Веселка у пошуках Таткового меча

— Але потім ваша черга. Конику, розповідай ти. В тебе смішніше вийде.

Коник старався, як міг. Розповідав з пантомімою, змінював вираз морди, перевтілювався в різні ролі. Він робив це так уміло, що глядачі-слухачі майже бачили всі їхні пригоди. Люди то реготали, то плакали. Байдужих не було.

Веселка непомітно встала і підійшла до Тарасика, який продовжував керувати повітряним човном.

— Привіт, Тарасику! Як же я рада тебе бачити. Уявляєш, я квітку твою десь загубила, з цими пригодами. Подаруєш мені ще, коли повернемось?

— Привіт, Веселко! Не переймайся. Квітка все одно рано чи пізно зів'яла б. Я тобі хоч кожного дня буду їх дарувати, якщо повернемось. А знаєш, я вірив, що ти жива. А тепер я певен, що ти переможеш і знайдеш меч.

— Ми переможемо. Ми знайдемо. Тепер нас багато. Даси трошки покерувати?

— Звичайно, дам, — посміхнувся Тарасик, звільняючи місце біля штурвала.

Проте не встигла Веселка в усьому досконало розібратися, як Коник вже закінчив свою розповідь. Усі знову загомоніли.

— Оце пригоди, так пригоди! Оце герої, так герої! — гордовито поглянув на односельців дід. — Онучко, та йди вже сюди, я розповім нашу історію. Хоч вона і не така цікава. Слухайте. Одразу, тієї самої миті, коли забрала тебе та клята завірюха, як луснула блискавка прямісінько у стовп, за який усі трималися! Та так, що аж табличка з назвою села відлетіла! Та сама, на якій ви потім від акул драпали. Думали — усе, смерть прийшла, та несподівано вітер вщух. Отак, раз — і нема вітру. Дуже несподівано. Попадали ми на землю і поворухнутись боїмося. Потім обережно повставали, глянули навкруги, на село... Отже трясця! Все! Тебе ніде немає! Коник десь подівся. Село згоріло — села немає! Цього разу

— по-справжньому. Що тут почалося!

— Навіть страшно подумати, — тихенько мовила Веселка.

— Ага, — продовжував дід. — Баби ревуть! Діти верещать! Мужики — і ті зі сльозами на очах. А чого плакати? Наче це допоможе. Лише Тарасик не плаче. Не вірю я, каже, що все пропало, що Веселка загинула. Ви, каже, як хочете, а я полечу її шукати. І що надумав, шибайголова! Взяв з льоху старі шаровари, зв'язав штанини, прив'язав до пояса величезний кошик, у кошик запхав казанок, у казанку розвів багаття, і почали шаровари гарячим повітрям наповнюватися. Усі думали

— збожеволів. А він заліз до кошика і полетів! Так і літав, доки багаття не згасло. Ось тоді ми йому повірили. Повірили — і вирішили летіти на пошуки всі разом. Скинулись шароварами. Довелося, бач, у поганські штани вдягтися. Та не в трусах же летіти. Потім сплели оце чудовисько, — дід показав рукою на дирижабль, — з чого було. Позбирали все, що вціліло, склепали, як могли. Дров назбирали. Багаття розвели, та й вперед! А куди летіти, де тебе шукати, навіть гадки не мали. Так оце два дні і літали. Спочатку навіть намагалися керувати цим створінням. Бач, який пристрій придумали: педалі, гвинти, кермо. Але потім зрозуміли, все одно не знаємо, де

тебе шукати. Ось так і носилися в дирижабі, куди вітер дме. Аж оце поки вас не зустріли.

— Як ти сказав? — не розчула Веселка. — У чому вас носило?

— У дирижабі. Це так наші, сільські, назвали оце страховисько. Дирижабль, схожий на жабу, — дирижаба.

— Тепер зрозуміло, — розсміялася Веселка.

— Та ви не здогадуєтеся, які ви молодці! Ми напевно б загинули без вас. Але я була певна, що трапиться чудо. Я сон бачила. Це вас Татко прислав. Слухайте, а що, невже все-все згоріло?

— Та майже все. Один стовп-рятівник залишився. Як блискавка в нього вдарила, табличка з назвою відлетіла, іржа обсипалася, то він аж засяяв увесь. Як раніше. Стоїть, мовби величезний меч хтось в землю встромив. Ми до нього наш майбутній повітряний корабель прив'язували, щоб без нас не злетів.

— Як ти сказав?! Мовби величезний меч?! — раптово скрикнула Веселка так голосно, що всі оторопіли. — Так це ж і є меч! Татків меч! Ми його по всіх усюдах шукаємо, а він увесь цей час був поруч! Життя всім врятував! А ми на нього табличку начепили! Татку, ти чуєш? Я зрозуміла! Ми його знайшли! Нарешті знайшли!

Частина 10

Неможливо передати радість Веселки! Але саме тієї миті, коли всім здалося, що перемога зовсім поруч, веселощі перервав Тарасик.

— Усі сюди! Мерщій!

Люди всі гуртом кинулися до вікон. Навпроти них повільно пропливала скеля-бов-ван. Уся вона здригалася від підземних поштовхів. З усіх чотирьох пащ-печер виривалося полум'я, разом із яким вилазили і вилітали кажани, пацюки та безліч іншої різноманітної нечисті, що розліталася та розповзалася світом. Смерділо страшенно! Люди аж носи позатуляли!

— Тітко моя коняко! Як же їх багато! І лізуть, і лізуть!

— От бісове смердюче кодло! — підтримав Коника дід. — Хай би ви повиздихали. Давайте на них щось скинемо. Або окропу виллємо!

— Смоли гарячої! — запропонував Коник.

— Та де ж це стільки смоли взяти? Вони ж усюди, — похитала головою бабуся.

— Та ні, ріднесенькі мої. Не можна гаяти часу. Нам потрібен меч. І дуже швидко! Ми повинні їх випередити, інакше вони знов занапастять увесь світ! Тарасику, я благаю тебе, швидше, якомога!

— Залюбки, — відповів Тарасик. — Але ми трохи перевантажені. Багато людей, багато речей, їжа, вода, дрова!

— Ех! Кому чого не шкода? Гайда за мною!

З цими словами дід побіг до своїх речей, заграбастав цілу купу без розбору та почав викидати з вікна, намагаючись влучити в бісові створіння внизу.

Інші надихнулися його прикладом, і з вікон полетіло різноманітне добро. Навіть маленький хлопчик (той самий, пам'ятаєте?), понюхавши і скривившись, жбурнув у провалля свій нічний горщик разом з усім нічним добром, поціливши при цьому в якусь страхітливу істоту.

— Викидайте все, не жалійте! — командував дід. — Як встигнемо, то нового наживемо, а як ні, то більше не згодиться. Їжу, їжу не жалійте! Дрова паліть! Розкладайте більше багаття! Кожному залишити трошки води для себе, на один день! Залишки — за борт!

Люди робили все, що казав дід. Невдовзі шаровари наповнилися гарячим повітрям, і дирижаба піднялася високо в небо.

Чоловіки, змінюючи один одного, щоб було якнайшвидше, крутили педалі, які рухали гвинти. Повітряний корабель набирав швидкості!

Поступово чудовиська залишились далеко внизу, позаду. Навкруги, наскільки бачило око — сіро-чорна обгоріла земля, темні хмари, курява. І лише в одному місці, з-за обрію, ледь жевріло якесь крихітне сяйво. Веселка першою вгледіла його, подивившись у вікно.

Тарасику, нам туди! — гукнула вона. — Люди добрі, благаю вас, швидше! Треба ще швидше!

І люди робили все, що в їхніх силах. І навіть більше.

Сяйво швидко наближалось. Зовсім небагато часу пройшло, і тепер вже й підсліпкува-тий дід міг чітко розгледіти не тільки світло, а й його джерело. Ще трохи — і ось воно вже під ними.

Люди загасили полум'я і зацікавлено повилазили з вікон. Гаряче повітря в шароварах поступово охолоджувалося, і дирижабль почав повільно, колами, знижуватись.

Веселка зачаровано дивилася на меч, наче боялася, щоб він нікуди не зник і це не виявилося черговим сном. Ледь пропхавшись крізь людський натовп, до неї приєднався Коник. Дівчинка відчула його поруч, посміхнулась і прошепотіла на вухо:

— Я ж казала, що ми зможемо. І ти казав.

— Коли це я таке казав?

— Ну, не казав, так думав. А як не думав, то діяв! По-геройськи!

— Це справді так, — удавано знітився Коник.

— Я — герой.

Веселка розсміялась і обійняла його за шию. Потім вона швидко повернулася до людей.

— Діду! Треба зробити з якоїсь міцної мотузки петлю і зачепити меч за перекладину.

Усі заходилися шукати мотузку. Та це виявилося не так легко — знайти таке на дирижа-бі. І ще — довгу та міцну!

Першим знайшов маленький хлопчик, той самий. Він приніс тоненьку мотузочку, якою були підв'язані його штани. Штани спали і тягалися підлогою. Веселка лагідно поцілувала його і допомогла підв'язати штани знов.

Дідова торба, а точніше, Татків подарунок, згодився і тут. Коник занурився в неї з головою — і за мить у нього в зубах вже стирчав кінчик мотузки. Такої, як треба. Та ще з готовою петлею.

Дід вистромився з вікна і, потроху опускаючи мотузку донизу, спритно накинув петлю на руків'я. Підхопивши таким чином меч, люди всі гуртом почали тягнути його вгору, та нічого не вийшло. Меч не піддавався. І замість того, щоб вирвати його із землі, вони самі почали знижуватись. Тільки дирижабу ледь не перекинули. А як ви думали? Гаряче повітря в шароварах стало ледве теплим, бо щоб спуститися, довелося загасити багаття.

Веселка зрозуміла проблему першою. Зібравши жінок, вона почала розпалювати вогонь, поки чоловіки тримали мотузку. Повітря в шароварах швидко нагрілося, і дирижабль повільно потягло вгору. Тепер усе залежало від сил і терпіння чоловіків. Навіть маленький хлопчик сердито сопів, учепившись за дідові штани. Чому за штани? Бо ще не виріс і до мотузки дістати не зміг. А та вже мов струна! Усе натяглось, аж у вухах задзвеніло! І ось, нарешті!

Меч різко вирвався із землі, описав величезну дугу в повітрі і завис на мотузці.

Від цього чоловіки полетіли шкереберть і впали один на одного. Який же тут здійнявся галас! Усі радісно кричали і вітали Веселку, що плакала від щастя в обіймах матінки та бабусі. Коник видав такого гопака, що навіть дід позаздрив! Він закріпив край мотузки за якусь залізяку і,втомлено усміхаючись, витер рукавом спітніле чоло.

— Дякую тобі, Татку! — усе ще плачучи від щастя, прошепотіла Веселка. — За все, за все! Я обов'язково виконаю твоє завдання.

Вона витерла очі і звернулася до односельців:

— Ріднесенькі мої, тепер треба швидше до боввана. У нас зовсім мало часу. Тарасе, вперед!

Чоловіки завзято заходилися крутити гвинти. Жінки слідкували за багаттям. Веселка та Коник, вдивляючись у скелі, підказували Тарасикові напрямок.

Істукан був уже майже поруч. Залишилось облетіти якусь гору. Але те, що вони побачили за рогом, змусило їх зойкнути.

Просто перед ними, на рівному майданчику, стояло величезне знаряддя, схоже на арбалет, заряджений величезною стрілою, кінець якої палав, наче смолоскип.

Поруч стояв чаклун із кривою шаблею напоготові.