Веселка у пошуках Таткового меча

— От би мені сьогодні крила, я б злетіла високо-високо, мов ота біленька хмаринка! Сплела б сонечку віночок, заспівала б разом із пташками, і обов'язково татка побачила б. Обов'язково-обов'язково.

Останні слова дівчинка вимовила ледь чутним, сумним, тремтливим голосом, сховавши личко у дідову вишиванку.

— Так, рідненька, — прошепотів дід, гладячи онучку по голівці. — Я б оце і сам з тобою політав, разом із бабою, аби трошки молодші були, і матінку з собою взяли б. Та ж ми вже дорослі. Десь, доки жили, крила загубили, мрії розгубили. Одна надія на тебе, сонечко ти наше! Візьмеш нас із собою?

— Звичайно, візьму! Прямісінько зараз! Гайда зі мною! — сміючись потягла Веселка діда у поле.

— Та постривай, Веселонько! Ото щасливий я дід з такою онукою! Але ж не встигаю! Почекай, бо розвалиш діда! От, щоб тебе дощ намочив: не дівчинка, а хвеєрверк! — торохтів дід, спадаючи з воза на землю слідом за Веселкою.

Отак, тримаючись за руки та регочучи, вони пірнули в соняшникове поле і вдарили такого веселого українського гопака, що аж хмаринки в небі почали завзято підтанцьовувати. Пташки, метелики, звірятка з лісу — усі забули про свої справи, підспівували та кружляли разом з ними. Навіть наш знайомий наполоханий зайчик, тікаючи невідомо від кого поміж соняшниками, мчав уже не абияк, а під музику!

Дід, забувши про свої "сімдесят з гаком", теж розійшовся не на жарт! Наче той парубок. Очі сяють! Оселедець скуйовджений! Вишиванка розхристана!

Одним словом — святковий день починався яскраво!

А Веселка, мрійливо заплющивши очі, розкинувши ручки, мов крила, співала та кружляла серед поля, поступово віддаляючись від усіх. Пісня була такою дзвінкою та щирою, що якоїсь миті всі на полі захоплено зупинились-заслухались. А дівчинка, непомітно для самої себе, легко злетіла над землею, вище і вище... І ось поруч з нею вже тільки пташки та хмаринки.

Веселка розплющила очі і побачила, нарешті, як високо вона піднялася. Але чомусь не злякалась і не здивувалась. Наче саме так і повинно було все статись. Далеко під ногами пропливала її рідна земля — ліси та ріки, лани і гори, міста та села! Дніпро, Карпати, Крим...

А вона все вище і вище! Ось вже і хмаринки під нею! Цікаво, а що ж там, на краю неба, подумала Веселка і підняла очі. Від того, що вона побачила, ледве не втратила свідомості!!!

Прямісінько над нею, серед неба та хмар, було те, що вона так часто бачила у снах та мріях — дивовижне місто з чарівними лісами, небесними горами, різнокольоровими водоспадами і сяючими замками та палацами. Починалося місто на березі океану, який займав неосяжний небесний простір і закінчувався грандіозним водоспадом прямісінько у хмарну безодню!

Безліч чудернацьких створінь, величезних, мов кити, і маленьких, наче акваріумні рибки весело бавились у кришталевій воді, немов запрошуючи Веселку до своєї стрімкої метушні.

Веселка, не вагаючись, пірнула у прозору глибочінь, розігнавши цілу зграю маленьких бешкетників і намагаючись наздогнати та упіймати хоча б одного. Це було страшенно весело, бо рибки були дуже спритні і зникали прямісінько з долоні, з'являючись за мить зовсім в іншому, несподіваному місці.

Як не старалася Веселка, та в неї нічого не вийшло. Трішки втомлена, але дуже щаслива, дівчинка пообіцяла своїм новим друзям ще повернутися і спіймати їх усіх. Сміючись та викручуючи мокре волосся, яке було все переплутане водоростями, вона вийшла на берег. Не зробивши і двох кроків, Веселка відчула, як між її пальчиками, якими вона доводила до ладу свою зачіску, щось заворушилось, і за мить малесенька перелякана рибка, виборсавшись із Веселчиного волосяного полону, з вереском вискочила просто у воду.

— Ага! Одну таки впіймала! — з реготом заплескала в долоні Веселка.

Задоволена веселою грою, дівчинка роззирнулася навкруги. Десь метрів за сто від води починався чарівний ліс. Прямо біля нього, спиною до мандрівниці, якийсь чоловік розкладав багаття. Веселка затамувала подих. Щось таке знайоме та рідне було у постаті чоловіка! Не може бути! Невже її мрія, неможлива та надзвичайна, може здійснитися прямо зараз? Чоловік присів, підкинув декілька гілочок у багаття, побачив, що полум'я стало сильнішим, підвівся і нарешті повернувся обличчям до дівчинки.

Веселка впізнала його одразу! Тепер остаточно! Тепер по-справжньому!

-Татку!!! — скрикнула вона і втратила свідомість.

Частина 2

Омріяна зустріч.

Надважливе доросле завдання для маленької дівчинки.

Свідомість поверталася до дівчинки повільно і лагідно. Відчуття було таке, наче ти прокидаєшся після чарівного сну. Веселка вже все відчувала, але очі ще не розплющувала. Вона трішки хвилювалася: а що, як тільки вона розплющить очі, все це зникне, мов мрійне марево, — і місто, і океан, і, найголовніше, татко?!

Та поки вона так розмірковувала, хтось дуже-дуже ніжно поцілував її оченятка, потім щічки, потім голівку. Стало так добре, наче колись давно, коли вона була ще зовсім маленькою, татко кожного вечора перед сном довго носив її на руках, цілуючи та співаючи пісень. Несподівано вона відчула, що те, що було тоді, знову повторюється! Неспішне погойдування, тихий спів...

Веселка розплющила очі і побачила, що так воно і є — вона на руках у татка, а зовсім поруч таке рідне, добре, знайоме обличчя. Таткові очі! Таткова борода! Таткова посмішка! Господи, як же добре!

— Ну, здрастуй, моя ріднесенька!

— Здрастуй, таточку! Я знала, що сьогодні, що в небі стріну тебе. Обов'язково. Ти живий, живий! А я казала діду! І матусі! І бабусі! А вони не вірили, тільки плакали, щоб я не бачила. А я вірила! Я так вірила! — ледь чутно, трохи затинаючись, прошепотіла Веселка і заплакала.

— Тому ми і зустрілися, бо ти вірила. Як же я на тебе чекав, — прошепотів тато, пригортаючи свою маленьку донечку.

Так вони і сиділи невідомо скільки біля вогнища, дивлячись одне на одного, не в змозі надивитися. То сміючись, то плачучи. І як же їм було добре удвох!

Веселка так багато хотіла всього розповісти! Як жила ці роки. Як мріяла. Які в неї чудові друзі. Який у них смішний ледачий коник. Як вони всім селом намагалися розкрити таємницю таткового зникнення.

Але, на її подив, татко все це знав дуже добре. Наче завжди був поруч. Вони ще довго сміялись і сумували, згадуючи минуле.

Та ось настала черга таткової розповіді. Присівши прямо на пісок біля вогнища, не випускаючи Веселку з рук ні на мить, він розповів їй свою історію зникнення, починаючи з того, як на землю прийшла чорна смердюча навала. Поступово вона накрила майже все навкруги. Міста та села, гори та річки, поля і ліси перетворювались на гидотні болота, сповнені мерзотних створінь. Люди тікали з тих місць, а хто не встигав, потрапляли в полон, і згодом самі перетворювалися на потвор.

І не було нікого, хто міг би перемогти цю темряву. Нікого, крім татка.

Того далекого дня, коли люди востаннє бачили татка живим, він, одягнувши свої бойові лати, шолом, узявши щит та меч, сів на коня, обійняв свою родину, поцілував ще зовсім маленьку Веселку і рушив на вирішальну битву.

Слухаючи цю розповідь, Веселка заплющила очі і намагалась уявити собі все, що чула. Ось перед нею чорна земля. З усіх боків! І тільки невеличкий клаптик світлої поверхні, на якій її татко на білому коні відважно б'ється з усією тією нескінченною армадою страшних істот, що лізуть і лізуть прямо з-під землі. І чим більше їх падає під татковим мечем, тим більше з'являється нових!

І ось з останніх сил татко підкидає свій меч угору, в самісіньку чорну хмару, яка вкрила небо, і залишається без зброї. Меч на мить зникає у тій хмарі. Радісна погань обліплює обеззброєного воїна з усіх боків, так, що його вже не видно, і тягне під землю.

Тим часом меч падає на землю яскравою блискавкою, яка знищує ворога. Вмить зникає все чорне, а на місці, де вдарила блискавка, залишився татків меч, устромлений в землю, схожий на хрест.

Знову яскраво сяє навкруги земля! Немає погані, але й татка немає. Там, на землі, немає. Бо тепер його домівка тут, серед хмар, у небесному місті.

Тато закінчив свою розповідь.

Веселка розплющила заплакані очі. На татковому плечі всілася маленька пташка. Біля його ніг та навкруги них зібралися з лісу маленькі чудернацькі звірятка з розумними очима. Веселка шморгнула носиком, утерла рукавом сльози, поцілувала тата і несподівано підскочила.

Але ж у тебе тут ціла дивовижна країна! Я бачила, поки летіла! Навіть трішечки попір-нала. Так весело, так чудово! А з землі нічого не видно! Чому? Я вже дивилась, роздивлялась! І так, і сяк. Навіть бабусині окуляри одягала. Нічого не видно. Лише хмаринки та сонечко. А можна, я тут політаю крапельку? Ну мо-о-ожна? На день народження!

— Звісно, можна. Давай разом!

І почалась дивовижна пригода! Білі хмаринки були усюди. Одна над одною, і поруч, і навкруги. А серед них — чарівний небесний світ. Ось вони летять над горами, вкритими іскристим райдужним снігом! Веселка на вершині. Вона змерзла і тремтить, бо дуже холодно. Та поруч з'являється тепленький татко і зігріває її своїм диханням. З хмаринки починає іти сніг величезними сніжинками, які кружляють під музику вітру навколо і перетворюються у трійку сніжних коней, запряжених у санчата. І ось вони вже летять стрімголов з гори серед скель та пагорбів, виписуючи карколомні піруети. На одному з них сніжна трійка несподівано зникає, і Веселка шкереберть летить прямісінько в замет, але замість холодного снігу вона опиняється на руках у тата.

І тієї ж миті вони вже поруч із зовсім іншою хмаринкою, на березі прозорої річки. Праворуч — водоспад. Невеликий, але дуже стрімкий. Річка заросла гігантськими квітами, які танцюють у воді. Їхнє величезне листя може втримати на собі людину, а деякі листки — навіть двох. Веселка бігає тим листям, зганяючи у воду жаб та здуваючи метеликів у повітря. Їй так весело, що вона не помічає, як листок, на якому вона знаходиться, відривається від своєї квітки, і, збільшуючи швидкість, несеться до краю водоспаду.