Між ними стояв худющий і лисий стариган, ніяково м'явши свій капелюх і мавши досить переляканий вигляд. Видно було, що його вичитували і, можливо, погрожували. Знову пролунали тихі кроки. "Та коли це все скінчиться!" – подумав Прокл, миттєво спустившись вниз і пірнувши за купу сміття.
Новий прибулець кинув камінець, та цього разу господар не спішив відчиняти двері і нічному гостю прийшлось поцілити у вікно камінцем ще один раз. Нарешті двері прочинились і Прокл, який затамував подих та боявся поворухнутись, почув скрипучий голос.
– Якого дідька когось тут носить?
– Це я, пане Ісмаїл, – пролунав приглушений бас.
– Мустин!? Що ти тут робиш? Якого біса ти сюди приперся?
– Я загубив його в натовпі на набережній. Шукав по тавернах, та він як у воду провалився, – поскаржився Мустин.
– А сюди чого прийшов? – запитав господар, явно не бажаючи пускати гостя в дім.
Трохи пом'явшись, той сказав.
– В юрбі у мене відрізали кошеля з грошима, а я ще не встиг розплатитись в готелі.
– Ну ти і бевзь! – розгнівався Ісмаїл. – Почекай, зараз винесу трохи грошей.
Двері зачинились. Нічний прибулець, потоптавшись, тихенько вилаявся.
Прокл згадав, що Мустин був найманим вбивцею, трохи тупуватий, але професію свою знав добре. Він бачив його рік тому в таверні "Золотий ріг", що славився на весь Цареград, як збіговисько всіх покидьків, шукав там хлопців для однієї справи. Він пильніше придивився до нього, коли йому сказали, що цей Мустин працює на пару із добре знайомою йому Ізаною, а пам'ять на обличчя у Прокла була просто чудовою. Тепер йому стало зрозуміло, хто слідкував за ним на турнірі і в місті. Але навіщо?
Двері знову відчинились. Ісмаїл, сунувши в протягнуті руки Мустина кошіль, сказав трохи роздратовано.
– Завтра ввечері прийдеш в шинок "Бойовий півень", що поблизу Лісової гавані. Дивись, не запізнюйся.
– Добре. А як же Прокл? Мені веліли наглядати за ним, – пробасив той.
– Нічого страшного, вдень походиш за ним, якщо знайдеш, – презирливо промовив купець і брязнув дверима.
Мустин знову вилаявся і пішов геть, мріючи скоріше завалитись до готелю поспати і поїсти.
Прокл обережно поворухнувся і підвівся. Перебігши через вулицю він сховався за квітучим деревом, яке видно добряче поливали, що виросло таке розлоге. Чекати довелось недовго. Дві тіні висковзнули із будинку і попрямували до центра міста. Спостерігаючи за ними здалеку, Прокл тихо крався уздовж домівок городян. Біля постоялого двору тіні розділились, жіноча постать замерла біля воріт, а чоловік зайшов до двору. Кілька хвилин чекання і маленька двоколка, запряжена гнідою кобилою, виїхала із-за воріт. Правив нею худорлявий стариган, Ізана легко заскочила до нього і вони поїхали в напрямку Західних воріт.
Прокл вийшов із тіні, дивлячись їм вслід. Годі було думати слідкувати за ними далі. Він вирішив дізнатись на постоялому дворі про цього лисого старигана.
Прикидаючись п'яним, злегка похитуючись, Прокл зайшов на постоялий двір. Подвір'я освітлювалось трьома смолоскипами, кидаючи примарні тіні на кілька дерев і велику стайню. Із тіні до нього підступив здоровань, типовий венед з широкими вилицями та м'ясистим носом і доволі грубо спитав.
– Гей, чоловіче, що ти тут шукаєш?
Прокл змахнув руками і округлив очі.
– Ой, а де це я? Добра людина, підкажи будь ласка де трактир "Летюча риба"?
Потім голосно ікнув і, начебто знесилений, присів біля конов'язі. Здоровань підійшов ближче, граючись невеликою дубинкою, і запитав.
– Так ти заблукав? Ну, приятелю, твій готель на другому кінці міста. Давай вставай, я покажу куди тобі чимчикувати.
Він почав піднімати обм'яклого Прокла, а той п'яно бурмочучи, лаяв своїх товаришів, що покинули його.
– Тьху, та від тебе так смердить... Ти що в смітті валявся? Давай, іди до себе, тут пристойний готель, для шляхетних осіб.
– Послухай, парубче, спаси мене, прошу тебе, за для нашого бога... Винеси пити, голова розвалюється і горло дере. Може є в тебе вино... Брр... Ні краще пиво, будь ласка. Я тобі заплачу. Зараз, підожди.
Прокл дістав невеликий кошіль і, розсипаючи срібні монети, дістав одну, піднісши до носа здорованя. Той, хвильку подумав, поглянувши на монети, що впали на землю і сказав.
– А чого б і ні, присядь тутечки на колоду, ось під цим деревом. Почекай мене, я швиденько.
Посадивши і приваливши його до стовбура, нічний охоронник взяв срібну монету, а потім, нагнувшись, підняв ще чотири і, посміхаючись, поспішив на кухню. Прокл перевів подих. Через кілька хвилин повернувся охоронник і приніс кошик із баклажкою вина і глиняний глечик з пивом, ще на додачу хліба з сиром. Розлили вино по кухлям і випили, здоровань почав закусувати сиром, голосно плямкаючи. Прокл полегшено зітхнув і, відкинувшись до дерева, промовив.
– От спасибі тобі велике, трохи полегшало. Давай ще по одній, тільки мені пиво.
– Добре , – погодився охоронник.
– Мене звати Прокл, – сказав крадій, коли вони випили ще раз.
– А я Микита, – відповів здоровань.
– Ось бачиш, Микито, трішки загуляв я. Вчора приїхав до Венеди і попав на свято. Та ще давніх друзів зустрів. Погуляли добряче, останнє що пам'ятаю, як після вогневих забав, пішли по шинках, а потім начебто збирались по дівкам. Очухався в канаві, мац до кошеля, а він на місці. В Цареграді проснувся б голий... Давай ще зовсім трішки.
Та Микита щедро плеснув собі вина, а Проклу аж перелив пиво через край. Підняли кухлі за чесні порядки Венедії.
– Це все наш міський бургомістр Засядько, він як прийшов до влади років десять тому так відразу почав наводити порядок. Розбив місто на декілька кварталів, тут тобі торговий люд, тут ремісники, а тут квартал для забав, ну там всякі розважальні дома. І всюди строго.
– Ну, не знаю у мого приятеля відрізали на феєрверку гаманця.
– А чого він гав ловив, – розсміявся Микита. – Але ніякого грабежу на святі, договір з бандами. Спробували один раз випендриться так їх так чихвостили, мало не показалось. Теперечки самі наглядають за всім, ну, а злодюжки, так для них саме робота.
– Щось я не бачив міських стражів.
– А вони теж хочуть повеселитись. Ні, я тобі кажу, порядок в нас суворий, не приведи боже попасти до темниці.
– Воно може і так, – погодився Прокл, уже сам розливаючи вино. – Та тільки я вибрався із цієї клятої канави, як мене ледве не збили двоколкою.
– Це видно неподалік від нас, – сказав Микита і одним ковтком опорожнив кухоль вина. – Мабуть, це був пан Маркус.
– Мені здалось, що їх було двоє, одна з них, схоже, жінка.
– Тоді точно це Маркус, він управитель герцогського замку. Скажу тобі, він ще та сволота, у мене тітка працює на кухні у герцога, нічого доброго про нього не казала. А такий ласий до жінок, хоча такий бридкий, але повно грошей. Він тут часто залишає свою коняку, та жаднюга – копійки лишньої не дасть.
– А ця жіночка, хто вона?
– Та я її до ладу і не розгледів, хтось казав аравська танцюристка, а їм все єдино, тільки гроші плати, – відповів охоронник, потім налив пиво Проклу. – Ти сир будеш?
– Давай половину, – погодився той і взявши хліб із сиром, запитав. – І частенько він до вас приїздить?
– Ну, не те щоб часто, а десь раз на місяць. Хоча в цьому місяці вже мабуть втретє.
– Управителем бути добре, скільки жінок в маєтку, – протягнув Прокл, п'ючи пиво.
– Ні, – не погодився Микита. – Герцог Вольмир строгий що до цього, в нього не побалуєш, відразу вилетиш. Тітка каже – герцог справедливий. Дівчина одна завагітніла від конюха, так він їх одразу поженив, ще і грошей дав.
Розмова перейшла на різних можновладців, потім про жарку і суху весну, бо жодного дощу із тих пір як розтанув сніг. Здоровань засмучено похитав головою. Врожай буде поганий без дощу, а старша сестра Микити недавно вийшла заміж за селянина і тепер бідкається. Прокл сказав, що те саме і Цареграді. Допивши вино і пиво, вони попрощались зовсім по-приятельські, Микита просив навідуватись до нього, як буде нагода. Небо почало сіріти і Прокл, потихеньку пішов вулицею, показаною охоронником, до "Летючої риби".
"Є про що подумати, – міркував крадій, прямуючи тихими вуличками міста. – Щось затівається, не даремно ж тут знаходиться Ізана." Прокл згадав про дивну загибель батька і брата герцога Вольмира на полюванні і вирішив, що тому теж загрожує небезпека. " Попередити герцога та можливо вдасться приєднатись до його посольства в Кийград, вже все місто про це теревенить, скоріше за все і магістр Роман поїде з ними. Але як же Ізана? Ця дурепа знову вляпалась в якусь халепу. І треба щось вирішити з цим купцем – Ісмаїлом, хоча він швидше за все не відає, що я мав зайти до нього, мабуть забули повідомити, – розмірковував Прокл. – Та ще медальйон, цей таємний пароль, теж, можливо, пригодиться. А цей арав Мустин, що з ним робити?"
Так, нічого путнього не придумавши, він дійшов до "Летючої риби", де вже порались кухарі, тихенько зайшов через кухню і піднявся на другий поверх до своєї кімнати.
10
Зорина не могла заснути, задуха цареградської ночі не відганялась і легким морським вітерцем із відчиненого вікна.