Бродить в компанії останніх алкашів однією із центральних алей нашого маленького містечка — десь там поруч є притон, в якому продають дешеву горілку; цікаво, звідки у тих бідачиськ, що їхні бездиханні тіла якось вранці знаходять на лавках переохолодженими, знаходяться гроші на цю смертельну для них отруту. Напившись, він виступає з гурту, похитуючись підходить до перехожих, звичайних людей, вигляд яких йому щось нагадує, він же сам колись був схожим на них, був серед них, а не поза межами суспільства, як зараз, люди сахаються його, наче прокаженого, кидаються вбік, а він хоче щось сказати їхньою мовою, пояснити їм, що він такий самий, що він ненавмисно, але з горлянки виривається тільки гудіння і незрозуміле варнякання — він уже й слова забув. Тоді він також любив причащатися до пляшки, але ж зі словами зате виробляв яке! А на партогранізацію, яка потроху загиналася (часи вже не ті були, запах змін і гнилі монструальної руйнації долинав і до нашого заводу), йому було начхати. Він міг запросто послати якнайдалі лисого мудака в окулярах…
У тій самій парторганізації працювала тоді така собі Валя. Їй було років 30, і саме вона, а аж ніяк не я, тоді ще геть юний, була ініціатором наших стосунків. Хоча навіщо виправдовуватися, це все одно тепер не має ніякого значення.
Пам'ятаю одразу зрозумів, чим все завершиться, щойно я, полум'яніючи і задихаючись від хвилювання, домовився з нею про зустріч. Вона вся сяяла, випромінювала з себе якусь дику, майже тваринну радість і дивуюся, чому вона, така квітуча, обрала для зв'язку саме мене, похмурого, закомплексованого та закляклого від сумнівів — певно тільки через те, що я був наймолодшим з її оточення і трохи закоханим — не так в неї, як у її красу. Дуже боявся, що випадково (я майже впевнив себе у тому, що це неодмінно трапиться — спрацює так званий закон підлоти) зустрінуся з Нелею. Вона справді інколи проходила повз те місце, на якому я необачно домовився про зустріч з Валею. Мене мучило сумління, я терзався, ніяк не міг знайти собі місця від неспокою. Жах того, що все виявиться, стане відомим дружині не давав мені почуватися розкуто у бесіді. Я здебільшого мовчав, відповідав на запитання дами недоладу. Повів її спочатку в якесь кафе, потім, даремно гаючи час, до міського озера. На березі, в сутінках вона, здається, сама мене поцілувала. Ми кохалися просто там, в якихось кущах. Коли було по всьому, я спочатку відчув радість, потім втому і раптом з'явилося бажання бігти додому і у всьому зізнатися. Однак той нетривалий зв'язок мав терапевтичний ефект — сам зрадивши дружину, я став менше боятися перелюбу від неї.
27
Він лежав на підлозі, широко розкинувши руки і заплющивши очі. Під повіками розпливалися якісь видива, хоча здебільшого просто геометричні фігури. Крізь тонку щілину між гардинами в кімнату вривалося сонце, розрізало простір і вичавлювало раптові і несподівані тіні. Екран телевізора, ніби розполовинений промінчиком, тонув у весняних пахощах. Марко зморщився, спробував змахнути рукою світло з обличчя, немов то була муха чи тарган, нарешті зітхнув і відсунувся вбік. Він уже не спав, хоча дрімота ще сплутувала його тіло в'язами непевності та вимагала повернення у стан небуття. Спробував повернутися в сон, однак це вже було додумування сюжету перерваного видіння.
Марко згадував, спогади просочувалися звідкись з-поміж лопаток, де муляв легкий протяг; йому бачилися тіні хмар, що борознили сіру торішню траву чужого подвір'я, як ескадра швидких міноносців з прапорами на кормі бухту в одному з приморських портів. Батько незадоволено розгортав носаком черевика з лакованою шкірою попіл від вогнища, мачуха щось недоладно торохкотіла — ця красива ефектна кобіта ніяк не могла позбутися комплексів непостійності та меншовартості, і, щоб якось виправдати свою присутність у їхньому житті, вона намагалася бути тим, ким бути не могла — дотепною і розумною жінкою, якої, як їй здавалося, потребував Марковий тато. Він же, будучи чоловіком недурним, обрав її якраз за ті риси, що були притаманні Олександрі насправді — тихість, непоказність, сором'язливість і надійність. Його дратували її безглузді ескапади, встрявання в розмови, дурнуваті жарти. Він знервовано смикав плечем, але не казав нічого — це не входило в його правила: примушувати людей бути такими, якими вони мали би бути. Новий дім, який вони щойно придбали, містився неподалік від центру міста, однак відділений від автомагістралей кількома кварталами, ховався на тихій пошарпаній вуличці, у затінку занедбаного саду. Батько вже жалкував про покупку, зроблену під тиском дружини — Маркова мама померла від раку через кілька років по народженні сина. Під парканом гавкав приблуда-пес. Великий кудлатий собака з поплямленою болотом, нечесаною шерстю — чудовим прихистком для бліх — втік від господарів і повернувся на місцее свого постійного проживання. Він кілька днів не їв і, помітивши людей, радісно загавкав і замахав хвостом.
— Я ж казав тим придуркам, щоб вони забрали свого пса! — зірвався на крик тато.
Він був не в дусі. Його дратувало все: буркотіння чийогось авта з вулиці, завивання котів на даху і деревах, яких почав віддано ганяти двором пес, що йому наважилася всупереч волі господаря відчинити хвіртку Сандра. Марко сміявся, а старому було не до сміху, його пекло в грудях, йому підгиналися коліна і паморичилося в очах. Присів на ганок, обтер піт з чола. Нікому до нього, здавалося, не було діла — дружина, нараз здитинівши, кинулася за псом, який аж заливався гавкотом, підліток-син приєднався до цього тваринного божевілля. Їм було добре — вони занурилися в себе, пірнули у свою квітучу юність, а його полишили, про нього забули. Він відчув дикий біль — біль розуміння того, що ти живеш і нічого не можеш із цим вдіяти. Рвучкий вітер намагався зірвати з голови Саші капелюшка, і вона змушена була притримувати його рукою, а іншою підкочувала плаття, яке пасувало би поважній дамі, а не дівчинці з розпашілим обличчям; воно їй заважало і вона залюбки проміняла б його на джинси чи спортивний костюм. Старий раптом зрозумів, що їх практично ніщо не єднає, що цей шлюб — фікція, безглуздий результат його настирливості, дівчисько просто не мало шансу щось вирішувати, у неї не було вибору між ним і не ним. Та й сам він чи любить її, чи знає і приймає такою, яка вона насправді? Чи вистачає у нього часу на її маленькі, юнацькі відрухи? Він затулив обличчя долонями і зітхнув. Все кришилося і випадало з-під ніг. Краще не знати правди, не усвідомлювати, що це лише чергова помилка у ланцюгу випадковостей його безглуздого життя…
Маркові подобалося залишатися з мачухою. Він ще не розумів чи просто не хотів розуміти, що потроху закохується у жінку свого батька — не набагато й старшу за нього, наївну і комічну дівчину без досвіду… Сандра ж, відчитавши його почування безпомильним жіночим чуттям, з невідомо звідки набутими професійними кокетством і сучарством зайшлася мордувати свого пасинка. Взагалі, одним із найбільших шоків після одруження для неї стали обов'язки матері щодо прищастого закомплексованого підлітка, який любив слухати гучний рок-н-рол і годинами просиджувати перед телевізором. Тепер же, коли вона трохи освоїлася на новому місці і навіть відчулася розкутіше, її вже не дивувала закоханість хлопця. Це збуджувало її, лестило, завдавало приємності, врешті просто тішило і викликало азарт. Щось таке…
Вона щоранку готувала якісь марципани на ще невідремонтованій кухні, а потім йшла до магазину, де обов'язково купувала кілька кілограмів ліверу псові, що попри всі старання старого твердо тримався хати. Прогнати його видавалося вже неможливою річчю. Варто було лише зазирнути у великі довірливі очі, схилену набік голову і роззявлену пащеку з висолопленим заслиненим язиком…
Марко тієї весни майже не бачив батька — він прокидався під гуркіт його авто, що довго розверталося у дворі, незграбно висувалося на вулицю і лише там набирало ходу. Марко не міг собі пояснити, чому цей деренчливий звук викликав у нього стільки роздратування. Він зовсім не поспішав до школи, будучи певним, що всі свої спізнення і прогули з легкістю спише на якусь хворобу, а в межовому випадку застосує важку артилерію — викличе на допомогу батька. Це безвідмовний варіант: оскільки усі вчителі знають, хто його батько, то навіть без фактичної присутності останнього (батько відвідував синову школу не частіше як двічі на рік), співчувають Маркові і ставляться до нього обережно та навіть улесливо. Їхня надмірна лагідність, звичайно, протиставляла хлопця решті класу і він хоч-не-хоч опинився в ізоляції. Та чи потрібне йому таке товариство? Чи не повинен він, як представник вищої раси, іншої соціальної верстви уникати чорношкірих, нігерів і подібної швалі? Так то воно так, тільки от соціальний (чи ще як його називають — стадний, особливої різниці у термінах немає) інстинкт — річ вперта і непоступлива. І будь-який гонор не в змозі впоратися з простим дитячим бажанням бути з кимось, гратися, відчувати чиюсь увагу. А може, це лише те страшне (з віком воно втім притуплюється) стадне відчуття втраченості і відсутності — лише бачачи себе самого в комусь, у чиїхось очах, ти живеш; в словах та іграх зникає, ховається страх небуття.
Будинок був ветхий, однак попри грошовитість батько не поспішав з ремонтом, з чого і Марко, і Сандра зробили висновок, що їхнє перебування у цьому двохповерховому особняку тимчасове. Ніщо так не псує людину, як розуміння тимчасовості. Тимчасова тимчасовість навіює асоціації з постійною — смертю, а отже лякає і викликає агресію — до себе і світу. Крім того відчуття непостійності зриває всі внутрішні гальма, звільняє від усіх табу, моральних імперативів та засторог і відкриває настіж двері, за якими — всі потаємні бажання.
Зроби лише крок, лише простягни руку — і все, що збувалося раніше тільки у снах, стане твоїм. Після нас — хоч потоп, кінець невблаганно наближається, летить назустріч із швидкістю світла, світ огортає морок збочень, то ж чому не віддатися насолоді ще одного. Якби Саша зуміла оцінити ситуацію як слід і не вдавала з себе досвідчену курву, а була такою насправді, то вона б змогла зупинити це, вчасно обірвати будь-які контакти, встановити для хлопця межу.