Коли ж узявся декламувати надихаючого, життєстверджуючого вiрша, в якийсь — не довший, нiж при фотоспалаховi — момент встиг помiтити судомний порух губ, вкрите дрiбними ямочками пiдборiддя, вщерть, iз опуклим перевисанням через повiки, заповненi вологою очi. Рiзко вiдвернувшись, схиливши голову, наступної митi Iнна уже перекошено, трохи боком, вiдбiгала до свого корпусу.
Пiдiйшовши в фойє його до початку обiдньої перерви, я слiдкував, як дiловито, гамiрно, з розмашистою жестикуляцiєю, горнуть працiвники.
Iнни ж не було й не було.
Сходи, врештi, спустiли остаточно.
Гублячись у здогадках, я пiднявся, чого ранiш не дозволяв собi, до її кiмнати. Та виявилась чималенькою, розгородженою на щедро заставленi апаратурою сектори, начебто безлюдною. Протяг iз розчахнутих, за якими сiрiла iмлиста панорама Вiльнюса, вiкон, розганяв залишки просякнутого канiфоллю тепла.
Згадавши: "Спiвробiтники, знаючи мою нелюбов до пустих балачок, вiддiлили окреме мiсце," — заглянув за стелажi з технiчною документацiєю.
У темному, пiд шию, платтi, мiцно затиснувши тонкi губи, Iнна сидiла, втупившись сухим, невидючим поглядом в термiнал комп'ютера. Моя поява була стрiнута лише коротким, докiрливим, — навiщо, мовляв? — поглядом.
Вмостившись на низенькому верткому шкiряному ослiнчику, я поновив, хоч-не-хоч впадаючи у жалiсливi й лагiднi iнтонацiї, спроби розраджувати. Iнна височiла поряд, нiяк не реагуючи, — пряма, вiдсторонена, задивлена у невiдомiсть. За кам'яною незрушнiстю обличчя, спотвореного тривалим стражданням, але все ж прекрасного шляхетною витонченiстю рис, вирував, здається, океан горя.
Тiльки рука її, нiби в автономному режимi, недбало-точними штрихами взялась викреслювати на листку програмної роздруковки кумедних, розчепiрених, iз посмiшкою вiд вуха до вуха, гномикiв.
Хоч серце, як-не-як треноване спортом, дошкуляє менi нечасто, зараз не лише воно, а й груди, шия, потилиця, плечi стугонiли поштовхами тупого, чавунного болю. Немовби затиснутi в лещата, скронi, здавалось, от-от увiмнуться вутлою шкаралупкою.
Посеред лiнiї, наче у сценi з якогось психологiчного фiльму, зi звуком пострiлу хруснув, вiдлетiв далеко убiк, кiнчик твердого грифеля. Рука Iнни, спинившись, упустивши олiвця, приєдналась до неживої закляклостi.
Я теж вмовк, усвiдомлюючи безпораднiсть зусиль. А коротка перерва, загрожуючи скорим поверненням спiвробiтникiв, добiгала кiнця.
Не в силах далi стримуватись, я пiдхопився, взявши за передплiччя, рiшуче пiдвiв Iнну, притяг її до себе. Видихнувши здавлене: "Не треба," — вона рвонулась, було, але я, втративши залишки розсудливостi, здолав опiр. Несамовито м'яв у обiймах обважнiле, тремтяче тiло. Шепотiв найкращi, на якi здатен, слова. Голубив обережними, скрадливими поцiлунками лоб, щоки, уста, осушував м'якi, пiдпухлi, пiд якими перекочувались величезнi валуни очних яблук, повiки.
Знана завжди велично пiднятою, голова Iнни хилилась зiв'ялою квiткою, уся вона горнулась покiрно, по-дитячому слабко...
Наступної зустрiчi я побачив мою товаришку хоча ще блiдою i вимученою, але пожвавiлою, з iскринкою життя в очах. Мовби сонячний промiнь протяв застояну темiнь хмар.
— Усе. Вiдрюмсалась — годi! — мовила твердо, нiби женучи згадку про недавню слабкiсть, даючи зрозумiти: вертатися до неї — зась.
— Дуже вам вдячна, що порятували мене, — казала перегодом, уже цiлком оговтавшись. — Так, не вiдмовляйтесь. Ви з'являлися саме тодi, коли було найнеобхiднiше.
Для мене ж обставини цiєї iсторiї так i лишились прихованими завiсою таємницi.
Хiба що знову лише натяк.
- Ви садили коли-небудь дерево? — якось, навiть недоречно, поцiкавилась Iнна.
— Чому ж нi? Воно потiм надто розрослось, i його, щоб не затiнювало садженi iншими, потайки зрубали.
— А знаєте, що означає дерево? — знову спитала вона i, у вiдповiдь на непорозумiле замiшання, пiсля мовчанки, пояснила:
— Дерево — це надiя. Того разу зрубали мою надiю.
Ото й усе.
Проходить — не так бучно, як перша (хоча, звiсно, пiдготували концерт, влаштували виставку-продаж книг, преси, символiки), — друга конференцiя Громади. Є привiд спинитись, вирвавшись із суєти, осмислити пройдене...
За повсякденнiстю здавалось: нiщо не клеїться, зусилля iдуть, в основному, намарне, бiльшiсть задумiв так i лишаються нереалiзованими. Тепер же, оглянувшись, впору спантеличено скрикнути: "Оце-то так!"
Хто змiг би пригадати усi, проведенi пiд егiдою Громади культурнi, екологiчнi, полiтичнi, релiгiйнi, благодiйнi — акцiї? Намагання хоча б перелiчити їх марнi — рахунок iде на сотнi. Дивно згадати скепсис, що дошкуляв напочатку: "Чи це потрiбно? Чи щось вийде?"
Нацiональна iдея виявилась надiленою колосальною силою, коли навiть тут, на незайманщинi, удалинi вiд Батькiвщини, змогла викликати такий потужний, вулканоподiбний викид енергiї.
Стабiльно дiють основнi пiдроздiли Вiльнюського осередку.
Понад два роки регулярно, за всiх умов, виходять в ефiр цiкавi, змiстовнi радiопередачi. Подає надiї жвава, пiдготовлювана студентською молоддю, програма телевiзiйна. Б'є за кiлькiстю чисел рекорди для аналогiчних видань iнформацiйний вiсник. Раз-по-раз виступає у Литвi та з гастролями в Українi дитячий, що встиг уже стати пiдлiтковим, ансамбль. Концертує, супроводжує заходи Громади неухильно зростаючий хор. Влаштували низку виставок, у тiм числi й за кордоном, українськi в Литвi фотомитцi, художники. Чимало визначних осiб, а серед них керiвники держави, побували на службах у частково вiдреставрованiй церквi.
Як впевнено, хоч i з чудними акцентами, заговорили українською дiти в недiльнiй школi! Набралися скаутської вправностi тi з них, хто займався у "Пластi". Помiтнi здобутки у володiннi батькiвською мовою й учнiв дорослих; для них не забуто й про вечiрнi уроки литовської.
А, окрiм вiльнюського, дiє ще п'ять осередкiв. Дiзнаємось про їх успiхи й невдачi зi звiтних доповiдей.
Самi того не чекаючи, ми стали прикладом для iнших. Київськi координатори проблем дiаспори в один голос зазначають: при вiдносно малiй чисельностi литовськi українцi мiж землякiв на просторах Союзу — серед перших.
Та хiба в статистичних викладках рiч? Змiнилися долi...
З'явились компанiї нерозлийвода-друзiв, виникли навiть новi сiм'ї. Не раз виручаючи одне одного в хворобi чи у матерiальнiй скрутi, почуваємось захищенiшими. У дiтей нема з пелюшок утовкмачуваного старшим поколiнням комплексу меншевартостi.
Хiба змогли б ми, не об'єднавшись, так прилучитися, наблизитись до рiдного?
Наскiльки неждано й зворушливо почути у хвилю вiдвертостi вiд людини, чия причетнiсть до українства колись обмежувалась помiткою в анкетi: "Для мене Громада стала другим домом, сенсом iснування. Страх подумати, як нудно, безбарвно жилося б без неї!".
А як своєрiдно, несподiвано розкрився тут, у Литвi, український народ! Скiльки гостей, запрошених i несподiваних, незмiнно повноводим ручаєм проплило через Громаду!
Персони заслуженi й сановитi — державний урядовець, лауреат-академiк, уславлена артистка — чередувались iз вiзитерами дещо дивними: безтурботний гультiпака, що з благеньким рюкзаком валандається свiтами у пошуках нових вражень; пiдлiток, який, не порозумiвшись з батьками, чкурнув у незалежну Литву шукати "полiтичного притулку"; доморощений, з кiлькома класами освiти, фiлософ.
Основна ж маса — не заторкнутi широкою популярнiстю i чинами, не позначенi й екстравагантними рисами, зате надiленi неспокiйним характером, щирим серцем. Не завжди маючи нагоду лишити пам'ятку матерiальну, щедро й беззастережно дiлилися скарбами душi. Могло видатись — усе метке, непосидюче, з найвiддаленiших куточкiв України, взяло за обов'язок навiдати розбурхану Литву, показати себе землякам.
Оглянувши цей спонтанний парад, неможливо не вразитись: яким багатющим, талановитим, життєздатним виявився наш народ! Скiльки у ньому, нищеному-перенищеному, позбавленому нормальних умов розвитку, вбереглось незлобивостi, подвижництва, гумору! Тi, хто дотримувався принципу "моя хата скраю" або й ганебно противився волi, в поле нашого зору не потрапляли. Явленi ж склали вибiрку воiстину прекрасну. Нiколи, думаю, не узнати б своїх краян такими, лишаючись в Українi.
Мав рацiю Томас Вулф: аби вiдкрити Америку, треба її покинути.
Конференцiя приймає радикально оновленi Статут i Програму: адже, розпочавши в умовах, коли страшно було й заїкнутися про незалежнiсть, зараз маємо самостiйнi Литву й Україну. Вiдрадно усвiдомлювати, що до цього докладена, хай крихiтна, частка i наших зусиль. Плани Громади тепер спрямованi на входження до спiвтовариства українських органiзацiй в захiдньому свiтi.
Серед iншого, пiдмiчено: тi десятки ентузiастiв, що самовiддано, жeртовно, свiдомо вкорочуючи собi вiку, тягнуть основну роботу, виснаженi до краю. А дерзновенна мрiя — охопити впливом переважну масу одноплемiнникiв у Литвi — лишилася, вочевидь назавше, недосяжною.
Мене знову обирають головою Вiльнюського осередку. Скоряюсь наполяганням товариства без бажання, скорiш iз почуття обов'язку — претендентiв на цю нервову, перенапружену працю, як i ранiш, не густо. Нi на мить не впадаю в iлюзiї щодо своїх здiбностей: керiвництво б мало бути принципово iншим.
Отакий у нас рух — дилетантiв. Творять його тi, хто є пiд рукою.
З нетерпiнням чекаємо референдуму щодо статусу України.
Найнепосидючiшi активiсти Громади знаходять можливiсть надовго вiдлучатися до рiдних мiсць, роз'яснювати ситуацiю, пособляти з органiзацiєю роботи. Мiсяць трудиться у київському штабi референдуму невтомна секретар Громади.
На перше грудня тi, хто має українську прописку, — наприклад, студенти вiльнюських вузiв, спецiально виїжджають проголосувати.
Результат — дев'яносто з лишком вiдсоткiв за назалежнiсть — укотре за останнi роки перевершує найсмiливiшi сподiвання.