Інна. Частина перша

Рiдкiснiсть наших зустрiчей виступала надiйним захистом вiд пересудiв. До того ж, Iнна належала до розряду дiвчат, якi нiтрохи не втрачаючи в комунiкабельностi, самим лише видом здатнi перекрити шлях будь-яким зазiханням. Мiг мимохiть пiдмiтити, наскiльки трепетно, упокорено навiть, став­ляться до неї тi, з ким бувала щоденно.

Разом iз тим, завважував, що їй не дуже-то затишно мiж людей:

— Дивуюсь, як одноманiтно, нi до чого не прагнучи, може iснувати бiльшiсть. Я так не вмiю й навряд чи коли навчуся. Видається — у мене якесь особливе, вiдмiнне вiд iнших призначення. Намагаюся вiдшукати його, але не знаходжу, — запевняла розпачливо, ледь не iз вiдчаєм.

Постання, паралельно з вiльнюським, осередкiв ук­раїнства ще у п'ятьох мiстах Литви вимагало їх ор­ганiзацiйної злуки.

Лишень пiзньої осенi, коли землю торкнули паморозки, а листя кленiв всуцiль побагрянiло, завершуєм пiдготов­ку до Установчої конференцiї.

... Позаду сцени святково прикрашеного актового залу музичної школи iменi Чюрльонiса — вертикальнi жовто-зе­лено-червоне та синьо-жовте полотнища. Чи не бiльше, анiж делегатiв, прибуло гостей — з України, радянських республiк, Польщi, вiд нацiональних товариств та офiцiйних iнстанцiй Литви.

Промовляють помiтнiшi особи Громади, заїжджi її сим­патики. Насиченi змiстом, — як завжди, коли усе щойно закладається, — виступи, щирi напутнi побажання, пода­рунки.

Обговорюємо Статут та Програму, резолюцiї.

Збережен­ня нацiональної самобутностi. Розвиток української культури в Литвi. Вiдродження рiдної мови. Толерантне ставлення до устремлiнь литовцiв. Пiдтримка iдей Народ­ного Руху. Допомога землякам, якi потрапили у скруту. Передача духовної спадщини дiтям.

За моїми, дещо iдеалiстичними, наполяганнями, у Прог­рамi згадано: iзольовано розвиватися неможливо, треба знаходити час i для популяризацiї свiтових культурних досягнень.

Згiдно з Статутом — геть набридлий централiзм! — Громада стане конфедерацiєю рiвноправних осередкiв. Не без дискусiй схвалюємо переслiдувану на Батькiвщинi символiку: синьо-жовтий прапор, герб Тризуб, гiмн "Ще не вмерла Україна!" Оплесками вiтаємо телеграму з Києва: прийнято Закон про державний статус української мови.

Завершується офiцiйна частина в нiчнiй темрявi, при свiтлi свiчок — молебном на могилi Якова Головацького.

Наступного дня — вельми солiдний концерт. Окрiм своїх, неоднакових за рiвнем, мистецьких сил (помiтно видiляється досвiдчений сiмейний ансамбль з Мажейкяй), конференцiю вiтають дитячий оркестр музичної школи, хор ветеранiв, дiвочий квiнтет зi Львова, фольклорний, що використовує прадавнi iнструменти, колектив з Ленiнгра­да, окремi артисти й поети.

На закiнчення — похiд розтягнутою на сотнi метрiв колоною, з прапорами й пiснями, до шевченкiвських мiсць. Долучаються вiльнюсцi, випадковi заїжджi земля­ки, кореспонденти. Це наш день, наш трiумф. Ми є, ми iснуємо, ми вже не розчинимось у навколишньому литовсь­ко-польсько-росiйсько-бiлоруському морi!

По конференцiї Вiльнюський осередок проводить пере­вибори.

Перший наш лiдер здолав величезний об'єм роботи, вiдiграв основну роль у заснуваннi й становленнi това­риства. Але, крiм феноменальної працездатностi, вiдзна­чався ще й феноменальним невiдчуттям реальних людей. Мiсiя його несамохiть завершена.

Впрягатись у гарбу головування, — встигли помiтити, з якими затратами часу i нервiв воно пов'язане, — не поспiшає нiхто.

Збори висувають двох — у тому числi й мене — канди­датiв.

За результат голосування особливо не хвилююсь: поряд — претендент iнтелiгентний, досвiдчений, повний сил. Полiглот, давнiй житель Литви, не переобтяжений сiмей­ними обов'язками. Я переконаний — лише йому слiд очоли­ти осередок.

Та не встигаю оговтатись, як мушу приймати вiтання з практично одноголосним обранням.

Рiшення таке виходить за межi мого розумiння. Оскiльки нiколи не мав бажання й намiру кимoсь або чимсь керувати, перша реакцiя — категоричний спротив.

Але як вiдмовити людям, котрi дивляться на тебе з такою надiєю?

У новообранiй Радi осередку виявляюсь єдиним, кому не сповнилося ще тридцяти.

З часом ми з Iнною почали домовлятись про зустрiчi заздалегiдь.

Iнколи вона, на моє прохання, прихоплювала зi своїх невичерпних, схоже, запасiв ту чи iншу коробочку слайдiв. Щоби не тратити коротких хвилин побачення, я брав їх, супроводжених лаконiчним коментарем, з собою, аби переглянути на дозвiллi.

Одного разу добiрка могла виявитись середньоазiатсь­кою: мечетi, мiнарети, верблюди, щедротнi розсипи схiдних торговиськ. По таких звичних атрибутах — хи­мернi блiдi солонцi, висохлi рiчища, моторошно заце­пенiла, простягнута за горизонт, пустеля. На лонi цього марсiанського пейзажу — Iнна посеред яскравої зграйки жилавих, обсмалених сонцем, з прилиплим до лоба во­лоссям, юнакiв i дiвчат, що пригнулися пiд вагою веле­тенських ("всю воду тягли на собi") рюкзакiв. Перехiд через Каракуми.

У наступнiй партiї — низько нависле небо, вкритi цупкою, приземкуватою рослиннiстю рiчковi береги, лискучi у сонячних променях ("тут просковзнули на во­лосинку вiд загибелi") пороги. ("Недавно повернулась. Казкова подорож!") — Карелiя.

Звiсно, широко  був представлений, сходжений, здається, вздовж i впоперек, найпопулярнiший регiон гiрського туризму — Кавказ.

Завдяки поїздкам закордонним (у складi будзагону, до надбаних в iнших походах друзiв) виникали серед кадрiв парки, галереї, старовиннi замки Чехословаччини, Схiдної Нiмеччини, бескеття Татр.

Що ж до мiсць ближнiх — бездонна прiрва. Литва, Латвiя, прилеглi райони Бiлорусiї: незчисленнi рiки, рiчки, протоки, озера i озерця, зеленi, що ними проби­раються байдарки, тунелi ("Улюблений вид туризму — вод­ний"), темнi лiсовi нетрi, вiтрила над Балтикою, пiщанi хребти дюн, вiндсерфiнг на тракайських озерах, бiлi ки­лими весняних анемон, неторкнутi суничнi галявини, осiння грибна розкiш, пооранi лижами заснiженi поля... Упору пiзнавати географiю в деталях.

Коли встигала ще i вчитися, працювати? Розкривши чергову коробку: нерiвнi закiпченi стiни, вихопленi з темряви вiдблисками смолоскипiв обличчя. Iнну заледве впiзнати у спущенiй до очей касцi спелеолога.

Пересичений такою розмаїтiстю, я поцiкавився:

— Iнно, а з парашутом Ви, часом, не пробували?

— Чом би й нi, — лунала удавано простодушна, супро­воджувана ледь проступаючою усмiшкою, вiдповiдь. — Завжди марила небом. Жаль, — вона посмутнiшала, — скiнчити заняття в секцiї не змогла. Так склалось.

Рiдкiсна невгамовнiсть, невпиннi подорожi, змiни за­нять виступали формою виходу понадмiрно закладеної у Iнну незужитої енергiї:

— Хочеться якнайбiльше узнати, випробувати себе, об'їздити увесь свiт — довкiл стiльки цiкавого, стiльки краси!.. Але мешкати б могла тiльки у Литвi.

Нiхто iз моїх знайомих, тим паче, дiвчат, такого рiзноманiтно активного життя не провадив. А список да­леких i близьких вилазок Iнни неухильно поповнювався. Користаючи з кожної можливостi, вона куди-небудь виру­шала:

— Важко всидiти на одному мiсцi. Мушу хоч вряди-годи ковтнути простору.

Я ж, заморочений нескiнченною, без передиху, гро­мадською дiяльнiстю, чи не важче усiх негараздiв пере­живав розлуку з природою. Ностальгiчно згадувались часи, коли можна було запросто, закинувши рюкзака на плечi, гайнути з безтурботною ватагою в Карпати.

Часто, вiдбувши за вихiднi одне або кiлька нервоз­них, шумливих, вiд котрих голова кам'янiла, зiбрань, насидiвшись потiм до мерехтiння в очах за дисплеєм, пе­рестрiвав Iнну — вiдсвiжiлу, радiсно-збуджену, насичену чистим лiсовим духом, iнколи навiть (що засудив би прискiпливий естет) з ледь присохлими подряпинами чи й синцем на руцi чи на литцi. Зрозумiло, ми вдосталь мали про що наговоритись. Зустрiч така сприймалася, мов цiлющий ковток джерельної води, промiнчик, що потрапив у серце.

При всiм тiм я був нiкудишнiм партнером у побачен­нях. Легковажив навiть рiдкiсно дарованими хвилинами. Часто Iнна лише намiрялась, здається, розкритись, сповiстити щось особливе, значуще, а вiчний, невблаган­ний цейтнот уже пiдштовхував, змушував прощатися й бiгти далi, навздогiн за черговими, минучими, невiдкладними, начебто, справами.

Беруся до нового обов'язку — головування — сторожко, нерiшуче. Набиваю гулi там, де людина з досвiдом керiвництва їх уникла б. Бракує, насамперед, наполегли­востi у вiдстоюваннi власної думки, твердостi руки. Не вмiю наказувати: анiж доручити роботу комусь, легше ви­конати її самому.

Значно бiльше, окрiм iншого, тепер вимагається подо­рожувати бюрократичними iнстанцiями i, що особливо ма­рудно, вовтузитися з паперами.

Стратегiя взаємовiдносин iз урядовцями така. Оскiль­ки українцi, сплачуючи податки, нарiвнi з усiма грома­дянами трудяться для блага Литви, можем законно розра­ховувати на якусь частку з казни i для наших нацiональ­них потреб. Теоретично, на високому рiвнi, це знахо­дить, як правило, розумiння, а от на шляху до ре­алiзацiї доводиться стрiчатись i з об'єктивними переш­кодами, i з ввiчливим саботажем.

Та, хоч ми не завжди до кiнця вдоволенi ставленням властей, демократичнiсть прибалтiйських традицiй безсумнiвна. В Росiйськiй, скажiмо, Федерацiї, де ук­раїнцiв, тiльки офiцiйно, мiльйони, про таку, як у крихiтнiй Литвi, увагу вони i не мрiють. Претензiї, у бiльшiй мiрi, маємо висувати до себе: не здатнi, як слiд, згуртуватись, домогтися свого.

Лiдерiв нацiональних органiзацiй часто запрошують на рiзноманiтнi форуми, мiтинги, зiбрання. Ледь не на кожнi вихiднi є нагода куди-небудь поїхати.

Брати участь в помiтних, iнформативних, багатолюдних подiях чи морочитись у цей час з недосконалими, мало кому вiдомими, значно менш цiкавими своїми пiдлеглими? Дилема ця, думаю, поставала перед кожним головою.

Намагаючись знаходити компромiси, — бо як пропусти­ти, наприклад, конференцiю щодо державностi України в Юрмалi? — схиляюся бiльш до другого. Встиг помiтити, що немало "вождiв", повiривши у власну непогрiшимiсть, за­хопившись масштабними начебто завданнями, погорiли на втратi контакту з рiдним колективом.

Iще перiодично дописую статейки про справи Громади до литовських, українських газет.