Він уважно спостерігав за дирижаблем і був готовий слушної миті перерубати мотузку, що стримувала стрілу. Обличчя в нього було дуже втомлене, але рішуче. Він чекав, коли повітряний корабель стане так, щоб стріла одночасно пробила всі шаровари вздовж.
Звернути або зупинитись вже не було ні часу, ні простору. Здавалося, що порятунку немає.
Коник рішуче занурився в торбу, витяг звідти лук зі стрілою і простяг Веселці. Дівчинка нерішуче взяла їх до рук і обернулась до чаклуна. За мить вони зустрілися поглядами. Веселка підняла лук. Чаклун втягнув голову в плечі і підняв шаблю. Дирижабль був саме там, де його могла знищити вогняна стріла.
Хто перший? Веселка чи чаклун? Чи може, одночасно? У такому разі загинуть всі!
— Стріляй, Веселко! Та швидше, не вагайся! Інакше ми загинемо всі! — гукнув їй Коник.
Веселка спробувала зосередитись, але на її обличчі був сумнів та жаль.
"Навіть твій ворог допоможе тобі стати собою, справжньою!" — несподівано пролунав Татків голос так чітко, наче він був десь поруч. Веселка аж здригнулася від несподіванки. Вона обернулася, проте одразу зрозуміла, що більше ніхто цього не почув.
Дівчинка поглянула на свої руки і з огидою відкинула лук.
— Ні!!! — вигукнула вона та, визирнувши з вікна, голосно звернулася до чаклуна. —Чуєш, чаклуне, я не стрілятиму в тебе! Не треба більше ворожнечі! Бо так ми всі загинемо! Всі, чуєш?! А я не хочу цього, повір! Бо більше ніхто не повинен вмирати! Ти чуєш мене?!
— Нічого ти не розумієш! — відповів той геть змученим голосом. — Не повинен вмирати, кажеш? Та якщо я не вб'ю вас, він мучитиме мене ще тисячу років! А я не витримаю цього. Він замучить мене до смерті! То вже краще отак, одразу!
— Та ні! Не замучить! І не буде ніякої смерті, якщо ми припинимо намагатись один одного вбити. Це залежить тільки від нас, чуєш? Від нас усіх разом із тобою! Більше ніхто не повинен помирати!
Чаклун сумно подивився в очі Веселці, повільно опустив шаблю і втомлено сів біля своєї невикористаної зброї. Дирижабль відлетів з лінії ураження. Люди полегшено зітхнули.
— Та летіть уже, — сумно мовив чаклун. — Це був мій останній шанс. Тепер усе, кінець.
Саме тієї миті щось загриміло під землею, і скелі почали страшенно здригатися. Чаклун упав і схопився за голову. Біль спотворив його і без того страшне обличчя.
— Ні! Я більше не можу так! Більше не можу! Вбийте мене, хто-небудь!
Він підвівся, хитаючись, підійшов до краю прірви, сумно подивився услід людям і, склавши крила, кинувся вниз.
— Прощавайте!!!
— Не треба! — зі сльозами вигукнула Веселка. — Люди, ми маємо його врятувати! Більше ніхто не повинен помирати!
Тарасик відреагував першим! Він спрямував дирижабль у піке і встиг підставити під чаклуна, що падав, м'які, наповнені теплим повітрям шаровари. Скотившись ними, непритомний чаклун упав досередини повітряного човна.
— Допоможіть йому, мамо, бабусю!
Жінки кинулися до бідолашного чаклуна. Перемагаючи огиду, вони перевернули його на спину і поклали на лоба прохолодну вологу хустинку.
Веселка підійшла до Тарасика.
— Молодець, друже! Тепер давай вгору, підіймайся над бовваном. Я знаю, що нам потрібно саме туди.
Але виконати це виявилось ой як не просто. Бовван несамовито здригався. Його чотири обличчя розвалилися вщент, роз'їхались в різні боки, і на їхньому місці з'явився величезний кратер вулкану, з жерла якого до самого неба вирвалося шалене полум'я і почало вилітати величезне розпечене каміння.
Обпалені жаром люди відсахнулися до протилежної стіни.
— Рятуймося! — почулося звідусіль. — Леті-мо звідси! Ми всі згоримо!
Тим часом величезний палаючий камінь влучив у крайні шаровари. Ті миттю зайнялися. Від них почали горіти сусідні. Дирижабль, мов підстрелений птах, похилився на один бік. Люди посипались один на одного. Здійнялася паніка!
— Тікаймо! Повертай назад, Тарасе!
— Стійте, люди! — зупинила їх Веселка. —Послухайте мене! Якщо ми зараз повернемо назад, то всі неодмінно загинемо! Чи тут —зараз. Чи потім — на землі. Все одно загинемо! Нам треба туди, чуєте, саме туди! — вона рішуче вказала в напрямку кратера. — Це страшно, але це — єдиний вихід! Я вірю, що Татко неодмінно врятує нас! Хто вірить разом зі мною?
І стільки сили і впевненості було в цій маленькій дівчинці, що всі зупинились і змовкли.
Першим до Веселки підійшов Коник і мовчки поклав голову їй на плече.
— Я вірю! — гукнув зі свого місця Тарасик.
— Я теж, звичайно, — хриплим голосом приєднався дідусь.
— Я вірю, — прошепотів, розплющивши очі, чаклун.
Поступово і всі інші погодилися, заспокоїлись і повернулись до своїх справ.
— От і добре, — посміхнулася Веселка. —Вперед, Тарасе. Діду, візьми свою шаблю та стань біля мотузки, що тримає меч. Будь напоготові. За моєю командою одразу її рубай.
— Вона подивилась у темне, захмарене небо.
— Допоможи нам, Татку.
Дирижаба повільно розвернулася, потроху набрала швидкість і полетіла до центру вогняного стовпа.
Це було по-справжньому жахливо!
Звідусіль на них летіло вогняне каміння! Дирижабль наповнився їдким смородом! Вже зайнялися корпус та шаровари! Усюди полум'я!
Люди боролися, як могли. Вони збивали вогонь одягом, допомагали обпеченим, розкручували гвинти.
Ще декілька секунд — і вони прямо над епіцентром виверження! Тієї миті їхній геройський повітряний корабель геть втратив керування, нахилився і почав падати в самісіньке пекло.
— Діду, рубай! — вигукнула Веселка, ледь тримаючись на ногах, майже задихнувшись від диму.
Дід замахнувся, але перерубати не встиг, бо впав від удару вогняного каменя в дирижабль. Шабля випала в нього з рук і опинилася біля чаклуна. Той підібрав її, підповз до мотузки і з останніх сил намагався її перерізати. Однак нічого не виходило. Сил було замало!
Веселка крізь марево побачила намагання чаклуна і, чіпляючись за якісь обгорілі прилади та кріплення, підповзла до нього і вхопила шаблю з іншого боку. Ріжучи тендітні рученята гострим лезом, дивлячись в очі чаклунові, вона зробила останнє зусилля, на-тисла, мотузка піддалася, репнула і нарешті розірвалася.
— Я не сліпну! — щасливо вигукнув чаклун і знепритомнів.
Меч стрімко полетів у прірву. Дирижабль розвалився на полум'яні шматки, які разом із людьми шкереберть полетіли слідом, у самісіньке пекло.
Частина 1
День народження Веселки.
Загадковий нічний ліс.
Дурнуватий зайчик та поміркована білочка.
Знайомство з Веселкою, коником та дідом.
Мрії збуваються! Чарівний подарунок!
Несподівана зустріч у небесному місті
Чарівна українська ніч. Особливо, коли ти перебуваєш у ялинковому лісі. Місячне сяйво робить усе сріблястим та казковим. Навкруги тихо та безпечно, мов у лагідному сні!
Десь поруч, серед дерев, маленький соловейко несподівано заспівав свою солов'їну пісню. Це, мабуть, когось потривожило, бо в кущах почувся загадковий шурхіт. Хтось вовтузився у темряві, невидимий і тому, напевно, дуже-дуже страшний. З гілки на гілку безшумно перестрибнула маленька білочка. Вона зацікавлено поглянула вниз. Та що ж воно там таке?
Ой! Кущі заворушилися. Щось там засопіло, а на неширокий шлях, що пролягав серед ялиць та смерек, вискочив зовсім не страшний, а, навпаки, дуже наполоханий зайчик. Озираючись і тремтячи всім своїм пухнастим тілом, він стрімголов перебіг через шлях та хутко зник у кущах на протилежному боці. Білочка здивовано подивилася йому вслід. Чого, питається, боятися та гасати, мов дурний, уночі кушерями? Кому він потрібний, той зайчик? Уже давно кудись зникли з лісу всі хижаки і стало зовсім безпечно, навіть уночі. Уже давно за ним ніхто не женеться, а зайчик все бігає та бігає! Уже три роки!!! Швидкість набрав таку, що зупинитися не може!
Так, мабуть, думала білочка, стрибаючи далі у своїх справах.
Ну, і нехай собі бігає зайчик та стрибає білочка! Бо всі ті звірятка зовсім не з нашої історії.
Ось наші герої!
З-за рогу на шлях, повільно погойдуючись та поскрипуючи колесами, виїхав віз з величезною копицею сіна, яка трималася на ньому невідомо як. Тягнуло воза маленьке сонне кривоноге лоша. На возі, зверху на сіні, сидів старий вусатий дід-козак та роздивлявся крізь гілки зіркове місячне небо, щось тихенько шепочучи та посміхаючись. Позад нього, посапуючи, спала маленька дівчинка рочків так восьми у простенькій вишиванці. Попереду, поміж дерев, з'явилася невеличка прогалина — виїзд з лісу. Небо трохи посвітлішало. Невдовзі ранок.
Несподівано лоша зупинилося. Прямісінько перед ним, перетинаючи шлях, протікав широченький струмочок. Лоша схилилося і почало пити воду. Напившись, воно обернулося та, тихенько похрипуючи, очима вказало дідові на струмочок. Дід припинив шепотіти, зробив суворе обличчя і приклав батіг до рота: "Тс-с. Навіть не думай базікати, ледащо". Він озирнувся на дівчинку, чи спить? Спить. Дід пригрозив конику батогом та мовчки кивнув: "Уперед!". Лоша крутнуло головою: "Ні". Дід тяжко зітхнув, прошепотів: "Хай тобі грець!" — та втомлено спустився з воза на землю. Підкотивши шаровари, він, тихо лаючись, розпріг коника, та, підсівши під нього, підняв на плече і переніс на інший бік струмка. При цьому коник зробив таку невдоволену пику, немов це не його переносять, а він когось. Потім дід повернувся і, впрігшись, перетяг воза. Там він знов впріг невдоволеного коника та виліз на сіно. Озирнувся — дівчинка спить. От і добре. Дід ледь смикнув за віжки, і вони нарешті поїхали далі. Ось і виїзд із лісу.
Світає. Десь далеко заспівав півень. Лоша позіхнуло. Повільно зійшло сонце, освітлюючи рівне, як стіл, золоте соняшникове поле та безхмарне синє небо.
— Діду, ти подивись, як чудово! Справжнісінький рай! — бадьоро, немов зовсім вона і не спала, озвалася ззаду дівчинка.
Дід аж підскочив від несподіванки. Він обернувся і з любов'ю подивився у величезні, блакитні, мов небо, оченята онучки. А онучку звати Веселкою!
— Прокинулась? А я й не помітив, — лагідно промовив дід. — Доброго ранку, моя ріднесенька. З днем народження, люба!
— Справді! День народження! — аж підскочила Веселка.