Марка пожирало відверте бажання, він вже не міг приховувати своєї закоханості ні від самої дівчини, ні, якби татові вдалося хоч раз повернутися раніше і пильніше придивитися до сина, від її чоловіка. Але батько з головою поринув у заводські справи, неприємності чекали на нього скрізь, вороги обступали старого звідусіль і йому доводилося шалено боронитися, згадуючи про рідню лише в автомобілі, який віз його, напівпритомного додому. Він, не знімаючи одягу, падав у ліжко, і доки Сандра, зітхаючи, його роздягала, грузьким старечим голосом (вона з жахом дивилася на в'януче під сорочкою тіло, обвислі м'язи, павутину зморщок на грудях і животі, який поволі набрякав, наче там зароджувалося якесь нове, геть відмінне від теперішнього — активного — життя) повідав про всі події дня у хронологічному порядку. Він звітував не так перед нею, як самому собі намагався дати оцінку, перетасувавши все ще раз, спокійно, з віддалі ліжка дійти якогось висновку, і нарешті вирішити проблеми виробництва, над яким зависла раптова загроза бути поглинутим великим закордонним монстром. Сандра, зрозумівши, що чоловік пояснює всі ці економічні тонкощі не їй, а собі, і зовсім не сподівається на її поради, навпаки, дратується, коли вона необережно щось коментує, перестала його слухати і вже геть не звертала уваги на це монотонне бурмотіння, яке інколи плавно перетворювалося у хропіння. Вона не сприймала близько до серця можливе банкрутство чоловіка, її не обходила бідність, бо вона звикла до напівголоду і раптова доля попелюшки була швидше казковим збігом, надлишком, що рано чи пізно урветься і поверне все на свої споконвічні місця. Її не могли переймати проблеми боротьби за виживання якогось заводу із постійно закопченими високими трубами, велетенськими цехами та тисячами робітників у брудних робах і з чорними нігтями, що походжали територією, наче не мали іншої роботи. Їй були геть байдужі гроші іноземного конкурента, що заповзявся знищити справу її чоловіка, і вклинювався для цього у місцеву владу, пропонував хабарі чиновникам, спотворював думку громадськості через пресу. Вона жила вже якимось інакшим життям, яке дедалі більше віддалялося, розминалося із його. Гра ж із Марком захоплювала — сколихувала усе єство приємним дрожем. Та й врешті, навіщо шукати виправдань, вдавати, що нічого не відбувається, пояснювати все материнською турботою, коли йдеться зовсім про інше — про сильний статевий потяг, про вибух чуттєвості, який спопеляє і його, і її. А що далі, за цією інцестуальною межею — вже однаково. Це ж як вбивство, як самогубство — чи є сенс загадувати наперед, аналізувати ситуацію, думати про наслідки? Наступає межа, за якою байдуже стає до всього, крім реалізації божевільного задуму. І тільки в безумстві знетямлені знаходять свою збоченську логіку, якісь свої, неадекватні для суспільства правила, свою, анормальну систему цінностей і знаків.
Саша і Марко не залишили цей світ нараз, в одну мить. Спочатку вони почали триматися за руки під час обідів. І ініціатива цього належала їй — старшій, володарці будинку та ситуації. Він червонів при дотиках, здригався, вкривався гусячою шкірою, тремтів. Вона усміхалася, фіксуючи все це, однак нервувалася й сама. Обидвоє потроху переставали помічати існування іншого світу. На якийсь час він зникав за стінами цієї загубленої в тіні занедбаного саду віли.
Весніло, усе починало отримувати свої запахи, які викликали у пам'яті щось таке до болю знайоме — запах попередніх весен, вічне відродження. Дзижчали бджоли, шалено цвіли яблуні… Шалено світило сонце. Марко майже зовсім перестав відвідувати школу і присвячував себе виключно мачусі. Його смішило і лякало це слово — мачуха. Воно було чи не єдиним, що зупиняло його. Він уже не згадував про батька, забував, що Саша — не його, а татова дружина. Марко конав, коли вона не помічала, або умисно уникала його. Він не міг ні на чому зосередитися. З рук випадали книги, що не читалися. Не слухалася музика, не дивився телевізор. Запалений мозок продукував лише одне видиво у різних варіаціях — він і вона разом. Він розповідає їй якусь нещодавно вичитану історію, вона захоплено слухає… Потім… він погано уявляв соіб це потім, але знав, що воно мусить бути якимось особливим і вкрай приємним. А за тим вони обов'язково втечуть. Батько кинеться за ними навздогін, і разом із ним коханців будуть переслідувати якісь наймані детективи. Їх вистежуватимуть усією країною. Маркові доведеться працювати, щоб якось забезпечити її, і вона почне шкодувати, що пішла з ним, що добровільно відмовилася від безжурного життя… Або й не пошкодує, і буде відданою до кінця. Хоча це не цікаво, тут не вистачатиме юнацького трагізму. Крім того, зрозуміло, що вони набриднуть одне одному і почнуть з'ясовувати стосунки. Вона шалено його ревнуватиме. І небезпідставно, треба зазначити. Від нього будуть у захваті всі жінки довкруг. І він не зможе відмовляти їм у… Марко дивився кудись за вікно кухні, поки Саша, насвистуючи якусь попсову пісеньку, варила йому каву. І обов'язково слід приперчити все жахливим фіналом — з'являється батько разом із зграєю найманих вбивць-детективів. Їх розлучають, всі плачуть і Марко залишається сам біля спаленого і зруйнованого вщент будиночку — схожого на цей. Цвітуть яблука, вітер розганяє з попелища хмари їдкого диму. Кінець фільму…
Вони п'ють каву і розмовляють про море, де Саша ніколи не була. Вона навмисно обирає ті теми, які близькі хлопцеві, щоб розвинути в ньому певність. Усміхається і слухає, як він розповідає, вигадуючи якісь історії, що з ним буцімто траплялися. Саша зручно вмощує спину у фотелі, простягає ноги вперед, вкладає їх на табуретку поруч із ногами хлопця, помічає як він запинається, червоніє, відшукуючи у пам'яті нитку розповіді, кількаразово повторює останнє слово. У неї високо здіймаються груди. Обоє збуджені до неможливості, але й цього разу нічого не буде — в них не вистачить сміливості перейти цю межу, ні він, ні вона не готові зробити першого кроку і чекають цього від іншого, щоб потім виправдати себе перед собою і звинуватити партнера. Крім того він боїться відмови, йому страшно, що, може статися, він усе переплутав, що насправді вона зовсім не відчуває того ж, що він, і як тоді жити далі після марної спроби поцілунку, ляпаса і… Він дивиться на її ноги, що торкаються його литок, ворушаться, немов скубочуть і йому забиває подих. Він вже не може розмовляти, чи тим паче щось вигадувати. Він видихся і мовчить. Вона відкриває було рота, щоб перервати це, зробити природнішим і звичнішим, однак не може поворухнутися. Вони сидять, заклякши, страждаючи від нерухомості, але бояться розігнутися, щоб, бува, не урвати контакт тіл. Швидко вечоріє, кухню заповнює морок, вони наче розчиняються і стають недосяжними один для одного. Нарешті вона роздратовано встає, нічого не кажучи, йде до мийки і починає гуркотіти посудом. Марко не розуміє — чи це просто вибрик жіночих гормонів, чи вона злоститься на нього за бездіяльність. Він розгублено зітхає і у гнітючому настрої шкутильгає нагору — в свою кімнату. Подивитися відек — і спати. А назавтра, мовби нічого й не було — все розпочнеться з початку і невідомо чи й настане коли-небудь розрішення, чи все триватиме лише на рівні дотиків і поглядів, які заперечуватимуть слова. З якогось часу Саша стала регулярно розводитися про свого чоловіка. Вона, погладжуючи хлопцеві руку, казала йому, як вона любить його батька і який той чудовий.
— Ти повинен бути щасливий, що маєш такого тата, — повторювала вона, і він не знав чому вірити — тому, що сказано, чи тому, як сказано.
Пса вони зазвичай вигулювали удвох — він, як мужчина, вів перед, тримаючи за повідок, вона тулилися до його руки, знову ж таки, щоб додати йому певності, примусити відчутись сильним, справжнім чоловіком. Марко гонорово роздивлявся навкруги — мовляв, дивіться на нас, бачите, яку класну кралю я веду під руку. Але нікому до них в цьому відгалуженні міста не було діла. Здавалося, що навкруги ніхто не живе. Будинки стояли занедбані і без жодних ознак життя. Сади потребували руки дбайливого садівника, поруйновані дахи з дірками — теслі. Грунтова дорога під ногами рясніла весняними калюжами і взуття після дощових прогулянок доводилося довго відтирати від багна під потужним гарячим струменем. Пес, щойно його виводили за хвіртку, наче казився — його несло вперед, він рвався з ланцюга і безоглядно нісся вперед, траскаючи навсібіч багном. Наздоганяючи звіра, обидвоє раділи як діти. Втім, чому як? — вони ж і були дітьми. Коли Саша виїздила на закупи в службовому авто чоловіка і Марко залишався сам, він знуджено блукав величезним будинком — порожніми брудними кімнатами, закутаними в павутиння, коридорами з претензією на елітарність і аристократизм. Він усміхався і намагався собі уявити тих людей, що жили тут раніше. Якісь принци крові, що марили себе королями Прикарпаття чи просто божевільні, закохані у 19 століття і впевнені, що колесо історії можна завиграшки повернути у зворотній бік. Тут велися неквапні розмови про сенс життя, а в цій кімнаті її колишні власники, певно не раз кохалися, шепотіли пристрасних слів, вульгарних і сороміцьких. Якщо уважно прислухатися, здається, відгомін цього шепотіння ледь-ледь скубоче вуха. Та ні, то шелестіння листя з саду. Село в місті. Провінція в провінції…
28
— Чого ж ти хочеш?.. Що тобі треба? — допитувалася вона у мене.
У Нелі вже кілька років немає нижнього переднього зуба — на новий одразу після видалення не вистачило грошей, а потім сусідні зуби зрослися і щілина між ними тепер занадто мала для того, щоб вставити ще один, однак, коли жінка говорить, чорна дірка стає надто помітною.
— Чого я хочу?.. — перепитав я, — Віриш, не знаю. Це як так звана загадкова слов'янська душа. Герой всіх лупить і п'є до розумопотьмарення, а навіщо? Розуму, європейської аналітики тут ні на йоту. Я не знаю, не розумію в чому річ… Це, може, якась деформація, якесь неправильне бажання, але я відчуваю, що те життя, яким живу я — недоладне і нецікаве. Я би хотів мати бодай ілюзію свободи — свободи пересування, свободи дій. Я би хотів мандрувати і не витрачати найкращих миттєвостей свого життя на залагодження побуту, на боротьбу з бюрократами, на твої істерики… Вибач.