Викурена сигарета

Навпроти мене стояло ліжко, на якому звично лежав Микита. Ми обмінялися привітними словами і Нік продовжив грати у телефон. Тому я повернув обличчя до вікна, що було позаду Віктора. За ним сьогодні було доволі сонячно. Вже пожовкле листя каштану омивало проміння. Мабуть горобці знову розпочали бійку за їжу з воронами на ганку. Адже на вулиці було добре чути їх крехіт, звичний шум автівок та голоса щасливих дітей.

Годинник бив опів на десяту. По ідеї в їдальні мають продовжувати роздавати сніданок, або хоча б продавати булочку з маком та пакетований сік.

— Вік, ти не проти зі мною прогулятися до їдальні?

Я почав одягати ще один в'язаний бабусин светр, щоб направитись до їдальні. Мої голі ноги виблискували на природньому світлі. Вони, як завжди виглядали сексуально. Це й помітив і Вік, він міг би зараз зніяковівши відвести погляд але хлопець не міг відірватися.

— Добре, але можливо спершу сходи до туалету? — і Віктор вказав на мої труси.

Я зрозумів, що Вік думав, про горбок в трусах – це був звичайним стояком — ерекція чоловічого статевого члена.

— Ха-ха, — засміявся і почав думати, як це пояснити, — а, ну, знаєш в чому прикол баскетбольного м'яча?

— Його сила?

— Ні.

— А що?

— Великий член у його тримача, хе, — я почав звабливо мацати себе по матні та витанцьовувати перед Віком.

— Тобто це не...?

— Так, так, — коли остаточно одягнувся — затишний светр, довгі чорні штани та гулька з волосся на голові, я підійшов ближче до Віктора та нахилився, даючи свою руку, — хочеш відчути його?

Віктор не спав голим, на відміну від мене, на його тілі виднілись тепла та м'яка піжама, яка була одного кольору, що позичила йому, якась мама. Він не хотів перевдягатися. Сенс? На вулицю бажання виходити було відсутнє, так само, як причини. Тому хлопець впевнено дав руку, але я її відштовхнув.

— Мені вже страшно.

Почувши слова Віктора повернув обличчя до Микити, я звісно не хотів відволікати, але все ж потрібно поцікавився, чи варто йому щось принести з їдальні. Тому потрібен тільки кампот, або інший напій, який сьогодні видавали у їдальні. У хлопця важлива катка, тому він не встиг відволіктись навіть на сніданок. Махнувши головою у ролі згоди знову повернувся до Віктора:

— Правильно, бійся мене, жорстокий викрадач сердець, — я підморгнув та направився до виходу. Вік пішов слухняно слідом.

У їдальні було таки тихо. Прибиральниця бігала біля підвіконня поливаючи квіти на ньому. На кухні не так гучно, як завжди бряскав посуд. Привітна жіночка зустріла мене та дала два сніданки. Це була вчорашня сирна запіканка з сухофруктами та зелений чай. Чай віддам Віктору, сам зроблю собі кавки. Звісно це нічим не апетитне поєднання, але все ж наїстися потрібно.

Ми присіли біля вікна, ближче до сонця та почали жувати. Обоє були голодні. Часу на розмови не знаходилося, поки я першим не доїв:

— Повернемося до вчорашньої теми? — гучно сьорбнув чай. Він не був гарячим, це просто була скоріше стара, хороша звичка.

— Добре, — Віктор також вже доїв свій шмат запіканки, лишилось трохи чаю, як і в мене кави, — що тебе ще цікавить?

— Багато але це не зараз, — я відставив чашу, та глянув прямісінько у очі співрозмовнику — зоровий контакт зараз необхідний, — Я можу тобі допомогти, якщо звісно хочеш.

— Як же?

— Прикрию від лікарів, медсестри і ти зможеш легко сходити додому.

— Проблема не тільки в цьому.

— А в чому ще?

— Батько у мене працює в поліції, це він затіяв історію з тим, що моє ім'я не справжнє. Він створював мені нову особистість до останього випадку. Тепер про мене нічого не хоче чути. Тому вб'є, як тільки побачить.

— Хм, ти знаєш коли він може бути на роботі?

— Мабуть він зараз саме там, — Вік за задумливо сьорбнув, — і мама, також, тобто у школі.

— Вона вчителька?

— Саме так.

— Тому, чому б не сходити зараз?

— Гадаєш вийде? — він вже допив свій чай, поставив пусту чашку та продовжив підтримувати погляд, — та що я буду тобі винен?

Я відвів погляд у вікно. Це питання було цікавим, його можна використати, як завгодно.

— Вип'ємо разом?

— Нас медсетра застукає, — по ньому можна було сказати, що він не проти, але просто шукав за що вчепитися, неначе щоб не втонути.

— Завтра буде Зоя, тому можна. Кхм, настав час використати її.

Чашки були пусті, так само, як і їдальня. Прибиральниця пішла далі прибирати у інших місцинах. А кухарка взялася за миття посуду, всі у відділенні вже поїли. Скоро буде потрібно робити обід. По плану це має бути борщ, топчена картопля, котлета й узвар.

— Гаразд, повернімося в палату, я хоча б одягнусь та розчешусь, — Вік вже встав, хотів піти, але його зупинила моя рука:

— Носи той светр коли захочеш, моя бабуся буде тільки рада почути, що її річчю, яку вона зробила власноруч, хтось користується. Це буде, як на пам'ять від мене, тобі, Вік. Віддяч мені своєю усмішкою, вона ж красива.

Після цих слів я відніс посуд на стіл та почав наздоганяти Віктора. Вік швидко одягнувся, як омога краще та вилетів з палати.

Прийшовши додому Віктор зустрів рідний запах, вже звичний шум радіо та безлад у кабінеті батька. Проходивши біля поличок з книжками він згадував прожиті тут роки. Вони були не сильно поганими, але й не легкими.

Ще з чотирнадцяти Вік став заробляти самостійно — роздаючи газети або вішуючи оголошення. Це було внаслідок суворої батьківської любові. Йому не можна було багато чого робити та й батьки на себе вішали забагато. Він мовби сьогодні не бачив маму, а вона вже розповідає сусідці, як він без неї жити не може. Було складно, інколи боляче. Але тепер він міг тихо ходити згадуючи те все.

На кухоній плиті стояла каструля з борщем. Мама завжди, або пересолювала його, або недоварювала. Тому Віктор не затримався на кухні, там йому нічого було, а поспішати потрібно. У нього є тільки одна година, до того, як мама повернеться додому — уроки закінчаться. Передивляючись вже не потрібні дитячі фотографії він побачив свою фотографію в шість років, ще тоді коли ходив до дитячого садка. Він згадав ті не яскраві будні.

Як він безжалісно вбив свого найкращого друга, знову ж задушивши, як і Петра. На це була звісно причина і Віктор не був у цьому винен. Але вже з того моменту доводилось змінювати ім'я, призвіще та навчальний заклад. Після останнього інседенту батьку Віктора це набридло і він відпустив його, змінивши навіть по-батькові.

Вік знайшов свій старий паспорт, який отримав у п'ятнадцять, з запізненням. Там було красиве фото юнака та старе ім'я — Микола Михайлович. Воно було теж не справжнім. Все, що у квартирі було не справжнім.

Він хотів утекти, як надалі. Спогади про минуле душили, немов живі. Тому він поспіхом забрав речі, лишивши пару, щоб не помітили. Та забрав головне з високої тумби — ключі від мотоцикла. Моцик — єдиний друг Віктора, він допомагав завжди, тому хлопець любив його. Тепер Вік був щасливим він забрав все що хотів. На щастя, хлопець знайшов на кухні бутилку винна. Тепер Віктор наповнений радістю та впевненістю в себе пішов до виходу. Йому не хотілося покидати рідну квартиру, в якій склалося весь початок його життя, але він все-таки обернувся, тримаючи дорогу у майбутнє.

В палаті за весь цей час вже й встигло стемніти. Нік вже спав, хоч і була тільки восьма. Це було дивним, враховуючи не ладний графік сну геймерів але все-таки у нього був важкий день. Я спокійно домальовував малюнок пообіцяний Віктору. Точніше просто корегував помилки. Думав, що покажу його, або коли Вік прийде, або завтра. Тому випрявляючи себе, сидів радо уявляв щасливе та здивоване обличчя Віктора.

Він же тільки що, намагаючись, що є сили тихіше зайшов у палату. У нього був великий рюкзак за спиною. Віктор присів на своє ліжко, поставив обережно рюкзак, та приліг під ковдру. Звісно Віктор встиг перевдягнутись, хоч і не було на це сил.

— Дякую, Лео, — він промовив це у пустоту, адресуючи це мені, — вино чекає на нас! — Віктор похлопав по рюкзаку.

Мене спантеличило те, що він дотримався слова, та ще й купив за свої кошти випивку. Це було приємно, також хотілсь випити з хлопцем.

— Залишимо це на завтра, у мене є хороші новини але це на потім. Поки що давай руку та спати, добраніч.

— Добраніч, Лео.

10 розділ "Дівочий плеск сміху"

Гадаю, це називається щастям. Террі Пратчетт "Мор, учень смерті"

Сьогодні був не такий сонячний ранок, як вчора. Сірі хмаринки омили все небо, не залишивши жодного клаптика для сонця. Обіцяв бути дощ, навіть доволі сильний, але це можливо дурниця синоптиків. Така погода була схожа немов це був попіл від трупів рашистів, що розкинулись по полях українських. Бабусі не зважаючи на хмарну погоду стояли в черзі по пенсію. В наслідок цього на вулиці було більше чим шумно, адже кожна бабця билася за місце попереду. Відповідно ніхто в найближчих квартирах не спав. Сьогодні вже вівторок, годинник бив на дев'яту. Між старими, поки вони очікували на виплати, гуляли розмови про нічні вибухи у цьому, або найближчому районі. Місто продовжувало жити своїм, цікавим по своєму, життям.

До моєї руки доторкнулися холодні пальці медсестри. Вона лиш хотіла поставити крапильницю, на яку настав час, а я вже злякано розглядав її. Сьогодні чергувала Зоя — та сама добре знайома мені медсестра.

— Добрий ранок, Леонід, таблетку не забудь випити. Завтра прийдеш і візьмеш ще, наскільки я бачу, вони закінчаються.

Не міг зрозуміти жодного слова, адже був сонним, але помітив, що Зоя вказала на ліки, тому автоматом присів, щоб випити.