У найпростіших ситуаціях, коли ніхто й не звертає на тебе увагу, примудряєшся помітити можливість провалу, і не зробити помилки стоє виснажливо тяжко. Але коли вдаєш не просто хворого, а глухонімого, тоді напруга сягає неймовірно великого значення, кожна секунда житя перетворюється на безнадійно-виснажливу боротьбу з самим собою, це намагання будь-що відвідати своєму образу, яке перетворює навіть не на невротика, а на справжнісінького психопата.
Яка пиха змусила мене колись, в час знайомства з цими людьми, поводитися настільки зверхньо, що вони сприйняли мене за глухого, чому я тоді не обмовився бодай словом, чому підігрував їхньому небажанню мене зрозуміти, на що власне, сподівався, на яких елітарних співрозмовників? Тепер прийшов час покути, гіркої розплати за необачність, я втратив єдиних співрозмовників, які в мене були, є і, можливо, будуть завжди; навіть уночі, уві сні, мене переслідує нестерпне бажання бігти до когось із них і говорити, говорити, а там — будь-що буде, але я все ще стримуюся, все ще знаходжу в собі сили (де вони лишень беруться?) вдавати апатичного і відгородженого віж усіх стіною звукового несприйняття Даню, якому до всього байдуже, який може вислухати, не зморгнувши оком, і нікому не видасть почутого. Чому вони обирають мене за свого сповідника, який страх, схожий на мій, змушує їх (декого з них) звіряти сувої таємниці мені, чи скажімо, своїм домашнім тваринам?
5
Коли відчиняються двері, раптовий спалах завжди засліплює; навіть якщо готуєшся до нього заздалегіть, все одно не можеш відшукати відповідну мить, щоб вчасно заплющити очі; цей спалах наздоганяє саму твою суть, де б вона не причаїлася в цю мить, він розтинає тебе, пронизує наскрізь, до кістковго мозку, витравлюючи думки, спотворюючи майбутній спогад про це; тоді хочеться гукнути, заволати щосили, сподіваючись, що це допоможе; так горланять, вірячи в порятунок при надзвичайно високих децибелах, але ж насправді навіть найширше роззявляння рота та найгучніший вигук нічого не може змінити, барабанні перетинки не витримують, бризкає кров, а зведене судомами тіло похитується і таки падає... Я кілька разів кліпнув і ступив крок у рябу сліпучість кают-компанії, намагаючись одразу ж повернутися хоча б у півоберту до вікна, щоб більше на страждати від раптової втрати зору, і справді, за кілька секунд (але вже після наповнення звукового фону:
— О, Даня! Гей, Даню! Ходи-но сюди!
одночасно з:
/...до зустрічі наступ.../як тобі це, лю.../я ду.../...ув, що вчора...?/
мої очі призвичаюються до тієї білизни, що сяє з вікна і огортає сліпучістю кожну билинку в приміщенні.
— Ага, цілком можливо, що Даня не потрібен тобі для, як це було сказано?, задоволення благодійницьких інстинктів. Може бути, що йдеться про інші інстинкти.
— Що ти мелеш? Ну, що ж він?
Я вже, хоч і мружачись, розрізнюю обличчя, мине ще кілька секунд і мені вдаватиметься навіть вирізняти кольори; поки що ж я лише безпорадно озираюся, шукаючи поглядом знайомих, он вони, в найдальшому закутку біля самісінької стіни, де оживає мій страх висоти; привітно махає рукою Юлія, поряд з нею, на весь зріст, Андрон, нетерпляче здіймає догори праву руку, як завжди трохи сутулиться; я посміхаюся, мимоволі, за звичкою, також махаю рукою, мовляв, все добре, я вас бачу, а ти, друже, можеш заспокоїтися і сісти; цікаво, якого дідька вони залізли в самісіньку глибину? Невже знову обговорюють можливості еміграції? І нащо їм здався я? Слабкість в ногах чомусь особливо помітна, коли за тим, як ти рухаєшся, уважно стежать кілька пар трохи хижих очей, колінний суглоб піддється небаченим навантаженням, нога тремтить, і щоразу, як опираєшся нею до підлоги, відчуваєш страх, що м'язи от-от не витримають; коли впадеш, тоді вже не встати; хтось хапає за плече, рвучко озираюся, а-а це наш кухар Женя, плескає по плечу, зверхньо, зневажливо; однозвивинний алкоголік із постійними синцями під очима. Легко штурхає в потилицю, нахабно, отак поводяться вони всі, кретини, ідіоти безмозклі; буває аж сльози на очі навертаються, а треба терпіти та посміхатися, така роль, я для них місцевий блазень; особливо образливо, коли якийсь п'яний виродок, що слова без помилки не вимовить, дарма, що німий, обзиває ідіотом, або їх дебілкуваті жарти, просякнуті глумливою злобою, ти ж мусиш зазирати їм до рота і посміхатися, і не плакати, а погляд повинен бути достатньо наївним і щирим, щоб бува не засумнівався ніхто; як це їм подобається: вони обливають тебе помиями слів, а ти їм усміхаєшся добродушно, по-кретинськи, в той час як хочеться розірвати ці ненависні задоволені пики, роздерти їх по-гуінпленівськи, до самісіньких вух... але треба тамувати злість, треба топити її, нейтралізувати якнайщирішою усмішкою і втішатися думкою про втечу та справжніх людей...
6
Їхні сяйливі обличчя, немов оточені витонченою святенницькою аурою, лагідні різьблені усмішки, інкрустація елегантського вбрання, — все це створює оманливе враження справжності і елітарності, наче потрапив до ресторану; дурнувато посміхаючись, пригадую, чи завжди посміхався так нікчемно і огидно, чи може, колись в доісторичні часи, я вмів бути таким же чарівним і витонченим, як вони зараз, а мої рухи були також плавними і уповільненими, пластичними та естетично довершеними; чи все це псевдоспогади, вигадки, викликані моєю заздрістю, яка, в свою чергу, живиться комплексом неповноцінності та прикрістю нереалізованості прагнень... А ще: виснажлива непевність та втрата чіткого розуміння цих прагнень...
-... Які божевільні ідеї, Енді, — драстично-фальшиво звертається до Андрона Юлія, його кума, — по-перше, це практично неможливо реалізувати; по-друге, жахливий ризик. Я от пригадую Сашу. Пам'ятаєте Сашу? ну того, худого, з 123-го, його повинен знати, тобто, я мала на увазі: пам'ятати, Даня, вони були майже сусідами; та що з нього візьмеш? — безнадійно махає рукою, впершись поглядом мені в рота, але й це не без вишуканості, від чого посмішка моя розливається ще дужче, затоплюючи невисокі береги обличчя і вкриваючи невидющою плівкою очі; а Сашка я таки пам'ятав, - він же був на 101 відсоток впевнений у своєму плані, в останні дні ходив такий щасливий, самовпевнений, самовдоволений, ех,... — зітхає всім тілом, що доводить мене до скаженства хіті, тільки й помічаю при цьому зітханні, що стрясання її непідперезаних цицьок, великих, ледь прихованих; з невидимого радіоприймача долинає жахлива мелодія, яка дратує своєю нав'язливістю, — я його тоді попереджала, відраджувала, ех! — знову цей порух, а я весь напружений, аж здригаюся, дбаючи головним чином про посмішку, — куди там самі знаєте, якщо в когось вже з'явилася нав'язлива ідея, то позбутися її неймовірно тяжко... А чужі поради... то вони навпаки під'юджують, заохочують.
— Чекай-чекай... це випадково не той, що хотів потрапити на гелікоптер разом з поштою?...
- Він самий. Бідненький...
7
День, як потік нестерпної неперервності, протяжністю долає кожну мою думку та кожен мій вистражданий знеболеністю порух, тяжкі гнітючі хмари з розгону врізаються в стіну, роззявляючи перед зіткненням для дужчого ефекту перекошену від люті пащеку, а потім безсилий переляк, і їх розриває на шматки прозоре скло, я спостерігаю за їх агонією, намагаючись вловити саме у цій послідовності якийсь сенс, але нічого не виходить, і я припускаю, що все якраз навпаки, що вони таки ковтають мене, і агонізую я, адже недарма кожна така атака сповнює мене чимось напівнезбагненним, напівзбагненність чого плутає мислення абсурдною думкою про сенс, в той же час щось полишає мене, вислизаючи крізь плинність думок у проміжках між звивинами.
День тягучий і нестерпний у цій тягучості поглинає мої сили сирістю вітру і незбагненністю часу, а я протиставляю йому свою роботу, рутинну і нікчемну, повільну і дискретну, мляву та непереконливу, але хай там як — роботу, роботу, яка поглинає все зайве і вбиває розлоги метафізики у самому їх зародку, замінюючи огидні викрутаси справжністю і дією; мене дивує результат, якого я можу торкнутися, який не є думкою, в чому його особлива перевага.
Найгірше, що доводиться робити не те, що б я хотів, мене призначили шевцем, і я змушений шити, проколюю голкою ніжну тонку тканину, ранячи її, жалісливо спостерігаючи за кривавим паростком, що вегетативно пов'язує її картате шмаття, задовільняючи мою потребу у бездумковому позачассі.
Я не можу зреалізувати свій план вдень, бо мене можуть помітити і викрити, а значить вони матимуть час підготуватись як слід та перешкодити мені; щодня гелікоптер зависає просто навпроти мого вікна, витріщаючись єдиним своїм оком на кожен міліметр мого тіла і вишукуючи там сліди єресі, відбитки глибинного бунту та підступів до втечі, а я тупувато їм посміхаюся, гаючи час, щоб він не розчавив мене своєю монотонністю і невблаганністю.
А потім приходить таки пора, коли вони вже також втомилися, їм час відпочити, я ж не виказую жодних ознак нетерплячки (хоча всередині у мене все ой як свербить!), і вони віддаляються у темряву іншого, невідомого буття, неспівбуття, а я намацую в темряві клапті тканини, прогладжую їх і пронизую голкою, вони скрикують, а я цикаю: тихо, тихо, тс-с, обережніше; і облизую їх кров зі свого пальця.
Як все ж таки добре, що мені спало на думку сховатися від нав'язливості спілкування хворобливою личиною, безмовною маскою, хай це було випадково та нестерпно, але в будь-якому випадку це дає мені шанс, якого позбавлені всі інші, ті, хто не може стримати себе і вибовкує частину потаємного іншим, їх зраджують, тому нікому і не вдавалося втекти звідси.