Про ЧП, звісно, не доповідали штабу дивізії. Охочих знайомитися з військовим трибуналом не було. Той бурят отримав десять діб гауптвахти як за звичайну "самоволку", а ми – привід для жартів.
* * *
Стояла липнева спека. На щастя, під час постановки на "довольствіє" нам видають неношену форму старого зразка. В ній було комфортно — чистесеньке "ХБ". Тоненьке таке, тканина рябенька. Сорочка-косоворотка навипуск, брюки-галіфе, шинель, кашкет з чорним околишем. Ремінь і чоботи трохи зношені.
От одного спекотного недільного дня (плюс тридцять два в тіні) запропонував найближчим чотирьом товаришам сфотографуватися на пам'ять у тих шинелях. Чудове вийшло фото! Саме дивне — виявилося, що у шинельках зовсім не жарко. Як пояснив потім мені старшина, це властивість збитого войлоку: від жару захищає, в холод — зігріває. Як пальто, то добре, але зі зброєю в руках почуваєшся неповоротким.
Так от, під час тієї "фотосесії", дивимось, повз нас іде дивна процесія. Двоє при повному параді, у кітелях з аксельбантами, на рукавах — чорні стрічки, несуть звичайнісінькі будівельні ноші. На тих ношах невеличка купка піску, а на ній — недопалок. За ними — ще двоє вже в робочій формі з лопатами. Замикають процесію молодший сержант, треба розуміти, що командир відділення, та ще кілька споглядачів, як ледь не валяться з ніг від сміху. Ми всі шестеро (шостий — наш фотограф) оточуємо і зупиняємо одного з останніх учасників процесії. Питаємо що це за вистава. Каже: "похорони недопалка" — таке собі покарання за знайдений "дідом" недопалок у вбиральні. Он ті з лопатами були днювальними. Вони зараз викопають яму метрів на два завглибшки, довжиною з лопату. А ті, що з ношами — поховають той недопалок, бо є найзаклятішими курцями. Останню фразу він ледь домовив до кінця, бо знову зайшовся сміхом. Ми тільки пороззявляли рота. Подумалось: "О, Всевишній, куди ми потрапили!"
* * *
Ще запам'ятався кидок осколкової гранати "Ф-1" одними братами-близнюками. Ці два "качка", на зріст "метр двадцять в кепці", це важкеньке знаряддя на шістдесят два метри! Кожен з нашої п'ятірки зростом під два, кидав на двадцять метрів ближче. І хоча за нормативами для нас це був відмінний результат він не йшов ні в яке порівняння із "близнюківським". Здається вони змогли би запросто перекинути гранату через п'ятиповерховий будинок.
Сам же я якось стоячи в караулі, відпрацював власний прийом переводу автомата з похідного положення в бойове. Це зараз ми бачимо "картинки" коли зброю тримають як дитинку на руках біля своїх грудей. А тоді, навіть у караульного, автомат мав бути закинутим на плече стволом догори. Так от, якщо великий палець завести під ремінь у самому низу – біля прикладу й потім різко підвести руку в горизонтальне положення й одночасно з цим повести плечем, Зброя сковзає, ствол моментально опиняється направленим горизонтально вперед. Залишається вільною лівою рукою, як за звичай, підтримати знизу. При цьому кисть правої руки і вказівний палець легко займають своє звичне положення. Це за одну секунду. Наступної – зводьте затвор як годиться. Залишається зняти з запобіжника. Перевіряли з товаришем – прийом працює. Натренувавшись на все уходить не більше двох секунд. До речі, на третю вправу зі швидкісної стрільби дається чотири секунди для ураження з пістолета п'яти силуетів з відстані двадцять п'ять метрів.
Та все ж у підсумку, найкраще враження справило наше повернення додому.
Проте кожен раз мандруючи машиною з сім'єю до Криму, я незмінно прокладав маршрут через Смілу.
1983 – 1998. "Вій, вітерець"
Так називалося модне свого часу молодіжне кафе-бар неподалік від Ризького порту. Тільки зараз не про нього.
Ви захоплюючаяся людина? Я – так. Коли граю в шахи, то майже не зважаю на кінцевий результат. Цікаво спостерігати за розвитком позиції. Здавалося б, по аналогії, що під час читання мав би запалюватися розвитком сюжету. А ні. Завжди більше перебуваю у захваті від авторського стилю письма. Це гарантує занурення у "віртуальну реальність" не вдягаючи маски. Сюжет теж важливий, але ми у ньому буденно.
До прикладу, уявіть що влітку зайшли в красиву рощу. Краса навкруги! Промені сонця стрілами падають між листям. Аромат трав, спів пташок. Та ось апогей відчуття – раптовий шелест листя на верхівках й легеньке торкання вітерця до вашого обличчя. Оце і є реальність. Ви — не в кіно!
Можна й інше. Дружина кличе до столу. Як саме? – Пройнялися?
До речі, про вітерець. Оцінити його роль допоміг випадок, який за відчуттям не поступився б якимось мізансценам із творів Стівена Кінга чи Едгара По. До того і місце дії було відповідним — міське кладовище "Звіринецьке".
Серпень. Перед відпусткою вирішив підфарбувати огорожу довкола родинного поховання. Прийшов біля шостої вечора одразу після закінчення роботи. На нашій ділянці — ні душі. Працюю. Десь о пів на дев'яту ще доволі світло та вмить змовкли птахи. Тільки два останніх "кар-кар" і все. Тиша. Крони дерев зашелестіли від неочікуваного вітерця. У мене враз захололи пальці — наче хтось легенько доторкнувся до моїх плечей. Спиною відчуваю чиюсь присутність. Не можу заставити себе обернутися. Ледь вдалося відволіктися роздивляючись "живі" розводи на залишку "сріблянки" в банці. За п'ятнадцять хвилин закінчив фарбувати. Та як чкурнув звідти!
Вдома дружина качалася на дивані зо сміху. Повчала, що після четвертої на погост ходу нема. Я заперечував, мовляв "Наші люди в булочну на таксі не їздять" — це дійсно так. Тому що їздять на своїх авто!
Загалом, сюжетець був фактурним. Справжнє "К4". Одразу спало на думку передивитися кінокартину "Вій". Особливо фінальну сцену, коли в капличці чиїмось подихом задуває свічки й переляканий на смерть Хома проводжає поглядом їх димок в очікувані нечестивої істоти.
***
В "аспірантські часи" при знайомстві з науковими джерелами полюбляв працювати у читацькій залі так званої другої архівної філії Державної центральної наукової бібліотеки. Ця філія розташовувалася на Подолі у теперішньому приміщені наукової бібліотеки "Могилянки". Вхід до неї був збоку Контрактової площі.
Там зберігалися в основному видання до початку двадцятого століття. Захоплення від відвідувань цього місця підсилювалося завдяки нюховим й слуховим сприйняттям — духом древньої деревини і чутним "акапела" шашілю. З оцінки стилю сьогодення та атмосфера мала схожість із замком Хогвартс – альма-матері Гаррі Поттера і Ко.
***
А як вам, посмакувати, наприклад, метаморфозою поведінки ваших добрих знайомих за неординарних обставин? В повсякденному житі вони милі друзі. Та ось зустрічаємось під час розгляду вашої характеристики на партбюро. Формальна начебто процедура. Особливо коли вже керівництвом установи затвердило рішення щодо вашого закордонного відрядження. А, ні! Має відбутися реальний квест, бо за кадром є особи, які вкрай переймаються недоотриманими з вас певних моральних "процентів". Тому настає кульмінаційний момент. Поважно так витягаються з багатозначним виглядом якісь папери й вас запитують: "А чи не холодно тобі, дівчинко?". Вибачте. Це з кінофільму "Морозко". Що до вас, — то про "справу": "Адже ж було?" Одразу всі очі на "піддослідного". Обличчя скам'янілі, очі бачать та не пізнають. Ну, право – сценка суду Священної інквізиції над Тінторетто. Й тиша — "… тільки мертві з косами стоять" (це вже, друже, з "Червоних дияволят"). Та ви підготувалися, добре вивчили "Плідний шаховий початок", особливо його кінцівку. І як нібито шахівницею їм всім по голові, трах! — "Нічого не було. Ви читати Трудовий Кодекс СРСР?". Це треба бачити. У двох докторів наук, одного академіка, комсомольського активіста, ваших любих друзів й партійного функціонера зіниці ледь не повилізали з орбіт! — Сказали, розвернулися й вийшли геть на прохолодний протяг інститутського коридора.
Завідуюча кадрами занесла їм ту "книжечку". Там чорним по білому буквально таки писано: "… вважається що не було" (це, шановні, про догану; рекомендую, бо в радянські часи тільки сексу не було, а всього іншого, цікавого – вдосталь).
З часом, академік при зустрічі став вітатися зі мною за руку. Корифеї науки розуміються на прописаних істинах.
В противагу цьому один з любих друзів відвів мене у куток й дорікає: "В партбюро не запитують. Партбюро відповідають!"
От вам "Реал політікс".
Можете спитати до чого тут захоплення? Відповім. Ще у десятому, натхнений одержаними початковими знаннями із суспільствознавства, я самостійно долучився до знайомства з правничою літературою. Перше сильне враження справив Цивільний Кодекс. Без сумніву складали його великі майстри своєї справи. Не було в ньому жодної "максими" яку б не міг зрозуміти навіть підліток. Не кажучи вже про семантику речень й органічність викладення. Для порівняння спробуйте розібратися з сучасними витворами "законоборців".
***
А ще було креслення. Дуже подобався саме процес. Так, дістаєш аркуш гарного ватманського паперу, що його татко приносив з роботи. Стаєш за позичений кульман. Напівтвердим чеським олівцем "Кохінор" класу "НВ", заточеним напівгостро, проводиш необхідний прямий відрізок. Потім вже гостро виправленим твердим олівцем "Н" "крамуєш" цю лінію з двох боків. Виглядає так, ніби накреслено тушшю. Це — моє "ноу-хау". Навіть справило сильне враження на професора І.М. Могильного, автора уславленого підручника "Технічне креслення".
Правда, стався невеличкий курйоз: я так захопився на екзамені під час виконання креслення з натури моделі деталі, що припустився помилки – один відрізок замість штрих-пунктиру зобразив суцільною лінією. О, це була сцена достойна фільмування! Професор глянув на аркуш. Підніс до очей, роздивляючись під різними кутами. Відклав в сторону. Достав цигарку й закурив! Я сиджу навпроти й вже зрозумів, що дав маху. Знову бере в руки того аркуша дивиться в очі й промовляє: "Да, техніка у вас знана. От тільки тут …" й ставить галочку над хибним елементом. Оцінка – "Добре".
Вже іншим разом викладач, що вела в нас практичні заняття з курсу нарисної геометрії кинула якось мимохідь жартома що би я не надто вимальовував курсову роботу, а то вже ніхто не отримає "відмінно".
Так, захоплення захопленням, а контроль втрачати неможна! Кому цікаво — прочитайте оповідання Олександра Купріна "Кущ бузку".