Айкі

ЛІ­ТА­ТИ, ЛІ­ТА­ТИ І ЩЕ РАЗ ЛІ­ТА­ТИ

— Плюх?!?!?!?!?!?! – ви­хо­пи­лось у Ай­кі, ко­ли він ви­йшов на ве­р­ши­ну гор­би­ка і пі­ді­йшов до пе­ре­хи­ле­ної де­ре­в'я­ної і чо­мусь не ду­же кру­г­лої ха­ти­ни.

Плюх сон­но по­ди­ви­в­ся од­ні­єю го­ло­вою на Ай­кі, сту­к­нув ру­кою по дру­гій і на­ре­ш­ті ці­л­ком про­ки­ну­в­ся.

— То ти, Ай­ко? – зди­ву­ва­в­ся він і ки­ну­в­ся об­ні­ма­ти вчо­ра­ш­ньо­го іме­нин­ни­ка.

Ай­кі якось вда­лось уни­к­ну­ти йо­го обі­ймів і він спи­тав:

— Ти шо, ін­стру­к­тор?

— Ігі, ин­с­т­ру­х­торь. Ти де ді­в­си вчє­ра? Тє­бе гет усі шу­ка­ли. Ше й за­ра ви­дий шу­ка­ют. І я шу­кав. Те­бе ні­де не бу­ло. Ви­д­ко ти під ос­т­рів за­штрик. Але то не є так. Ту­да не пу­с­ка­ют.

— Чьо не пу­с­ка­ют? – втру­ти­в­ся Ча­м­ба.

— Як чьо? Бо не мо­ж­на! – по­яс­нив Плюх.

Ча­м­ба вже ні­чо­го не пи­тав, тіль­ки ду­мав над від­по­від­дю Плю­ха.

— Йой, та то пу­с­те. Ти хтів вчи­ти­си лі­та­ти? – про­до­в­жив Плюх.

— Та ні­би так. – від­по­вів Ай­кі, по­гля­да­ю­чи на Бу. Той ди­ви­в­ся на Плю­ха і не по­мі­чав пи­та­ль­них по­гля­дів Ай­кі.

— То йди зо мнов. – ска­зав Плюх і пі­шов до са­рай­чи­ка за не ду­же кру­г­лою ха­ти­но­ю. Ай­кі пі­шов за ним, Бу за Ай­кі, а Ча­м­ба ки­нув у сто­ро­ну мі­с­та здо­ро­во­го ка­ме­ня, що ва­ля­в­ся бі­ля ха­ти­ни.

— Ти шо, зду­рів? – пе­ре­ля­ка­в­ся Ай­кі, ко­ли по­ба­чив це.

— Та я так, си­ль­ний. – зні­я­ко­ві­ло від­по­вів Ча­м­ба і по­чав ма­лю­ва­ти но­гою кру­ги на зе­м­лі.

— Ти ж у мі­с­то ки­нув! – шо­по­том на­гри­мав Ай­кі, щоб Плюх не по­чув.

Та то ра­нок. Там-­ка ні­хто не є. – ви­пра­в­да­в­ся Ча­м­ба.

Сам ти ра­нок. Пів­дня вже прой­ш­ло. За­був, шо спа­ти ліг під са­мі­сі­нь­кий... – до­го­во­ри­ти Ай­кі не встиг, бо ка­ме­ню­ка, ки­ну­тий Ча­м­бою, при­зе­м­ли­в­ся тро­хи да­лі за мі­с­том і гу­ч­но ге­п­нув, аж Ну­м­пі-­ду за­хи­та­в­ся.

Ігі, то шо, я так вчі­ри на­пи­в­си, шо ше й те­пер світ сі кру­тит? – зди­ву­ва­в­ся Плюх, від­кри­ва­ю­чи две­рі са­рай­чи­ка.

До­б­ре, що не по­пав. – зі­тхнув Бу, який, зда­єть­ся, пі­с­ля ці­єї Ча­м­би­ної ви­ті­в­ки, ос­та­то­ч­но при­йшов до тя­ми і пе­ре­став на будь-­ко­го об­ра­жа­ти­ся.

Хло­п­ці! – кри­к­нув Плюх з са­рай­чи­ка.

Всі троє по­спі­хом ки­ну­лись до Плю­ха, так, ні­би ні­чо­го й не ста­ло­ся.

— Ото во, ма­є­те. – ска­зав Плюх, ко­ли Ай­кі за­ту­лив со­бою весь про­с­тір від­кри­тих две­рей. Бу спро­бу­вав по­ди­ви­тись на те, що Плюх по­ка­зу­вав Ай­кові, але ні­ку­ди не зміг про­су­ну­ти го­ло­ву. Ча­м­ба і не на­ма­га­в­ся по­ди­ви­тись. Він ду­мав про те, ку­ди все ж та­ки впав йо­го ка­ме­ню­ка. Аж те­пер він зро­зу­мів, що не ду­же бу­ло ва­р­то ки­да­ти йо­го ку­дись. Вза­га­лі не ва­р­то бу­ло йо­го чі­па­ти.

— Ві­би­рай. – ска­зав Плюх, по­ка­зу­ю­чи на кі­ль­ка де­ся­т­ків ста­ре­нь­ких, по­ша­р­па­них, по­де­ку­ди в ді­р­ках, за­сма­ль­цо­ва­них ки­ли­м­ків-­лі­ту­н­ців.

Ай­кі до­в­го ди­ви­в­ся і не міг ні­чо­го со­бі ви­б­ра­ти.

— Та тут і ві­би­ра­ти не­ма шо. Тіль­ко оден ве­ли­кий є – оцей-­во. – і Плюх ви­тя­г­нув десь з-під ін­ших ки­ли­м­ків ве­ли­ко­го ки­ли­м­ка, ши­то­го не­мов і спра­в­ді для Ай­кі. Ай­кі зди­ву­ва­в­ся: для чо­го вза­га­лі бу­ло ка­за­ти "Ви­би­рай", ко­ли лі­та­ти до­ве­деть­ся на од­но­му і то­му ж ки­ли­м­ку.

— Твій дє­дя Му­мік дес ви­д­ко си­дит з тво­їм лі­ж­ни­ком. Ти у не­го йго не взєв. То меш на цім лі­та­ти. Та то ніц ні­чьо. То тіль­ко на­вчи­ш­си, а по­тім у дє­дя ві­зь­меш сво­го. То не стра­ш­но. То на­віть лі­п­ше на пу­с­то­му вчи­ти­си, а на до­б­ро­му лі­та­ти. – ви­го­во­рив Плюх. Ай­кі не все зро­зу­мів з йо­го ди­в­но­го діалек­ту, але по­ві­рив, що та­то Му­мік че­кає йо­го, аби вру­чи­ти йо­му йо­го вла­с­но­го ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця.

Плюх тим ча­сом і со­бі ви­тя­г­нув по­ша­р­па­но­го ки­ли­м­ка. Вру­чив Ай­ко­ві йо­го лі­та­ль­но­го апа­ра­та і ви­йшов на­двір. Бу з Ча­м­бою си­ді­ли і ди­ви­лись на Плю­ха. Той по­ди­ви­в­ся на них. Ай­кі від­сту­пив убік, роз­гля­да­ю­чи сво­го тре­ну­ва­ль­но­го ки­ли­м­ка. То­ді ра­п­том оби­д­ва: і Бу, і Ча­м­ба – схо­пи­лись і за­кри­ча­ли:

Ні. Ми не лі­та­є­мо!!!

Плюх зди­во­ва­но ви­ди­ви­в­ся на них оби­д­вох.

Не лі­тю­чі. – ви­три­ма­в­ши па­у­зу, про­до­в­жив Ча­м­ба.

Не пе­ред­ба­че­но при­ро­до­ю. – по­яс­нив Бу.

А вас ні­хто й не тє­г­не. Лі­та­ют тіль­ко ута­ки. Всьо. Ай­ко. Пі­ш­ли. А оці-­во хай со­бі си­дє. – по­яс­нив Плюх і пі­шов ра­зом із Ай­кі за ха­ти­ну.

— Ди­ви­тись бу­дем? – спи­та­в­ся Бу у Ча­м­би.

— Нє­а. Від­по­вів той.

— І пра­ви­ль­но. – ска­зав Бу, як ра­п­том з-за ро­гу ха­ти­ни ви­біг Ай­кі і під­хо­пив Бу на ру­ки.

— Слу­хай, ма­лий, як я на­вчу­ся лі­та­ти, пе­р­шим по­ка­таю те­бе. – ска­зав, опу­с­тив Бу на зе­м­лю і по­біг.

Ча­м­ба тро­хи об­ра­зи­в­ся, але зга­да­в­ши, як ве­се­ло лі­та­ти з Ай­кі, ви­рі­шив пе­ре­ста­ти об­ра­жа­ти­ся, до то­го ж йо­му в го­ло­ву при­йш­ла ге­ні­а­ль­на ідея:

Бу. Ка­жи про всьо, шоьо зна­ти.

14. ІС­ТО­РІЯ СВІ­ТУ

Бу ні­чо­го не ска­зав, тіль­ки ми­к­нув якусь тра­ви­н­ку, по­кру­тив її в ру­ках і з'їв. Ча­м­ба зди­во­ва­но ви­ди­ви­в­ся на ньо­го, а той ска­зав:

— Фі­га Тра­во­сь­ка. Її їс­ти мо­ж­на.

Ча­м­ба ні­би зро­зу­мів, але йо­го зди­ву­ван­ня все­од­но не прой­ш­ло. Бу ми­к­нув ще од­ну та­ку ж са­му тра­ви­н­ку і по­ди­ви­в­ся на Ча­м­бу. Ча­м­ба ди­ви­в­ся на тра­ви­н­ку, то­ді під­вів по­гляд на Бу і спи­тав:

Сма­шь­но?

Нє­а. – від­по­вів Бу, скри­ви­в­ся і з'їв тра­ви­н­ку.

— А чьо їшь? – зди­ву­ва­в­ся Ча­м­ба.

— Го­ло­дний. – від­по­вів Бу.

Ча­м­ба хі­хі­к­нув і уро­чи­с­то мо­вив:

— Фай­ню­ць­кий торть для Бу. – і ве­ли­кий пу­х­кий кре­мо­вий торт з'яв­и­в­ся пе­ред Бу, який са­ме зі­бра­в­ся ми­к­ну­ти ще од­ну тра­ви­н­ку.

— Шьо. Жя­був? – спи­тав Ча­м­ба і зно­ву хі­хі­к­нув. Бу не­за­до­во­ле­но від­клав у сто­ро­ну сві­жо­зі­рва­ну тра­ви­н­ку, по­ди­ви­в­ся на Ча­м­бу і на­ки­ну­в­ся на то­р­та.

Чамба саркастично дивився на те, як Бу їсть торта, а потім не витерпів і сам собі замовив втричі більшого, з'їв його і знову сидів, дивлячись на те, як снідає Бу.

— Бу, будє. – сказав нарешті Чамба, змучившись чекати. Бу послухався і відсунув у сторону недоїденого торта. Чамба глянув на його живіт і зауважив: — Тьобі така велика торьта нє мона.

Бу також подивився на свого круглого живота і погодився.

— Ну? – спитав Чамба.

— Що ну? – не зрозумів Бу, але через мить згадав: — А, так і скажи.

Чамба зрадів і примостився якомога зручніше, готуючись слухати розповідь Бу.

— Ну... – почав Бу, як над ним з диким криком пролетів Айкі. Не встиг Бу злякатися, як за Айкі шугонув Плюх, намагаючись його зловити. Чамба зіщулився, Бу перевів подих, але ніхто нічого не сказав.

Через хвильку Бу нарешті почав говорити:

— Нам треба буде на острів Ерс летіти.

— Кудюк? – перепитав Чамба, широко розплющивши очиська.

— Тудюк, Чамбо, на острів людей. – Бу подивився на здивованого Чамбу і продовжив: — Давай спочатку.

— Давай-ка. – погодився Чамба.

Бу глибоко вдихнув і заговорив:

— Колись давно, а точніше 35 Нумпідуських років тому назад, тобто 4 чукських роки, бо сонце там у нас не так швидко крутиться... – Бу замовк, щось обдумуючи, Чамба уважно дивився на нього. Нарешті Бу придумав: — Ні, я не так розкажу. Дивись, Чамбо, це є наш світ літаючих островів. – і він почав малювати на купі піску, біля якої сидів Чамба, карту неба. – Це я малюю карту неба, її, до речі мають видати Айкові, тоді буде простіше. Так от, оце десь так, поки ти бачиш цього круга, і є наш світ літаючих островів. Він великий, не дивись на те, що він такий собі круглий і невеликий тут, на піску. – Чамба низько нахилився над піском і роздивлявся намальований Бу круг. Тоді Бу почав тицяти пальцем всередині круга і казати: — Оце, Чамбо, острови. Я їх всіх не натицяю, бо їх багато, крім того, вони постійно рухаються, і карта завжди змінюється, я аж навіть не знаю, для чого будуть Айкові давати карту, коли вона через 5 хвилин виявиться застарілою. – Бу на хвильку задумався, засунувши пальця до рота, потім різко витягнув його звідти і почав плюватися. Чамба відсахнувся. Виявилось, що Бу смоктав того пальця, яким у піску малював карту неба.

Виплюнувши пісок, Бу продовжив:

— З цього боку, на Північ від нашого світу є темний всесвіт. Там вже нема островів, а є щось таке, велике і кругле, вкрите темрявою. Їх таких там багато. Ну, як в нас островів. Називаються планети. Вони також літають, але в них вже нема волі. Їх прив'язано орбітами, ніби як шнурками. Інакше, як по них, вони літати не можуть. Це десь так, як наші сонця. І між ними все темно, страшно холодно і дихати нема чим. І закони фізики там неправильні: як будеш летіти і падати на планету, то, чим ближче ти до неї, тим сильніше тебе в неї гепне. Там взагалі не можна впасти. Кожна планета до себе тягне. Не так, як у нас: униз впасти просто, а от піднятися важко. Ось так. – Бу замовк і сидів, дивлячись на здивовано-переляканого Чамбу.

— Хочеш, можеш не вірити, тільки я це знаю. – пояснив Бу.

— Я вірити. – вимовив Чамба і проковтнув останній кусок торта, що його не доїв Бу.

— І править тим світом Зеб. Я його не бачив і нічого про нього ніколи не чув, але знаю, що він не дуже добрий. В його світі не дуже добре жити. Там холодно, голодно, там мало усмішок і тепла. Там взагалі, навіть убивають. – сказавши це, Бу здригнувся.

— Як то? – не зрозумів Чамба.

— А ось так: — ти хочеш жити, а тобі роблять так, що не живеш. – пояснив Бу.

— Зовсім? – не повірив Чамба.

— Зовсімше не буває. – сказав Бу і глянув у небо. Айкі вже ніби й непогано літав. Чамба також подивився туди і побачив дві невеликі цятки високо вгорі. Одна з них трималася рівно. Друга деякий час також робила те ж саме, а тоді раптом полетіла вниз. Перша полетіла за нею, зловила її і вирівняла. Обидвоє зрозуміли, якою з цих двох цяток був Айкі. Тоді Бу продовжив.

— Деякий час найбільший із наших всіх островів, острів Ерс, перебував близько до темного всесвіту і до нього завівало вітром з темряви. Тоді Зеб вирішив розширити свої величезні володіння і захопив разом із своїми монстрами острів людей. Там довго тривала війна. Було вбито біля половини всіх жителів острова.