Дівчина здивувалась такій реакції, ніхто не помічав того, що помітив я.
— Ні, хочу змінити, час ніяк не знаходиться. Ім'я, що дали мені батьки, занадто банальне та за нього я страждала через булінг, — вона дивлячись прямісінько у очі кинула легку усмішку, поправила не охайне волосся, — Ніхто не помічав, що помітив ти. Будеш мені гарним другом — відчуваю.
Денис був відсутнім не довго, як тільки зробив замовлення, одразу прийшов на місце. Його різнокольорове волосся не є коротким але й не довгим, як у мене. Легко можна зробити маленьку гульку, ще й це б виглядало доволі мило. Хлопець знову сів у розслаблену позу — руки на спинці дивану, ноги хрестиком.
— Продовжимо знайомитися? — усмішка не покидала його обличчя. Вона була скоріше, як насмішка з інших людей. Мабуть з самооцінкою у нього все добре, можливо навіть дуже, — Чому ти у лікарні?
— У мене хвороба, вроджена, — не хотілось деталізувати, не бачив на це причини, адже не знав чи варто цим людям довіряти. Тріксі та Денис це помічали, тому напевно не збиралися на мене давити. Атмосфера недовіри та боязність постали посеред нас, — А ви чому?
Ден перевів погляд на сестру, вона з надією на порятунок відповідала взаємністю. Вони немов говорили, говорили без звуку, тихо.
— У Бели глуховатість, вона не здатна чути деякі звуки, слова і т.д., — хлопець закрив очі, думаючи, як правильно все пояснити, — вона носить слуховий апарат — коли на людях, а якщо зі мною то ми спілкуємося мовою жестів. Я просто доглядаю за нею, у мене немає не поладок з здоров'ям, хвороб.
Я придивився до Бели й дійсно помітив частинку, яка допомагала краще чути дівчині. Він був непомітним іншим й гадаю це розумно з її то боку.
— Хоча ти можеш стати моєю хворобою, Леонід.
Після цих слів Денис посміхнувся та глянув звабливо, від цього мене вкрило муркашками.
— Ти гей?
— Гомосексуал, так краще. Але ти правий, мені подобається представники моєї статі і я цього не соромлюся, а тобі симпатичні хлопці або ж вже дорослі чоловіки? — Ден нахилився на стільки близько, що він з легкістю міг побачити мою щитину на бороді.
— Я бі, тому так, але це не означає, що я буду приставати до першого зустрічного, — я нахилився назад, подалі від нього, ще ближче до вікна. Не хотілось зараз шукати собі хлопця, чи дівчину — серце не бажало нових ран.
Денис виявився доволі впертим та не передбачуваним, він ще більше нахилився. Його ніс торкався прохолодної, як і погляд — шкіри плеча. Він вдихнув мій запах , немов нюхає новий парфум, якого всі бажали. Через пару хвилин, хлопець відвів обличчя, відстав від мене. Він продовжував усміхатися але на цей раз Ден щось обдумував. Я ж, як власне Тріксі просто спостерігали за ним. Дівчина, мов очікувала такого різкого бажання брата, але я не був готовий.
— Ти пахнеш, як кохання — такий же міцний запах розчарування, знесилення, але не зважаючи на це він такий гарячий, п'янкий, мм, — Ден вдихав, що є сили повітря, розрізняючи та порівнюючи відчуте, — я парфумер, виготовляю власні аромати. Якщо ти звісно не проти, я зроблю для тебе.
— Добре, буду радий побачити твою роботу, — я з полегшенням відкашлявся.
Сходивши по вже зроблену каву Денис повернувся зі стаканчиками. Вони пахли неймовірно, одразу було помітно, що коли робили каву, людина старалась, вкладала частинку своєї любові в роботу. Додаючи дві ложки цукру, я став мішати суміш еспрессо з мигдальним молоком. Темно-коричнево-шоколадний колір з'єднувався з молочним, це також виглядало захоплююче. Сьорбнув гарячий напій. Тепло пішло до низу, прям у п'яти. Стало більш комфортно, тепло. Мені сподобалось.
Годинник вже говорив сам за себе, що потрібно повертатися. Дійсно ми посиділи довго, вже на вулиці темніло. Це помітила й Бела, тому вона вхопила брата за штанину, даючи знак, що потрібно повертатися. Денис й сам розумів, що забув спостерігати за часом.
— Думаю потрібно закінчувати, — Ден спокійно склав пусті упаковки з-під цукру до кучки та зібрав всі пусті, ще гарячі стканчики до купи.
— Пробач, а як ви взагалі змогли вийти з відділення? – мені просто стало цікаво, адже тільки я міг по тихому злиняти, хоча б купити цигарки.
— Ми не перший раз у лікарні, нас знають. Белі — шістнадцять, я з її п'яти з нею по лікарнях їжджу, восновному бували тільки в цій, що ми зараз.
— Тобі двадцять п'ять?
— Вірно, а ти не тупий, — Ден підморгнув та став допомагати вдягатися Тріксі, адже сам вже був у куртці.
Коли одягав сам куртку, намацав у кишені блокнот. Трохи помалював, коли розмовляв, лишилось ще трохи. Тому спокійно продовжив одягатися.
Ми швидко повернулися у просторе відділення. Було галасно, всі готувалися до відпочинку. Той заборонений примостився в куточку, щоб не попастися під ноги злим тіткам. Сьогоднішня медсестра розглядала кому вона має поставити крапельницю . Я і Ден обмінялися номерами, Бела також дала свій. Тому з радісними обличчями ми попрощалися та лишили обіцянку, що ще зустрінемось та вип'ємо разом каву.
Палату окутала ляклива тиша, тільки телефон Микити давав знати, що тут хтось є. Віктор зосереджено гортав книгу. Вона стара, назва вже розмита, важко зрозуміти, що написано.
— Дякую за цигарки, Лео, — промовив Вік. Ці слова були тихіші за тишу, що була у приміщенні.
Я втомлено впав на ліжко, заліз під ковдру та обернувся до хлопця. Він це помітив, почав наново вивчати мої емоції. Їх не було, навіть погляд був прохолодним, як вітер за вікном.
— Тепер ти мені винен, — я постарався видавити з себе усмішку, і це у мене вийшло, — що ти читаєш?
Вік задумався, все що він говорив — не мало бути, але хлопець продовжував відкриватися, немов слідував сценарію. Неначе був лялькою на нитках, був хлопцем, який слідував своєму серцю. Та він не хотів себе зупиняти, йому було цікаво, що він отримає.
— Кхм, я не повернув тобі светра, — йому важко було це казати, для нього це було не правильним, — тому хочу навчитися в'язати, щоб зв'язати його тобі. Грошей немає, щоб купити, пробач.
— А на нитки є?
— Мені потрібно додому, у мене мають вони бути, мама любила таким зайнятися. Але поки що, я не можу.
9 розділ "Непощадне минуле"
— Коли заб'ється серце – розум замовкає. Генріх Ман.Микита вже скрутився в калачик та спав. В палаті було більш чим тиша, вона змішувалась з розмовою. Моє волосся лежало на подушці, воно не було сильно довгим, але можливо краще потрібно зробити хвостика, але я хотів відпочити. Тим паче скоро вже спати. Віктор поклав книгу на тумбу та підтримав зоровий контакт. Вік виглядав обезсиленим. Він усвідомлював, що нічого не може зробити зі своїм бажанням та й для нього також.
— Чому не можеш? – я продовжив, не хотілось лишати цю тему.
— Не випускають, — слова Віктора звучали обезсилено, саме, як коли ти хочеш зробити щось, але ти не здатний, тобі не можна.
— Кхм, навіщо тобі додому?
Я відкашлявся. Що тютюн, що саме захворювання давали про себе знати, через охриплість, кашель та жовтіші зуби. Але я вправно долав ці проблеми. Не так часто кашляв, чи голос рідко починав хрипіти.
— Мені потрібно багато чого забрати.
Я вже починав засинати, очі закривались самі по собі. Було важко щось сказати, точніше промовити правильне, але всерівно потрібно відповісти.
— Батьки знають, що ти в лікарні?
— Ні.
— Взагалі хтось знає, що ти не вдома? — це питання само вирвалося з вуст, воно було неочікуваним для Віктора, але той не дав яскравої реакції.
— Ніхто, — він потер своє обличчя об ковдру і також любо заліз під неї. Його кудряве волосся заплуталось зовсім. Це виглядало доволі мило. Очі були насичені страхом.
— Я мертвий для інших. Віктор Вешнивецький — моє не справжнє ім'я і призвіще, — ці слова він сказав дуже тихо. Вік не хотів, щоб це почув хтось крім мене, крім людини, яка стала йому другом, крім людини, яка була єдиними другом, в цілому всесвіті.
Я часто почав втомлюватися, менше зосереджуюсь на своїх проблемах, інколи з'являється відчуття, що я загубив щось цінне – себе. Тому втомлено потер обличчя.
Вік не взяв це до уваги , говорив впевнено та безшумно, як і потрібно було. Через пару хвилин ми вже лежали один напроти одного, на різних ліжках. Нас освітлював лиш місяць і маленькі зірочки.
— Мені страшно, Лео.
— Ах, — я апетитно позіхнув, — а вбивати не страшно?
— Ну-у, — зараз його погляд був неначе у маленького цуценяти.
— Ех.
Скрутно позіхнув ще раз. Поки продовжував вивчати очі хлопця, я взяв його за руку. Вона була теплою, немов рідною, втілювала надію, що не зникне.
— Дяк, — це було коротке слово, після якого Віктор послабив руку та почав швидко засинати.
На наступний день обіцяв бути професорський обхід. Він був по понеділкам та по п'ятницям. Це знову почався шум, гамір. Поки лікарі, професори побували у всіх палатах, жінки — мами перевернули відділення з ніг на голову. На щастя це пройшло швидко. Я і Вік продовжували міцно спати, тримаючись за руки. Це мед. персонал не помітив (або просто все правильно зрозумів), тому нас ніхто не побентежив. До поки не задумала зайти Ксюша — медсетра, щоб поставити мені крапильницю. Коли вона зайшла, жінка гучно закричала та голосно дзенкнюла штативом для крапильниці.
— Мф-ах, що? — я забрав руку від Віктора та почав чухати очі. Медсетра же продовжувала злісно дивитися на нас. Вік теж це помітив але так само, як і мені на це було начхати, адже тут нічого не правильного не видно.
— Хлопці, щоб я це останній раз бачила! — Оксана пилячи поглядом вткнула у мою руку крапильницю. Вона не хотіла чути відповідь, тому швидко забрала все своє та пішла геть, до мед сестринської.
Я присів.