На якийсь час, забувши про нестерпні реалії, уявляв, буцім знаходжуся серед природи, можливо, у якомусь парку, може, — у лісі, або деінде, головне — серед справжньої природи, в справжньому вільному світі; проте забуття тривало лічені миттєвості, потім поверталася правда, здебільшого у інкарнації гелікоптера, гуркотіння якого сповіщало про підвезення чергової партії харчів, ймовірно, бо напевне про мету цих постійних відвідин невідомого нічого, для поінформованості залишаються лише чутки, поголоси без вказівки джерел, хоча й із запевненням про їх достовірність, принаймні — про наближеність до такої; ніяк не можу збагнути цієї дивовижної здатності людей до вигадок, які настільки ореальнюються, що видаються хворобливій свідомості більш справжніми, як безвихідь того становища, в якому всі ми незрозуміло чому та як опинилися. Дивина-новина, переказана товаришем, який в свою чергу, почув її від сусіди, але, розуміючи непевність такого свідчення, потаємним шепотінням натякає на когось значного і впливового, боязко роззираючись, а за ним і всі присутні, які за кілька хвилин зустрінуть ще когось знайомого, "ви не чули?" — виривається в них мимоволі, і навіть найвправніший психоаналітик навряд чи докопається справжніх причин цього масового явища. Та ось у чутці з'являється щось нове, додане замість недоречної, на думку оповідача, дрібниці, хм, а це цікаво, в такому вигляді справа постає пред нами під зовсім іншим кутом зору; гра в зіпсутий телефон продовжується, навіть коли спотворений поголос повертається до одного з авторів небилиці, той уважно слухає, в кількох місцях заперечливо хитає головою, неправильна інтерпритація, — міркує, не заперечуючи, а за деякий час: ви знаєте, друже? і пішло-поїхало, трансформрвана чутка починає друге коло, хоча навряд, ідеальних кіл у нас звісно не буває, в кращому разі, перед тим як, втомившись, зійти з орбіти, поголос витне в примітивності мізків кострубатого еліпса. Проте навіть забута і набридла розповідь не може залишити меж поверху, вона приречена пліснявіти у обмеженості похмурих катакомбів, бо покинути 113-го не може ніхто, з якоїсь причини ми не потрібні довкіллю, а якщо й потрібні, то саме тут, бо це довкілля чинить нам усілякі перешкоди при спробах (а вони є постійними) вирватись звідси...
Я боюся висоти, цей страх тримає мене на відстані від межі, за якою як видається — нічого, вітер дужчає, наче підштовхуючи мене туди, наче заохочуючи визирнути в інший світ, але я опираюся аж до дрожу в ногах, аж до відчуття їх ненадійності та безсилості. Мене висмикує просто з корінням, я роблю крок в напрямку прірви, серце стискає крижаний холод, страх розповзається мною, маніпулює думками та реакціями, я нажахано роззираюся, розвертаюся і щосили кидаюся до виходу, втрапляю правою ногою в глибоку калабаню, відчуваю, як крізь дірки в шкірі просочується волога, що викликає злісне роздратування, я аж вигукую щось малопристойне, одразу ж вмовкаю, наляканий звучанням власного голосу, озираюся — нікого, полегшено зітхаю, гмикаю, вже спокійніше посміхаюся, а голос у мене ще нічогенький, є ще порох у порохівницях!.. Але цей вибух енергії дорого мені коштує, я втомлено спускаюся напівзруйнованими сходинками, мріючи про годину сну, а може й про дві години, сновидно плентаюся темним коридором, помічаю кілька постатей неподалік, проте безсилля перемагає цікавість, прочиняю двері, не роздягаючись падаю і надовго відключаюся, відкидаючи думки про потребу працювати, не сьогодні, не сьогодні; але, якщо не сьогодні, то коли? прокинувшись, відчуваю себе ще більш кепсько, ніж перед відпочинком, пригладжую рукою розпатлане волосся, знову застигаю без поруху, причаївшись, прислухавшись. Чую приглушене цокання годинника, яке поступово набуває більшої ваги, його вже чути краще, ніж будь що інше, воно наче наближається, огортає мене, торкається вух ніжним дотиком, проглажує скроні, схиляється над очима і зазирає досередини; фокусую очі так, щоб перетин нормалей, уявно проведених до моїх зіниць, співпав з перетином великої та малої стрілок годинника; все довкола перетворюється на бляклу пляму, залишаються лише стрілки, помічаю їх взаємний рух, велика наздоганяє вайлувату малу, перекриває її та поглинає, в цей час починає змінюватись освітлення, поступово тьмяніє і зарадити цьому немає жодної змоги, залишається лише лежати і не відволікатися на сторонні дрібниці, а слідкувати за рухом стрілок. Намагаюся вловити мить їх накладання, повної ідентичності, в цю мить зіниці раптово розширюються, і западає пітьма; я кілька разів розгублено кліпаю, намагаючись призвичаїтися до нових умов, глибоко вдихаю вогке і солоне повітря, вірячи що десь (там., за межею) є й інше, справжніше, якісніше, саме ця думка додає мені сил, напружую атрофовані м'язи, поволі підіймаюся, намацую під ліжком сховок і беруся до роботи.
2
Після обіду кожен крок вимагав шалених надзусиль. Хвороба перетворювала тіло на засушений експонат з доісторичного гербарію, тож Даня стискав губи так, що вони блідли ще дужче, похитувався як з похмілля... Коридором слід було рухатися обачно, тому що існувала небезпека дверей, які відчинялися назовні, і якось, коли Даня ще не призвичаївся до лабіринту затемнених катакомб, і йшов попри самісіньку стіну, маючи її за орієнтир, тримаючись за неї пальцями, просто поряд нього з'явилася сліпуча смужка, яка одразу ж майнула кудись вгору і вглиб, передуючи спалахам болю, епіцентри якого містилися на колінах та обличчі, потім заболіла і струшена потилиця, а спалахи потьмяніли і зникли, дозволивши болю блаженною однотонністю розійтися тілом. Це трапилося давно, а Даня ніяк не міг позбутися страху, що от, знову з'явиться біль.
Взагалі-то, біль не був найгіршим, що могло трапитися під час хвороби, його можна було перетерпіти, скрутившись калачиком на ліжку, ще тісніше, ще герметичніше, нарешті, зайнявши ембріональну позу, немов гімалайський йог обхопивши всього себе руками. Коли ж і це не допомагало, тоді ще залишалося зірватиися з пружинного ложа і чимдуж рвонути до аптеки, тоді біль виривався назовні, бо наступна його концентрація в по вінця сповненому черепі загрожувала вибухом, голова збільшувалася мов дріждеве тісто, а Даня стискав її руками, намагаючись зберегти цілісність і не зважати на втрати відколених дорогою уламків, але він таки відчував їх, бо разом з втратою кожного такого кавалка, на якийсь час зникала і дещиця болю; наприкінці шляху біль перекидався на руки, струмуючи крізь пробиту ізоляцію черепа, м'язи стискало і корчило, а Даня таки вбігав до аптечної кімнати і щосили видавав якісь звуки, зміст яких вже віддавна знайомий аптекарям, тож вони щойно почувши завивання і "мукання", одразу ж кидалися на пошуки знеболюючого, ... хоч може і не відразу, і не кидалися.
Гірше було з нападами слабкості, які провокували апатію та зневірену яловість, тоді він не міг сконцентруватися на роботі, позираючи кудись вбік, зітхаючи і думаючи, що все це марнота марнот, що він навіть результатів своєї роботи побачити не може, навіщо вона тоді, навіщо витрачатися, перенапружуватися, коли наслідків нама, й хтозна чи коли небудь вони взагалібудуть, хтозна, чи коли-небудь буде щось інше, крім оцих заплутаних і темних коридорів, кубічних кімнат, кубічних наскільки, що жахнувся б і сам Пікасо, доведись йому коротати життя в таких, хтозна...
3
Цей поверх сягає своїм корінням такої глибини (яка внаслідок усіх оцих малонезрозумілих теорій перетворюється в сиву давнину), що там губиться і спогад про те, як Даня став Данею, хто, коли і чому дав йому це дитяче прізвисько, там же перекручується, блякне і потопає решта спогадів, пов'язаних з їхньою з'явою тут та тими незрозумілими, дивовижними, які відкололи горішній поверх від довкілля і продовжують утримувати його у відокремленому стані.
Можливо, колись, вони просто жили тут, бездумно, безвилазно, наче заточенні у свої кубічні бетонні клітки, і пов'язані між собою хіба що незручностями харчування у спільній кают-компанії, яку, зновуж таки невідомо хто, коли чому охрестив цим мореплавським терміном, вони збіралися там групами, уникаючи зайвих розмов зосереджено працювали щелепами і тихо виходили, щоб якомога скоріше заповзти до своїх трохи розігрітих нірок, надійних фортець, за дверима яких відчуваєш полегшення, минулося, жодних нападів, жодних стресів внаслідок контактів з оточенням, нарешті вдома.
А якось виявилося, що щось (чи хтось) знищило частину сходової клітки, яка вела донизу, яка пов'язувала їх з довкіллям, була єдиним шляхом донизу. Тоді вони зляалися, забали на сполох почали вживати заходів, щодня кожен повинен був відпрацювати годину н розбиранні завалу. Марно.
Можливо все саме так і було.
4
Немовірно тяжко видаватися хворим, коли насправді ти здоровий. Окрім звичайного бажання поводитися природньо, тоді з'являється ще й щось на зразок комплексу симуляції, який постійно тримає тебе у напрузі, — боїшся зірватися і бути викритим, цей страх проте, наче зумисне змушує тебе до ризикованої поведінки, що, мабуть, можна пояснити бажанням психіки уникати напружених станів.