Викурена сигарета

Фармацевтична упаковка вже була пустою. Я поклав її назад на стіл, даючи знати, що потім викину.

— Добрий, кхм, Зоя, — я схватив медсестру за одяг, вона вже хотіла піти. Звісно жінка здивувалась але все ж повернулась до мене, — ти мені винна...

— Що ж ти хочеш? — Зоя знала до чого веду, тому зупинила мене перед тим, як почну детально все пояснювати або соромитися кожного свого слова.

— Я випити хочу, — я не поспішав, обдумував кожне сказане, — спиртного.

— Ти глянь, що удумав, не можеш випити на дворі? Легко ж вийти на двір! Он бач, як ти кожного дня, або через день по цигарки бігаєш. Та невже алкоголіком вирішив стати?

— Укусися, Зоя, я з другом хочу. Мені влетить, якщо я когось з собою потягну.

— Так зроби вигляд, як завжди, що він з тобою закурити йде.

— Ну-у, Зой.

Жінка задумалась. Вона була у білій формі та взутті, тільки чорне волосся долало цю світлу палітру. Все-таки Зоя була по вуха у справах, щоб отут стояти, ще й розбиратися з ким? Зі мною? Для неї це було смішним, тому вона відповіла:

— Добре, пий, тільки в міру. Від лікарів — я прикрию, але ж не від поліціантів, які можуть відвідати лікарню за тебе. Одразу ж вилетиш! — після цих слів Зоя не збиралась затримуватися і вилетіла з приміщення, мов куля.

День почався доволі таки успішно, я не очікував, що так легко вмовлю Зою. Віктор та Микита ще куняли. У Віка вчора був важкий день, тому було зрозуміло чому так, так само і у Ніка — грати — теж справа кропітка. Я також би повернувся у ковдру, якби не нове повідомлення. Звук був не сильно гучним але я одразу помітив. "— Добрий ранок, якщо хочеш, можеш вийти, щоб нагодувати котика." — та ще пару веселик смайликів. Посплю вже не сьогодні, тим паче й час прокидатися.

Почав одягати своє безпомічне тіло. Волосся заплуталось, довелось ще й мучати себе гребінцем. "-Котика чи кицю?" — відповів поспіхом. Я був вже майже готовий вийти, тільки глянув ще раз на намальований малюнок для Віктора. Він радував. Телефон у кармані знову завібрував, сповіщаючи про нове повідомлення: "-Хе-хе, придурок. Приходь, допоможеш."

Переглядаючи сповіщення, я вийшов з палати, у прохолодний та по своєму тихий коридор. Майже всі люди були у себе в палаті. Або ніжились у своїх теплих ліжках, або взагалі вийшли на вулиці, у магазин чи в аптеку. Прибиральниця з самого рання виконувала свою роботу — поки що поливала квіти на підвіконнях.

Біля неї на лавці сиділа дівчина. Я одразу впізнав Белатрис, ту саму дівчину з білявим волоссям та нестандартним виглядом. Вона помітила мене та помахала рукою, щоб підійшов. На диво поряд з нею не було Дениса. Дівчина просто сиділа, бавилась з телефоном. Тріксі відсіла трохи далі, щоб залишити місце. Туди я і присів. Спершу ми мовчки дивилися один на одного шукаючи тему для розмови. Дівчина навіть відклала телефон у кишеню. Лиш з годом Тріксі вийняла з кишені щось схоже на шапку й одягнула її на мене, це налякало та здивувало. Вона виглядала мило, з вушками по боках та шоколадного забарвлення. Шапочка була неймовірно м'якою та приємною для тіла.

— Це тобі подарунок від мене, як в честь знайомства, — вона взялася поправляти, щоб вушка були горизонтальні та один навпроти одного. Це як звичка майстринь — розглядати виріб на практиці, обмацаючи його, — я старалась, Леонід, якщо хочеш можу дати силку на магазин. Вже другий рік маю популярність, багато хто купує то шапки, то рукавички, то шкарпетки, то светри.

Кожне її слово вдавалось складно і це було помітним. Я не помічав цього раніше, але тепер помітивши не квапив дівчину. Важко жити коли ти не здатний чути, не здатний почути цих не голосних звуків, як інші.

— Так, звісно, напиши мені і я обов'язково подивлюсь, — я також поправив шапку і наші руки зустрілися. У неї вони були спітнілі на відміну від моїх, мої були холодні, мов лід. Бела швидко забрала їх і зніяковівши відвела погляд. Я цього не помітив, — не хочеш вийти на вулицю? Я хотів би зараз зустрітися з подругою.

— О, залюбки! — на її втомленому обличчі засяяла усмішка. Дівчині було напевно приємно, та вона хотіла знайти собі нових друзів. Адже з самим братом чи зі мною дружити не достатньо, тим паче ми хлопці.

На вулиці не світило сонце так яскраво, як вчора, але радували спокій та тиша. Звісно не враховуючи звичайний гуркіт автівок. Було не людно, тільки двірника або безхатька можна було зустріти. Адже будній день — майже всі розійшлись по роботах, школах, дит. садках, просто дивилися сни чи господарювали вдома. Роза сиділа на холодній лавці, що одразу біля переднього виходу з лікарні. На її колінах лежав чорненький котик. Вона дбайливо гралася з його наїдиним животиком. Він же муркотів, йому подобалось. Це був той заборонений. Звісно, він цінував ці хвилини — коли дівчина присвячує йому свій час. Заборонений був й дійсно не бажаним на території лікарні, тому його ніхто не годував або не ласкав, як це робить зараз Роза.

Двері з гуркотом відчинилися. З них вийшли я з Белатрис. Як я відчув смак свіжого повітря, одразу усміхнувся. Цей аромат свіжості потрібно любити, насолоджуватись ним. Бела помітила Розу на лавці й одразу поцікавилась чи випадково ми йдемо не до неї. Вона була права, тому я мовчки кивнув, направившись до дівчини. Вона так загралася з котом, що й не помітила, як до її плеча доторкнулася моя рука. Розалінда перелякалася, що аж підскочила . Але все-таки вона очікувала на мене, тому посунулась вбока. Коли побачила Тріксі, яка була за мною, Роза почала її розглядати. Розглядати її красиву але коротку куртку чи рожеві щічки, які стали такі від холоду, глибокі голубі очі, як блакитна вода лагуни чи біленьке волосся, яке було видно, адже дівчина була в хутряних навушниках (які напевно зв'язала самостійно).

— Вау, звідки в тебе ця красива шапка, Лео? — намагаючись відволіктися від новенької, сказала Роза, вказуючи на мою голову.

— Мені подарувала її подруга. Вона в'яже, навіть дуже вправно та красиво, — вказав на Белу.

Тепер настала незручна тиша. Роза знову повернулася до Тріксі, вона боялася з нею заговорити, хоч, як не хотіла.

— Белатрис, звуть Тріксі, — дівчина знайшла перша в собі хоробрість, щоб сказати. Бела нахилилася до нової знайомої, щоб потиснути руку. Розі це сподобалось, вона не любила занадто сором'язливих людей. Її звісно представити повинен був я, але ж зосередився на Забороненому. Активно гладив йому живіт або грався з лапками.

— А мене Розалінда, Роза, приємно познайомитись, — Роза потиснула руку, у відповідь. Тріксі втілювала довіру. Коли вона нахилилася Розалінда помітила апарат, за допомогою якого вона чула, — ти погано чуєш?

— Так, я майже глуха. Коли виходжу на вулицю або загалом до інших людей то вдягаю спеціальний апарат, — вона тронула його, щоб вказати на нього.

— Ух-ти, це цікаво, зможеш приділили мені час, щоб я взяла в тебе інтерв'ю? Це був би прекрасний пост!

— Воу, ти блогерка? Добре, покличеш коли потрібно, я не проти.

Дівчата були раді знайомству. Я надіявся, що їхня дружба не закінчиться тільки на інтерв'ю, адже що у одної, що у іншої не вистачало друзів. Особливо людей, які б могли зрозуміти, а не ображати через вади.

Вже почало вечоріти, сонце поступово заходило за обрій. Той заборонений давно вже втік, по своїх кошачих справах. Роза і Тріксі довгенько обговорювали все що тільки могли. Їхні розмова були з десятої ранку до шостої вечора. Вісім годин — забагато але це добре , що вони знайшли спільну мову. Вправду, я не розумів їх, але це дівчата, тому не дивно, що я їх не розумію. Не хотілось їх перебивати. Самому ж потрібно повертатися, адже через годину, або дві потрібно ставити крапильницю. Ще й хотілось перекусити або добре вже й поїсти, у животі бурчало. Але головне, що на мене чекав мій Віктор. (Хе-хе, так, Віктора я вже присвоїв, все нормально.) За весь цей час, що сидів з дівчатами, я встиг закурити три цигарки. Пачка вже була на межі, так само, як гаманець у кишені пустував.

— Дівчата, я повернусь в палату, якщо ви не проти, — я вказав на вхід у лікарню.

Роза й Тріксі одразу зупинили розмову, та здивовано обернулись до мене. Обоє були засмучені, але розуміли. Тому Розалінда міцно обійняла на прощання, так само, як і Тріксі. Мені було приємно, рідко хто хотів обійняти, особливо дівчата. Я радів, тому що в мене є такі чудові подруги, тому обіймав так же міцно і з такою дружньою любов'ю, як і вони.

— До побачення, раптом що пиши! —, крикнули вони водночас, у слід. Я лиш мовчки помахав, з усмішкою на вустах.

Зайшовши у палату мене зустрів погляд Віктора, та штатив для крапильниці. Я втомлено впав на прохолодне ліжко. Воно радувало не своєю м'якістю, а тим, що на ньому можна полежати. Коли заходив у відділення мене помітила медсестра, тому десять хвилин і вона вже поставила крапильницю. Ці ліки швидше капали, чим інші або так здавалося.

— Ти занадто втомлений, Лео? — продувжував дивитися на мене Віктор. Він підняв пляшку вина та показав її. Очі Віка горіли спокусою.

11 розділ "Губи обпечені спокусою"

На вулиці вже зовсім стемніло. Хмари прикрили зорі та місяць, тому й вони не рятували місто від темноти. Було спокійно, як на дворі, так і у приміщенні. Зоя вже встигла заснути на папірцях документів. Вона втомилася, адже пів години тому жінка побувала у всіх палатах, щоб дізнатися температуру, забрала штативи і головне отримала поганяї від завідуючого. "Як я можу все встигати? Я ж теж звичайна людина, як і інші! Тим паче вік вже не радує, ноги оніміли а він ще й лаяти мене зібрався!" — такі думки бурхлили у голові вже сплячої жінки. В деяких палатах ще розважалися дітлахи.