Айкі

— від­мо­вив Ча­м­ба і по­гла­див Бу.

— У нас не­ма ка­р­ти не­ба, а Ну­м­пі-­ду я щось не ба­чу, то­му тре­ба Бу. — по­яс­нив Ай­кі, роз­гля­да­ю­чи не­бо на­вко­ло.

Бу­ло та­ке вра­жен­ня, що ки­ли­мок до­сить впра­в­но і шви­д­ко під­ні­ма­є­ть­ся.

Ча­м­ба та­кож по­чав шу­ка­ти Ну­м­пі-­ду. Бу не при­хо­див до тя­ми.

— Є! — ра­п­том за­ре­пе­ту­вав Ча­м­ба. Бу з пе­ре­ля­ку про­ки­ну­в­ся у ньо­го на ру­ках.

— Шо є? — спи­тав Ай­кі.

— Ну­м­пі-­ду є! — зра­дів Ча­м­ба, по­ка­зу­ю­чи на ос­т­рів, що і спра­в­ді був схо­жий на дзи­гу.

— То­ч­но. — про­бу­р­мо­тів Ай­кі і взяв курс на Ну­м­пі-­ду.

— На­ре­ш­ті. — по­ле­г­ше­но зі­тхнув Бу і з ра­до­с­ті зне­при­то­м­нів.

11. Ти­хий час

На­зад ле­ті­ли ти­хо. Мо­ж­ли­во то­му, що Бу ле­жав не­при­то­м­ний і не бу­ло в ко­го пи­та­ти, бо крім ньо­го ні­хто ні­чо­го не міг по­яс­ни­ти. А то­му Ай­кі і Ча­м­ба мо­в­ч­ки си­ді­ли і ди­ви­лись то один на од­но­го, то на Ну­м­пі-­ду, який за час їх­ніх при­год на ос­т­ро­ві Ню встиг тро­хи від­ле­ті­ти вбік.

Го­ло­вною про­бле­мою те­пер бу­ло те, як вда­ло при­зе­м­ли­ти­ся. Ко­ли Бе­в­зьо­вий ки­ли­мок про­лі­тав по­вз Дзи­го­ву об­се­р­ва­то­рію, Ай­кі по­мі­тив, що скло об­се­р­ва­то­рії про­зо­ре тіль­ки з се­ре­ди­ни, а ззо­в­ні все­ре­ди­ну ні­чо­гі­сі­нь­ко не ви­д­но. Тоб­то, від сві­ту вни­зу об­се­р­ва­то­рія ці­л­ко­ви­то схо­ва­на. Од­нак те­пер Ай­кі не хо­ті­ло­ся ду­ма­ти про об­се­р­ва­то­рі­ю. Він на­ма­га­в­ся об­ле­ті­ти її і під­ня­ти­ся до по­ве­р­х­ні сво­го рі­д­но­го ос­т­ро­ва. Ча­м­ба на­ма­га­в­ся йо­го мо­ра­ль­но під­три­му­ва­ти.

Як би там не бу­ло, Ай­кі вда­ло­ся об­ми­ну­ти край Ну­м­пі-­ду і він взяв курс на Ну­м­пі­ду­сь­ке мі­с­то. Він до­б­ре па­м'я­тав свою обі­ця­н­ку за­ли­ши­ти ки­ли­м­ка на пло­щі.

Ча­м­ба весь час мо­в­чав. Бу не при­хо­див до тя­ми. А пло­ща вже зо­всім бли­зь­ко. На Ну­м­пі-­ду як­раз по­чи­на­ло сві­та­ти. А то­му ні в мі­с­ті, ні на пло­щі ні­ко­го не бу­ло ви­д­но.

Ай­кі ле­ге­нь­ко за­дер пе­ред­ній край ки­ли­м­ка і той за­га­ль­му­вав. Ча­м­ба ува­ж­но сте­жив за тим, як Ай­кі на­ма­га­єть­ся при­зе­м­ли­ти­ся. То­ді він по­чав пе­ре­во­ди­ти по­гляд з Ай­кі на пло­щу вни­зу, по­тім на­зад на Ай­кі.

— Го­па! — ра­п­том скри­к­нув Ча­м­ба і по­ка­зав па­ль­цем униз.

Ай­кі гля­нув ту­ди і по­ба­чив то­го са­мо­го ута­ка, який при­вів їх до Дзи­го­вої об­се­р­ва­то­рі­ї. Утак си­дів на три­бу­ні ме­ра і дрі­мав оби­д­во­ма го­ло­ва­ми.

В цей час ки­ли­м­ка якось рі­з­ко по­ча­ло за­но­си­ти в на­пря­м­ку зе­м­лі.

— Ті­кай звід­ті­ля! — за­кри­чав Ай­кі, пе­ред­ба­ча­ю­чи жо­р­с­т­ку по­са­д­ку. Ча­м­ба вхо­пив Бу і від­чув, як щось бо­ля­че ге­п­ну­ло йо­го по м'я­ко­му мі­с­цю. Че­рез мить, ко­ли роз­ві­я­лась ку­па пи­лу, він по­ба­чив, що Ай­кі си­дить і чу­хає свої по­ти­ли­ці десь за кі­ль­ка кро­ків збо­ку, а Бу пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма ди­вить­ся на ньо­го.

Ча­м­ба зра­дів то­му, що Бу зно­ву жи­вий і на­чеб­то здо­ро­вий, і щи­ро по­ці­лу­вав йо­го. Той з ра­до­с­ті на­ду­в­ся і ви­пав у ньо­го з рук.

Так. І цьо­го ра­зу впа­ли. Май­же, як на ос­т­ро­ві Ню. Од­нак те­пер бу­ло кі­ль­ка від­мін­но­с­тей: Бу не втра­тив сві­до­мість, а на­впа­ки, до неї по­ве­р­ну­в­ся, а ки­ли­м­ка, хоч і все од­но вкра­ли — вкра­ли на­за­в­ж­ди, і зро­бив це утак, який, все ж встиг про­ки­ну­тись від кри­ку Ай­кі і вча­с­но вте­к­ти від па­да­ю­чо­го Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка. Він та­ки до­че­ка­в­ся. Пів­но­чі че­кав і до­че­ка­в­ся. Ай­кі тіль­ки по­ди­ви­в­ся йо­му вслід, і то ли­ше од­ні­єю го­ло­вою, і ска­зав:

— Ну і за­би­рай. Ба­ба з во­зу — ме­ні ле­г­ше.

— За­брав! — ви­гу­к­нув Ча­м­ба, по­мі­ти­в­ши, як від­но­сять Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка. Ай­кі ні­чо­го йо­му не ска­зав. Бу від­по­вів за ньо­го:

— Бу­де нам лі­та­ти. Спа­ти по­ра.

— Пра­в­да. Пі­ш­ли до ме­не спа­ти. — під­мі­тив Ай­кі і під­ня­в­ся. Бу зра­дів, але Ай­кі про­до­в­жив: — По­спи­мо і під­емо вчи­тись лі­та­ти. — Бу зі­в'яв, по­хню­пи­в­ся, але пі­шов за Ай­кі. Тіль­ки Ча­м­ба за­ли­ши­в­ся си­ді­ти. Він ще тро­хи цим по­зай­ма­в­ся, але, по­мі­ти­в­ши, як у вра­ні­ш­ній пі­ть­мі зни­к­ли Ай­кі і Бу, схо­пи­в­ся, щось за­кри­чав і по­біг за ни­ми.

Цьо­го ра­зу Бу якось на­віть не по­ві­ри­лось, що во­ни вже бі­ля ха­ти­ни Ай­кі. Бі­ля аб­со­лю­т­но кру­г­лої ха­ти­ни Ай­кі. Ко­ли во­ни йшли до мі­с­та, все якось бу­ло не так шви­д­ко. Але факт є факт. І во­ни всі троє зно­ву тут.

Ча­м­ба по­зі­х­нув і ви­рі­шив, що і спра­в­ді по­ра спа­ти. Він вже на­віть не пи­тав у Бу ні­чо­го про все те, що тра­пи­ло­ся з ни­ми про­тя­гом остан­ніх кі­ль­кох го­дин. Він тіль­ки лі­ни­во по­ди­ви­в­ся на по­во­лі сві­т­лі­ю­чий ку­сок не­ба і зно­ву по­зі­х­нув.

В цей час Ай­кі якось ду­же зди­во­ва­но ди­ви­в­ся на две­рі сво­єї ха­ти­ни, то­ч­ні­ше на їх­ню ці­л­ко­ви­ту від­су­т­ність. Бу та­кож зди­во­ва­но ди­ви­в­ся на ньо­го, не ро­зу­мі­ю­чи, як той міг та­ке за­бу­ти. На­ре­ш­ті Ай­кі зга­дав, ку­ди по­ді­лись две­рі, по­зі­х­нув і за­йшов до се­ре­ди­ни.

Ча­м­ба з Бу за­ли­ши­лись на­зо­в­ні. Во­ни хви­ль­ку так по­сто­я­ли, по­тім Бу ви­рі­шив спи­та­ти:

— Нас не за­про­сять?

Ча­м­ба тро­хи по­ду­мав і від­по­вів:

— Нє­а.

— То мо­же так за­йде­мо? — зно­ву спи­тав Бу.

— Мо­на. Але у він один лі­ш­ко. — по­яс­нив Ча­м­ба і хі­хі­к­нув.

Бу об­ра­зи­в­ся і бу­р­к­нув:

— Я вже раз на по­ро­зі спав. — ска­зав і по­чав вкла­да­ти­ся на по­роз­і.

Ча­м­ба ди­ви­в­ся на Бу якось са­р­ка­с­ти­ч­но, аж по­ки той не вкла­в­ся і не за­снув. То­ді Ча­м­ба зни­зив пле­чи­ма, хі­хі­к­нув і ска­зав:

— М'я­ке-­м'я­ке лі­ше­чь­ко ме­ні ту­т­ка і те­п­лю ко­в­де­рь­ку. — а по­тім за­до­во­ле­но спо­сте­рі­гав за тим, як пря­мі­сі­нь­ко пе­ред ним роз­сте­ли­лось м'я­ке лі­ж­ко. Він влі­г­ся на ньо­го і вкри­в­ся те­п­лою пу­х­кою ко­в­д­ро­ю. То­ді ще раз по­ди­ви­в­ся на Бу, який у сні во­в­ту­зи­в­ся на твер­до­му по­ро­зі, хі­хі­к­нув і со­ло­д­ко за­снув.

12. Ае­ро­шко­ла

Со­н­це вже бу­ло спра­в­ді ви­со­ко, ко­ли Ай­кі до­ду­ма­в­ся про­ки­ну­тись. Він со­ло­д­ко по­тя­г­ну­в­ся у своє­му лі­ж­ку і зі­ско­чив з ньо­го. Об­ди­ви­в­ся кру­гом і зди­ву­ва­в­ся. Адже по­ло­ви­на ре­чей у ха­ти­ні бу­ло по­тро­ще­но і не бу­ло две­рей. То­ді він за­ду­ма­в­ся, і, ко­ли зга­дав, що це тра­пи­лось із при­хо­дом ма­лю­ка Бу, по­смі­х­ну­в­ся і пі­шов до ді­р­ки у сті­ні, яка ще не­да­в­но бу­ла две­ри­ма. В цей час йо­му пря­мі­сі­нь­ко в очі за­сві­ти­ло яс­к­ра­ве Ну­м­пі­ду­сь­ке со­н­це. Ай­кі при­мру­жи­в­ся, став пе­ред по­ро­гом, по­смі­х­ну­в­ся і зро­бив спро­бу ви­й­ти на­зо­в­ні, але за­шпо­р­та­в­ся в Бу, який спав на по­ро­зі, від­чув се­бе, не­мов на ки­ли­м­ку, але шви­д­ко при­зе­м­ли­в­ся на щось ду­же м'я­ке. Ко­ли Ай­кі на­ре­ш­ті роз­плю­щив очі, то по­ба­чив зди­во­ва­но­го-­пре­з­ди­во­ва­но­го Ча­м­бу, який пе­ре­ля­ка­но від­су­ну­в­ся від ньо­го. Ви­яв­ля­єть­ся Ай­кі ле­жав на Ча­м­би­но­му м'я­ко­му лі­ж­ку, то­ч­ні­ше він впав на ньо­го і те­пер зди­во­ва­но ди­ви­в­ся на цю ця­цю, за­мо­в­ле­ну Ча­м­бо­ю.

Бу та­кож ди­ви­в­ся на Ча­м­би­не лі­ж­ко. Він вже й за­був, що у ньо­го за­шпо­р­та­в­ся Ай­кі. Він на­віть не зве­р­тав ува­ги на те, що сам пе­ре­бу­вав у ак­ро­ба­ти­ч­ній по­зі: на лі­вій ча­с­ти­ні го­ло­ви та лі­во­му пле­чі, спи­ною опи­ра­ю­чись об сті­ну бу­ди­но­ч­ка Ай­кі, і з но­га­ми, що сти­р­ча­ли в рі­з­ні бо­ки. Йо­го те­пер му­чи­ла ди­ле­ма: об­ра­жа­ти­ся на Ча­м­бу, який не на­га­дав йо­му про те, що на ос­т­ро­ві Ну­м­пі-­ду мо­ж­на будь-­що со­бі за­мо­ви­ти, в то­му чи­с­лі й та­ке чу­до­ве лі­ж­ко, як у Ча­м­би, чи мо­же об­ра­жа­ти­ся все ж та­ки на се­бе за те, що сам про цю осо­б­ли­вість ос­т­ро­ва за­був і ви­спа­в­ся на не­зру­ч­но­му, твер­до­му по­роз­і. Од­но­зна­ч­ним бу­ло тіль­ки те, що на ко­гось обо­в'я­з­ко­во по­трі­б­но об­ра­жа­тись. Отож Бу і ви­рі­шив об­ра­жа­тись на Ай­кі, який так без­па­р­дон­но йо­го роз­бу­див.

Сам Ай­кі вже на­ре­ш­ті зліз з Ча­м­би­но­го лі­ж­ка і, на­віть не гля­ну­в­ши в сто­ро­ну Бу, ска­зав:

— Пі­з­но, хло­п­ці. Йде­мо вчи­ти­ся лі­та­ти.

Ча­м­ба ні­чо­го не ска­зав, тіль­ки пі­шов за ним, та­кож за­бу­в­ши про Бу. Чук тим ча­сом впав на но­ги, по­ди­ви­в­ся на лі­ж­ко Ча­м­би, яке чо­мусь по­чи­на­ло роз­чи­ня­ти­ся в по­ві­т­рі і стри­б­нув на ньо­го.

Ча­м­ба обе­р­ну­в­ся, по­чу­в­ши, як по­за­ду щось плю­х­ну­лось на зе­м­лю і го­ло­сно скри­к­ну­ло. Він по­мі­тив Бу, який си­дів се­ред про­зо­ро­го і май­же зни­к­ло­го лі­ж­ка, і по­чи­нав на­ду­ва­ти­ся. Ча­м­ба хі­хі­к­нув і ви­гу­к­нув:

— Бу. Ко­ли ти не тре­ба то, шьо тре­ба бу­льо, во­но не­ма.

— Дя­кую, і то­бі то­го ж. — від­по­вів Бу і по­плі­в­ся за Ай­кі і Ча­м­бо­ю.

— А зна­єш, Ча­м­бі­но, там, за лі­сом, по­бли­ж­че до кві­ту­чо­го па­го­р­ба є ше один го­р­бо­чок. – ра­п­том ска­зав Ай­кі.

Ча­м­ба по­ду­мав і спи­тав:

— Ми там-­ка лі­та­ти?

— Там, ка­жуть, жи­ве най­кра­щий на весь ос­т­рів ін­стру­к­тор. Пра­в­да, я не знаю, хто са­ме, але ми до ньо­го йде­мо.

Цьо­го ра­зу Ча­м­ба вже ні­чо­го не від­по­ві­дав, а тіль­ки слу­х­ня­но йшов за Ай­кі, іно­ді обе­р­та­ю­чись і ди­в­ля­чись, де там Бу про­пав. А Бу не про­пав. Він про­с­то по­ві­ль­но пле­н­та­в­ся по­за­ду. По ньо­му бу­ло ви­д­но, що він та­ки об­ра­зився.

— Ось. Ди­ви­ся. — ска­зав Ай­кі, по­ка­зу­ю­чи ру­кою на якусь таб­ли­ч­ку, що тро­хи не­згра­б­но сти­р­ча­ла із зе­м­лі під не­ве­ли­ким го­р­бо­чком.

Ча­м­ба огля­ну­в­ся і по­ба­чив, що ліс уже встиг за­кін­чи­тись, і тіль­ки не­вдо­во­ле­ний Бу сто­яв по­за­ду і клі­пав од­ним оком. То­ді Ча­м­ба зно­ву по­ди­ви­в­ся на таб­ли­ч­ку і спро­бу­вав про­чи­та­ти, що там на­пи­са­но.

— "Центр управ­лін­ня польо­та­ми на по­за­ор­бі­та­ль­ні від­ста­ні". — уро­чи­с­то про­чи­тав Ай­кі, ви­пе­ре­ди­в­ши Ча­м­бу. — Шо та­ке "по­за­о­р­бі­та­ль­ні від­ста­ні"? — спи­тав він Бу, який вже пе­ре­став клі­па­ти од­ним оком.

— Це десь ту­да, де ми ле­ті­ли. — про­ми­м­рив Бу. — Це да­ль­ше від со­н­ця.

— Ага. Зро­зу­мів. Тоб­то, це то, шо нам тре­ба. — зра­дів Ай­кі і смі­ло ру­шив уго­ру.

Ча­м­ба і Бу пі­ш­ли за ним. При­чо­му Бу на­ма­га­в­ся не на­бли­жа­ти­ся до Ча­м­би.

13.