Інна. Частина друга

Забiгали, заметушились хлопчи­ки з охорони — в чистеньких, випрасуваних унiформах, зi смiшною кишеньковою зброєю.

Полоскотавши, як слiд, нерви, дочекавшись кiлькох начебто вiдсталих танкiв, колона рушила далi.

Подiбнi спалахи небезпеки, не досягаючи прямих зiткнень, повторювались не раз. Захопити Парламент мож­на було, здається, ледь не голiруч.

Удень, аби хоч якось позбутись нестерпної бездiяльностi, вiднаходимо справу, що нею не займається нiхто. Не без труднощiв роздобуваємо — аж через факс з київського штабу Руху — текст звернення Президента Росiї до вiйсь­ковослужбовцiв та ще кiлька антипутчiвських доку­ментiв. Вiдксерокопiювавши їх у виглядi листiвки, по­даємось до Пiвнiчного мiстечка.

У сотнi метрiв вiд контрольно-пропускного пункту, на воротях якого бiлiють розпорядження Державного комiтету з надзвичайного стану, закидаємо листочки в кабiни ма­шин, вручаємо перехожим вiйськовим. Пробуємо заводити розмови.

Злякано сахаються, не бажаючи мати справ iз полiти­кою, солдати й сержанти, — навiть богатирi-десантники.

Весело й безшабашно тримаються прапорщики. Може, чергова катавасiя для них — привiд порибалити в кала­мутнiй водi?

Лейтенанти, капiтани листiвку або швидко ховають або, як не видно спостерiгачiв, жадiбно перечитують. Висловлювати свою позицiю не квапляться.

Зате не криються в почуттях офiцери опасистi, з ве­ликими зiрками. Свято сьогоднi на їхнiй вулицi. Гордi признатись у повнiй пiдтримцi ("Давно пора навести по­рядок!") ГКЧП, здивованi й розчарованi недостатньою рiшучiстю його дiй. Повернувши, як правило, недочита­ною листiвку, — Президент Росiї для них не указ, — на нас, кiлькох її розповсюджувачiв, поглядають iз жалем, мов на божевiльних.

Усе перевернулось за одну нiч. Той, хто напередоднi соромився росiйськостi, мiг кардинально змiнити са­мооцiнку. Кадри, безперервно прокручуванi "Сi Ен Ен", свiдчили: в Москвi не здригнулись перед натиском грубої сили, вiдстояли демократiю.

Одне неприємно дивує в потоцi ейфоричних повiдомлень зi столицi Союзу: як поспiшають переможцi навперебiй, перед усiм свiтом, похвалитися подвигами. Мимоволi порiвнюю — наскiльки спокiйнiше, достойнiш перенесли значно жорстокiшi випробування литовцi!

Скориставшись залишком  вiдпустки, вилiтаю на батькiвщину. Там потрапляю в село свого дитинства.

Ко­ли, як i щоприїзду, вибираюсь навiдати лiс, порта­тивний транзисторик — мiй у цi днi нерозлучний супутник — починає трансляцiю з Києва сесiї Вер­ховної Ради.

Любi, знанi змалечку вздовж i впоперек, мiсця змiни­лися майже невпiзнанно. Декотрi, широкi колись, просiки заросли настiльки, що перетворились у напiвтемнi ту­нелi. Непоказнi ранiш деревця встигли стати розложисти­ми велетами. Вимахала пiд небеса, порiдiвши вiд рук браконьєрiв, соснова посадка. Натомiсть старезнi, з незмiнними воронячими гнiздами, дуби начебто скоцюрби­лись, повплiтали до облисiлої зеленi крон сухих костру­батих розкаряк.

На сесiї, тим часом, дiялось таке, що годi було б передбачити у найвiдчайдушнiших прогнозах. Парламент, який консервативною бiльшiстю досi затято блокував ре­альну самостiйнiсть, став раптом її прихильником.

Неквапно, урочисто зачитується, ставиться на голосу­вання Декларацiя Незалежностi.

Ноги мої непомiтно переключились на бiг. Серце неса­мовито — не лише вiд обтяжень фiзичних — калатає. Нескiнченно повзуть секунди. Затвердять чи нi?

Водночас iз пульсуючим, що може означати лише вибух апло­дисментiв у сесiйному залi, хрипом динамiка з грудей рветься, розлягається гущавиною, гук радостi.

Невже це наяву? Невже це хвиля, якої чекали вiками? Оспiвували в пiснях, прикликали у вiршах i прозi, безнадiйно вимолювали в таборах i на вигнаннi?

Та ж кров'ю за неї просякнута, певно, i ця ось, нев­чутна зараз пiд ногами, земля. Адже навколишнi хащi давали притулок борцям за волю. Напiвзаваленi, увитi блiдою травою, ями, бiля яких ми, дiтла­хами, знаходили струхлявiлi набої, слугували, згiдно з переказами, повстанськими схронами. I головнокомандувач УПА, як я нещодавно довiдався, полiг не так вже й дале­ко звiдсiль.

Мiцно стискаючи транзисторик, вдячно приймаючи цiлунки комарiв, нiжнi погладжування шорстких гiлляк лiщини, лоскiт плутаних ожинових пасем, невчутно, як у кращi часи, — хоч за останнi роки про регулярнi трену­вання не могло бути й мови, — долав я стежину за стежи­ною, кiлометр за кiлометром. Хотiлося i смiятись, i плакати водночас, охопити любов'ю усе й усiх, — особли­во чомусь отих злощасних депутатiв з "групи 239", що перекинулись зненацька "бандерiвцями" i, безумовно, вже скоро покажуть затаєний норов.

Вiдкрилося друге, третє, яке iще там, дихання. Тiло заполонила невимовна легкiсть, — коли видається, що можна бiгти й бiгти скiльки завгодно, насолоджуючись, не знаючи втоми. Летiти у чарiвних висях, вбирати спiвучу мову новонародженої держави — i не вертатися до далекої, жорстокосердної, що неминуче розiб'є на друзки вiдчуття єдиної в життi та iсторiї митi, дiйснос­тi...

Наостанок у Львовi, знову навпроти Оперного, встигаю звернутись до вже не стривоженого, а жвавого, повного надiй, людського моря. Привiтати землякiв iз неза­лежнiстю, побажати, щоб заборонили, — як щойно зроблено в Литвi, — комунiстичну партiю.

Цим разом, самовпевнено поклавшись на "вишкiл" та здатнiсть до iмпровiзацiї, видаю експромпт настiльки блiдий, зiжмаканий, невiдповiдний величi моменту, що отримую дожиттєву можливiсть пересмикнутись, згадавши про нього, вiд сорому.    

А пiсляпутчевий Вiльнюс позбувся уже велетенського "Ленiнаса", що досi, пiд  круглодобовою озброєною вартою, стовбичив на Лукiшськiй площi. Навколо спорожнiлого постаменту граються дiти. На нього видряпуються, аби сфотографуватися в позi колишнього вождя - вказуючи простягнутою рукою у напрямку будiвлi нестрашного тепер КГБ — вуличнi роззяви.

Iз утримуваних установ забрались, догромивши, що си­ла, вiйськовi. Ще прудкiш дременули за кордон лiдери колаборантiв.

Суспiльна атмосфера наповнилась наче пiслягрозовим озоном. Нарештi можна вiдчути себе вiльною людиною, а не кафкiанською комахою, бранцем режиму!

Гора, здається, спадає з плечей Громади. Не шматують її бiльше полiтичнi суперечностi. Напрочуд витримано, безконфлiктно протiкають засiдання. Колишнi противники незалежностi, встигнувши звикнутись,сприйнявши повне вiдокремлення Литви цiлком спокiйно.

Маємо змогу розширити дiяльнiсть, опанувати новi її дiлянки, бiльше уваги зосередити, власне, на культурi.

Проводимо лiтературнi вечори. Добиваємось "вiкна" на вiдновленому телебаченнi. Тепер iз литовського екрана можна почути українську мову, побачити сюжети з життя Громади, репортажi з Києва чи Львова. Частiше виходити­мемо в ефiр i на радiо.

В обстановцi миру i злагоди розпочинаєм пiдготовку до другої конференцiї.

За понадчуттєвою проникливiстю Iнни, сприйнятливим її серцем, мусiла, окрiм закладеного генетично й отриманого в дитинствi, критись непересiчна доля. Деякi вiдзнаки її можна було помiтити, як кажуть, неозброєним оком. На правiй нозi, бiля кiсточки, гладеньку плавнiсть шкiри порушували кiлька виразних рубчикiв:

— Пiд час занять з парашутом, сама не знаю як, нев­дало приземлилась. Пiдвернула ногу начебто трiшки, а рентген засвiдчив потрiйний перелом. Майже пiвроку ви­лежувалась по лiкарнях, шкутильгала на милицях. Кiлька разiв ламали заново, та надаремне. Коли врештi-решт зрослося як слiд, декотрi фахiвцi вважали це ледь не дивом.

Тодi мала нагоду достатньо передумати. Зрозумiла, наскiльки вразливе усе на свiтi, як пустельно бува у ньому, коли навiть рiднi, найближчi нездатнi втрути­тись, допомогти.

Без надмiрного ризику помилитись я припускав, що не оминають її — дiяльну, довiрливу, не захищену панцирем посередньостi — й рубцi душевнi. Тепер, у час передконференцiйних клопотiв, спостерiг, що з Iнною щось коїться.

В ходi її, незмiнно грацiознiй, з'явилась якась над­ламанiсть. Ще бiльшими, беззахисно-зосередженими, стали почервонiлi — вочевидь, не лише вiд комп'ютера — очi. Змарнiле лице прибрало мармурового вiдтiнку, на чолi, пiдкреслюючи блiдiсть шкiри, виступили навiть декiлька крихiтних прищикiв. Не частiш, анiж сонце крiзь хмари сльотної прибалтiйської осенi, проблискувала скупа, ви­мучена усмiшка.

Скiльки не благав я Iнну вказати причину терзань хо­ча б образно, iншомовно, — гордий, незалежний характер не дозволяв їй виявити слабину. Єдиною вiдповiддю було заперечливе, — наче безмовне, таємниче колихання крон предковiчного литовського лiсу, — похитування головою , або ж стан­дартне — "Нiчого не трапилося", "Не звикла перекладати проблеми на когось". Спроби поспiвчувати спи­няла ще на дальнiх пiдступах — "Hе терплю жалю до себе!".

Про глибину переживань її я мiг здогадуватись хiба що з обмовок.

— Бува й у стократ гiрше, — печально-насмiшкувато зiрвалося в Iнни, коли згадав iншу, безнадiйну начебто ситуацiю.

Перед таким, звiдусiль неприступним фортечним муром, ровами з водою, глухо замкненими ворiтьми я почувався цiлком розпачливо. Нехтуючи справами, намагався бачи­тись — хоч вона уникала цього — якнайчастiше, робив можливi зусилля пiдтримати. Приносив художнi, що по­виннi були пiдняти настрiй, твори, розповiдав оптимiстичнi iсторiйки, пробував, як не зда­валося це недоречним, жартувати.

Згадав, серед iншого, радiснiсть її на початку нашо­го знайомства.

— Так, тодi я ширяла у сьомому небi, — просвiтлiла вона на секунду. — Навряд, щоби той стан коли повер­нувся.

Невiдома, що захопила в свої лапи Iнну, афера, мала, певне, широку географiю: змушувала то поспiшати теле­фонувати по мiжмiському, то нетерпляче очiкувати дзвiнка.

Потiм чекання обiрвалось.

Одного ранку я перестрiв її особливо знiченою. Лице обезкровiло до краю, навколо очей залягли темнi кола. Розговорити виявилось несила.