Інна. Частина перша

Вийшовши на засоби iнформацiї, вiн зможе робити найважливiше — активно розворушувати за­черствiлий схiдноукраїнський материк, де приверне, здається, значну частину голосуючих. Катастрофiчно низьку популярнiсть комунiстичних догм засвiдчили хоча б минулi, на з'їзд Народних депутатiв, вибори, коли Схiд з трiском провалив кiлькох секретарiв обкому.

А в разi досягнення мети — приходу до влади свiжих, реформаторських сил, змiщення безнадiйно вiджилого, консервативного на Українi, як мало де, апарату — серед завдань, що їх належатиме вирiшувати, неминуче поста­нуть i тi, вужчi, на котрих так акцентують тепер "крайнi". Запорукою завтрашньої радикалiзацiї є i весь хiд подiй, i постiйний тиск Заходу України.

Звiсно, з погляду абсолютної, позахмарної етики та­кому пiдходовi можна закинути, що завгодно: безприн­ципнiсть, демагогiю, популiзм. Винагорода заздалегiдь призначається не тим, хто страждав за неї у казематах, а тим, хто присягався тодi в любовi до режиму. Та хiба краща начебто благородна — але котра принесе куди бiльшi моральнi втрати: горе ж бо переможеним! — пораз­ка? Компромiс, як вiдомо, злочин у мистецтвi, а не в полiтицi.

Що лишиться Руховi в разi провалу на виборах? Бойкоти, силовi зiткнення й тому подiбнi вияви непокори? Нащо проламувати мур, якщо є шанс увiйти в дверi? Навiщо, зайнявши крайню позицiю, свiдомо поступатись суперниковi центром? 

...От i Київ. Огорнутi вранiшнiм туманом золотi куполи, п'янкi пахощi осiннього падолисту, неймовiрна кiлькiсть аляпуватих радянських символiв.

Бiля Полiтехнiчного iнституту — стовпотворiння. Щоби потрапити на реєстрацiю, проходиш, слухаючи напуття, живими коридо­рами усмiхнених, по-святковому одягнених людей з прапо­рами й транспарантами, — тих, кому не дiсталось запро­шень. 

У фойє i на поверхах розгорнуто вельми пристойнi ху­дожнi виставки. Кипить продаж книг, брошур, незалежної преси. Спiвають кобзарi, професiйнi й самодiяльнi ко­лективи. Заклопотано снують журналiсти. Усе виказує iсторичну вагу подiї. 

Млосне вiдчуття неймовiрностi охоплює, коли бадьорi, закличнi такти козацького маршу перебивають метушню й гамiр, а делегати, враз пiдтягшись, споважнiшавши, вли­ваються до величезної, чудово оформленої зали. Ще поси­люється солодке запаморочення пiд час перших афектова­них виступiв уславлених дiячiв, зворушливих привiтань заморських гостей, громових скандувань i овацiй залу. 

Мене загальна ейфорiя несе на крилах недовго. Оскiльки спостерiгав подiбне в Литвi, злитись iз тими, хто переживає уперше, важко.Чим далi розгортається з'їзд, вiдзначаю, як багато навкiл радикалiв, як впевнено, по-хазяйськи, вони почу­ваються.

З мiсць, напинаючи роздутими жилами бронзових ший комiрцi вишиванок, суворо волають недавнi табiрники. Вимагають, звiсно, бiльшої крутизни рiшень. Солiдарнi з ними немало "нарваних" з найчисленнiших галицьких деле­гацiй. Уся премудрiсть їхньої тактики: вперед, напролом, з усiх сил, негайно!

Варто поодинокому, густо розчервонiлому, iще й нет­вердо володiючому українською, "схiдняковi" спробувати остудити атакуючий запал: "Чи не досить махати шабель­кою? Давайте подумаєм. Для нашого регiону чисто нацiональнi гасла — мова, гiмн, символiка — зараз неп­рийнятнi!" — як непримиренна частина залу засвистує, забиває оплесками, глушить насмiшкуватими реплiками.

Ще i ще раз здається: радикали й помiркованi, яких вперемiш бачу довкiл, надто, до несумiсностi, вiдмiннi. З любовi до України їм належало б розiйтись у рiзнi пiдроздiли.

В якийсь момент, коли стихiйна дискусiя укотре вих­люпує з'їзд iз намiчених берегiв, не в силах тамувати пекучi сумнiви, кидаюсь прокричати про них, про ли­товський досвiд, до трибуни.  

Несамовито реве розбурханий зал. За кивком ведучого — славетного, плодовитого поета — юнаки з синьо-жовтими нарукавними пов'язками коректно, як i багатьох перед цим порушникiв регламенту, спроваджують зi сцени.

За хвилю, коли пристрастi вщухли, iмпульсивну, неп­рохану витiвку сприймаю наївним хлоп'яцтвом. Нiчого ж бо не змiнить i сотня застережливих виступiв. Склад i структура Руху давно вималювались. 

Чи маю я право, не живучи в Українi, судити стано­вище y нiй? У чому мої заслуги? Може, у тiм, що начи­тався колись трохи книжок?

Адже поставали цi ж абетковi питання перед зачинате­лями Руху. Та й у кулуарах то той, то iнший делегат, ще й куди аргументованiше, висловлює схожi мiркування. Он один iз "батькiв" Руху — ставний, довгокучерий лiтера­тор — вдається до образу: "Руховi необхiднi обидва кри­ла — праве й лiве, тiльки так вiн зможе — летiти!"

"Чи не надто ризикований полiт, — думаю, — одне кри­ло вiд пасажирського лайнера, iнше — вiд реактивного винищувача? Але може, українськiй ментальностi геройсь­кий, хай безнадiйний, порив органiчнiший, нiж пла­номiрна, диктована розрахунком, хода?"

Зрештою, все розвивається, як повинно. Вони надто довго й тяжко чекали свого шансу. Вистраждане не­терпiння пiдганяє: ану ж бо назавтра перекриють? Он як щедро бризкають сльози з жiночих — та й не тiльки — очей при емоцiйному пасажi чергового оратора. Куди тут до шахових комбiнацiй!

Оскiльки iншого Руху немає, лишається, вiдiгнавши передчуття, пiдтримувати цей. Анiж переживати — чи не краще насолоджуватись видовищем? Тим бiльше, що воно грандiозне, iнформативне, iнтригуюче.

Десятки промов на найвищому науковому й художньому рiвнi. Палкi поєдинки рiзних точок зору. Як багато чому тут є повчитись! У Литвi, по-моєму, таких потужних iнтелектуальних сил не набрати — надто вiдмiннi "ваговi категорiї" республiк.

Приймаються документи масштабного, неоцiненного для України, значення. Особливо тiшить те, як трепетно пiклується Рух правами нацменшин.

Може, побоювання даремнi, й становище, врештi-решт, налагодиться?

Ще впертiшi сумнiви закрадаються до теоретичних ро­зумувань, коли з'їзд, успiшно завершивши роботу, поєднавшись з терплячими уболiвальниками, вирвався на вулицi нiчного Києва.

Обабiч людської, що скерувалась до пам'ятника Шевченковi, лави зачаїлись у провулках, пiдземних пере­ходах, кузовах вiйськових машин тисячi й тисячi чорно­форменних, озброєних, готових до кидка омонiвцiв. Нiко­ли не мав гадки зустрiти й десятої частки стiлькох, зiбраних разом, охоронцiв порядку. Чи можливi в у цих умовах цивiлiзованi форми протистояння? Комфортна ли­товська схема здатна, схоже, прикластись до України хiба що у мрiях. Може, стiна на стiну — єдиний тутешнiй варiант?

Що напевне — iнформацiї для висновкiв недостатньо.

— Забрати прапор! — гарикає люта, росiйською мовою, мiлiцейська команда. Це наша невелика, з синьо-жовтим прапорцем, група мала необережнiсть вiдбитись на деся­ток метрiв вiд основних сил.

Шофер таксi, яким вранцi добираюсь до аеропорту, нiчого, хоча й слухає радiо, не чув про з'їзд. Трансляцiя не велась, офiцiйнi повiдомлення скупi й тенденцiйнi.

Так, тут далеко, далеко не Литва!

Тем для спiлкування з Iнною, iнiцiатива в якому, зазвичай, належала менi, в несамовитий, неповторний час суспiльних потрясiнь, коли щодня картковим будиночком валиться щось заскарузле, десятирiччями неторкане, а звiдусiль б'ють життєдайнi, збурюючi уяву, змиваючi зашкарублий налiт олжi, струменi, бракувати не могло. Яким рiзноманiтним, цiкавим, барвистим пiсля одно­манiтно-сiрих десятирiч виявився свiт! Неймовiрних до­недавна перемiн виникало стiльки, що вони, не дивуючи, сприймалися, як належне, а розм'якла, податлива ре­альнiсть пiддавалась переформуванню чи не голiруч.

Здiйснюючи, окрiм того, часто неблизькi подорожi, стикаючись iз колоритними особистостями, осмислюючи ми­мовiльнi маленькi вiдкриття, я вдосталь мав чим подiли­тись.

Натуру ж Iнни вирiзняв нестримний потяг до всього, що виходить за рамки повсякденностi. Дивним чином в нiй уцiлiли, вивiтрюванi, звичайно, ранiше, майже дитяча безпосереднiсть, ненаситна жага пiзнання.

Умiння її слухати смiливо можна б наректи мистецт­вом. Не мало нiчого спiльного з простенькими, легко розпiзнаваними карнегiанськими фiнтами маскування бай­дужостi; проявлялось не робленою увагою, не поверховим солом'яним палахкотiнням, а цiлковитим поринанням у сприйняття, напружено всотуючою увагою всього єства.

Разом iз тим, якщо мене, особливо напочатку, надто заносило на манiвцi красномовства, Iнна, вловивши що­найменший елемент повiтряних замкiв, готова була без­жально, наче мисливець iз засiдки, зрiзати iронiєю. Не­терплячий, безкомпромiсний погляд вимагав своєрiдного, iстинного, лакмусовим папiрцем перевiряв на нефаль­шивiсть. Пустопорожнiх балачок не зносила — аби не вда­рити лицем у грязь, вимагалось постiйно здиратися вго­ру, удосконалюватись.

Виявляючи безумовний iнтерес до моїх розповiдей, зi свого боку вона обрала тактику загадковостi, уникання конкретики, вельми вибiркового посвячення в особисте.

    — Нiкудiшнiй оповiдач, — таємниче всмiхаючись, хова­лася за вiдмовку — безумовно, лиш хитрiсть, правило гри. Нечастi, важкопрогнозованi спалахи вiдвертостi засвiдчували умiння викладати стисло й образно.

    Безжально вiдбивала ця дiвчина ("Начулася їх аж за­багато!") бажання дарувати їй комплiменти:

— Як писав класик, в людинi усе має бути прекрасним, чи не так? Виходить, щось гидке — це вiдхилення, хороше ж — норма. Пощо тодi на нiм зосереджуватись?

Трималася просто, але з надзвичайною гiднiстю.

Якось позасвiдомо, без попередження, я потягнувся рукою, аби зняти крихiтний, що бозна-коли спустивсь на її волосся, листочок. Витлумачивши жест по-iншому, Iнна рiзко вiдсмикнула голову, вiдкинулась, повищавши, i зблиснула таким кинджальним, погрозливим, як у готової до кидка змiї, поглядом, що вiн (поки перелився, коли зрозумiла безвиннiсть замiру, у вибачливо-лагiдну усмiшку) вкар­бувався у пам'ять назавше. Не складало сумнiвiв, що не­обережна спроба перейти певну межу завершить стосунки безповоротно:

- Тим, хто вважає, що їм усе можна, даю одкоша не­гайно.

 Стiйка iндивiдуальнiсть дозволяла Iннi нехтувати численними шпичаками житейських умовностей.

— Чи не бентежить Вас, — поцiкавився, якось, я, — що стоїте отак, вiдкрито для всiх очей, iз невiдомим, з обручкою на пальцi, чоловiком? Адже до жiночої по­ведiнки громадська думка особливо прискiплива.

— Звикла керуватися власним розсудом, — обурилась вона, — й не маю намiру пiд когось пiдлаштовуватись.

Запитання, певне, було зайвим.