довго обіцяв його загострити), терти до крові з пальців червоні буряки, дивитися у вікно на сусідських дітей (він казав, що ще не готовий стати батьком), які, вибравши серед себе найслабшого, починають спроквола його тлумити — спочатку словами, потім жестами, далі руками, і нарешті, розійшовшись (апетит розпалюється під час їжі?), ногами. До першої крові, до непритомності, до смерті…
Вона довго вибирала квіти — суботній ринок цвів, як оранжерея — пекучі пластмасові пелюстки відвертали увагу від бляклих неповноцінних "живих" квітів. Вона минала ромашки, айстри, тюльпани, гвоздики, рожі, лілії, минала цілі колонії невідомих їй рослин, втікала від яскравих кольорів, бо боялася їхньої надмірної життєвості, що, на її думку, не пасувала би цвинтарю, компроментувала її, звинувачувала у недостатній жалобності, свідчила би проти неї на суді мертв'яків проти живих.
Нарешті вона визначилася — купила у непоказної жіночки в сірій куртці і сірій хустці непоказні сірі "цвіточки" за кілька сірих монет. Зайшла в автобус, присіла біля вікна, потім підвелася, щоб звільнити місце морщинистій бабульці зі смердючим кошиком, яка очевидно поверталася з базарних торгів додому — у приміське село, поруч з яким містилося кладовище. Автобус — старий Ікарус — поволі пікся під весняним сонцем в очікуванні усіх, хто бажає відвідати царство мертвих — а таких із кожною хвилиною ставало все більше, вони потроху скупчувалися біля дверцят, наповнювали своїм жалобним вбранням і постпохоронними настроями салон, їхнє чорноколірне шепотіння повзло поміж вбогих букетиків з парною кількістю квітів, виривалося крізь прочинені дверцята, під якими докурювали останні сигарети кілька чоловіків у пом'ятих піджаках. Від цих людей, які раптово віднаходили серед натовпу знайомих, віяло дивовижним спокоєм і впокореністю, вони утворювали якесь товариство, що його однозначно поєднувала смерть. Тома жахнулася того, що вона і тут залишається самотньою — її ніхто не знав, не впізнавав, не гукав радісно. Вона обернулася на чиїсь схлипи — позад неї беземоційно, методично плакала жінка невизначеного віку — її вроду приховували чорні блузка, хустка і довга спідниця. Почервонілі очі жінка намагалася приховати сонцезахисними окулярами, однак сльози витікали з-під лінз, розтікалися канавками зморщок, тонули в кутиках уст. Тома, заворожено стежачи за жінкою, краєчком ока зафіксувала, як та на якусь мить прочинила рот, висолопила язика і злизала сльози — наче ковтнула щось смачне. Кров, скажімо, — чомусь подумала Тома і здригнулася. Автобус нарешті зітхнув дверима і поволі рушив, важко розхитуючись на поворотах. Тома втупилася у свої безсмертники і вже ні на кого не звертала уваги аж до кінця подорожі…
30
За іржавою дротяною огорожею, що відділяла кладовище від поля, сіріли гектари трави. Метрах у ста північніше починався ліс, тобто його залишки; та частина цвинтаря була болотистішою, однак чомусь вважалася елітарною, певно через те, що в так званих центральних секторах, де колись ховали перших небіжчиків ще на початку 20 століття, містилися склепи для родин місцевих польських аристократів — там навіть земля цінувалася більше і забронювати кілька квадратних метрів для свого померлого родовича у цій частині кладовищі могли лише найбагатші. Виходить, що теза про рівність у смерті — чергова байка, якою для чогось втішають бідоту. В потойбіччі, як і у житті, своя ієрархія — не менш ниця та несправедлива. Ще далі, праворуч від лісосмуги в траві викреслювалася злітно-посадкова смуга аеродрому. Повітря над бетонним настилом згущувалося і витворювало якесь марево, полудневу фата моргану. Літаки сюди однак вже давно не літали. Час від часу, перед наїздом якихось чиновників з військових відомств, озивалися лише винищувачі місцевого авіаполку, що починали круглодобово гуркотіти над містом, не даючи людям ні нормально спати, ні працювати. Однак і це швидко вщухало, оскільки комісія як правило, навіть не перевіряла вміння пілотів літати, а обмежувалася звіркою деяких паперів, пиятикою з місцевими полковниками та генералами і відвідинами борделю.
Тома повільно плелася довгими "вулицями" міста мертвих, ніяк не пригадуючи точного розташування могил — тоді, коли відбувалися похорони, її привозив автобус і вона, природньо, не зауважувала дороги. Тепер же довелося, полум'яніючи від сорому, шукати когось із працівників кладовища, щоб з'ясувати, де розташовується 86-ий сектор. Неголений дід у сорочці з закоченими по лікоть рукавами саме набирав у відро воду з цистерни. Над краником, з якого сочилася брудна цівка, висів клапоть паперу з написом: "технічна рідина, не для внутрішнього вживання".
— Ви не підкажете, мені до вас порадили, де тут 86-ий сектор?.. — запинаючись, швидко випалила Тома.
Дід, не відводячи погляду від відра і цівіки води, щось пробурмотів і махнув рукою кудись убік, немов не вказуючи напрям, а просто проганяючи дівчину. Тома не розчула відповіді, проте повторювати своє запитання не наважилася, а рушила кудись вглиб, сподіваючись знайти серед цього лісу хрестів, необхідний їй.
Орієнтирів у неї було кілька. Найголовніший — свіжість могил. На старих секторах, де небіжчики спочивали вже рік і більше, на гробиках виростали надгробки і пам'ятники. В одних місцях бовваніли солідні монументи, деінде споруди тріскалися і заглиблювалися в землю, услід за мерцями. Тома пошукала очима ділянки, де земля ще не встигла всохнути після скопування, вінки над надгробками де ще невстигли вицвісти. Але й таких секторів було чимало. Вона рушила вздовж них прямою, заасфальтованою алеєю. Вітер дув просто в обличчя, здіймав куряву, сипав піском в очі, зривав одежу, примушував примружувати очі. Тома вперто йшла вперед.
Нарешті одна з ділянок видалася їй знайомою — вона впізнала єврейську тумбу по сусідству з могилою діда, рушила вглиб, переступаючи через буйну рослинність і нарешті опинилася поруч із хрестом, що означував місце останнього прихистку рідної їй колись істоти. Поклала квіти на насип, поруч із вінками, яким спробувала дати лад. Сіла навпочіпки, спробувала уявити собі діда і побалакати з ним так, наче він живий. Однак нічого не виходило. Вітер вперто пронизував мізки, сонце крізь чорний берет пропікало голову. Нічого не хотілося. Вона встала, зробіла кілька кроків праворуч і опинилася перед могилкою чоловіка — ще охайною і чистенькою. Хрест однак вже встигли обгадити ворони, які цього разу сиділи на одному із слупів і бентежно вишукували чергову жертву — якнайсвіжішого пофарбування хрест, щоб їхній послід на ньому виглядав якнайконтрастніше.
Тома схилилася до фотокартки, з якої до неї і інших крізь смерть усміхалося обличчя небіжчика. Але воно було якимось кам'яним і мертвим, як він. Вже давно мертвим… Вона недбало поклала квіти, підвелася. В голові від довгого сидіння навпочіпки запаморочилося… Вона зітхнула і вже хотіла було забиратися геть, думаючи про непотрібність свого сюди навідування, коли раптом згадала, що слід запалити свічки. Вона вийняла надламані шматки воску з кишені, обережно розгорнула хустку, в якій те зберігала, але в неї не виявилося ні сірників, ні запальнички. Озирнулася в пошуках людей, але довкола не було майже нікого, хто би викликав у неї довіру. Надто засмучені, або надто байдужі обличчя.