Айкі

— ска­зав Бу тре­м­тя­чим го­ло­сом. — ос­т­ро­ви вни­зу на­се­ле­ні не­до­роз­ви­не­ни­ми, ту­пи­ми, зли­ми, не­ци­ві­лі­зо­ва­ни­ми, ди­ки­ми, по­га­ни­ми, ва­р­вар­сь­ки­ми, ва­н­даль­сь­ки­ми, жо­р­с­то­ки­ми… — Бу не встиг до­го­во­ри­ти, як Бе­в­зьо­вий ки­ли­мок м'я­ко при­зе­м­ли­в­ся на не­ві­до­мо­му ос­т­ро­ві, і пря­мо пе­ред йо­го очи­ма ви­ро­с­ло якесь ди­в­не, вкрай зди­во­ва­не пу­х­на­с­те ство­рін­ня, яке не знай­шло ні­чо­го кра­що­го, як ска­за­ти:

— Ню.

— Ню. — від­по­вів Ча­м­ба, по­ду­ма­в­ши, що це при­ві­тан­ня.

— …не­на­же­р­ли­ви­ми, жа­х­ли­ви­ми, під­ли­ми, во­ню­чи­ми, кро­во­жа­д­ни­ми, лю­ти­ми, по­га­ни­ми, по­тво­р­ни­ми ство­рін­ня­ми. — до­го­во­рив Бу і ви­трі­щи­в­ся на ту­бі­ль­ця, який зди­во­ва­но роз­гля­дав йо­го і якось ми­ло йо­му по­смі­ха­в­ся.

— Ти чьо не ка­зай-­ка шви­д­ше? — пе­ре­ля­ка­но за­ве­ре­щав Ча­м­ба.

— Я ж не знаю на­пе­ред. — ви­пра­в­да­в­ся Бу і огля­ну­в­ся: до­вко­ла бу­ло на­сті­ль­ки ба­га­то ту­бі­ль­ців, що ство­рю­ва­лось вра­жен­ня, ні­би весь ос­т­рів тіль­ки з них і скла­да­є­ть­ся.

— Ню. — зно­ву ска­за­ло ство­рін­ня, що йо­го пе­р­шим зу­стрі­ли при­бу­ль­ці, і то­р­к­ну­ло­ся Бу.

— Бу. — ска­зав Бу і від­су­ну­в­ся.

10. Ос­т­рів Ню

Ай­кі на­віть ні­ко­ли і уяви­ти со­бі не міг, що при­йде час і він так бо­я­ти­ме­ть­ся. Він і спра­в­ді пе­ре­ля­ка­в­ся. До­вко­ла ньо­го ню­ка­ли якісь ди­в­ні ство­рін­ня, про яких Бу ви­клав ці­лу ку­пу над­мі­ру по­хва­ль­них при­кме­т­ни­ків. Бо­га­тир Ча­м­ба був пе­ре­ля­ка­ний ще бі­ль­ше, ніж Ай­кі, а з Бу ма­ло бу­ло ко­ри­с­ті че­рез те, що він ні­чо­го не знав на­пе­ред.

Ко­ли ж Ай­кі від­чув, як Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця під­ня­ли і по­не­с­ли, од­на з йо­го го­лів з пе­ре­ля­ку пе­ре­ста­ла ди­ха­ти. Але ж са­ме Ай­кі, і ні­хто бі­ль­ше, на­ді­ле­ний вмін­ням зна­хо­ди­ти ви­хід з будь-­якої си­ту­а­ці­ї. Са­ме на ньо­го те­пер мо­жуть по­кла­да­ти­ся Бу і Ча­м­ба.

— А мо­же я бу­бу­х­ну цих ню­ків? — все ж та­ки за­про­по­ну­вав Ча­м­ба.

Ай­кі по­ди­ви­в­ся на ньо­го і від­по­вів:

— Чо­мусь я не впе­в­не­ний, що то­бі це вда­с­ть­ся.

— Ха! — ви­гу­к­нув Ча­м­ба.

— Хло­п­ці, я знаю, я знаю, хто во­ни… — ви­ба­ра­ба­нив Бу, але Ча­м­ба встиг ма­х­ну­ти ру­кою і по­ва­ли­ти кі­ль­ка де­ся­т­ків ню­ків.

— Во­ни до­б­рі, як­що їх не об­ра­зи­ти.

Ай­кі та Ча­м­ба ра­зом по­ди­ви­ли­ся на Бу, по­тім один на од­но­го.

— То шо, при­пли­ли? — ле­д­ве ви­мо­вив Ай­кі.

Зда­ва­лось, на­віть Ча­м­ба зро­зу­мів, що зро­бив щось не те і те­пер си­дів ти­хо.

— Ай­кі. — ска­зав Бу. — Чо­мусь ме­ні зда­єть­ся, то­бі до­ве­деть­ся зно­ву ле­ті­ти. — ска­зав і ки­в­нув на ню­ків, які пе­ре­ста­ли ню­ка­ти і якось вже не так дру­же­лю­б­но ди­ви­лись на них.

Тут, ра­п­том, десь зда­ле­ку по­чу­лась го­ло­сне і грі­з­не "Ню­х­ню!!!"

— Ню­х­ню? Шо це зна­чить? — зди­во­ва­но спи­тав Ай­кі.

— Це зна­чить. — ти­хо мо­вив Бу і то­ді що­си­ли за­ре­пе­ту­вав: — Ле­ти­мо!!!

В ту ж мить ве­ли­че­з­ний на­товп ню­ків за­гу­дів і по­чав на­сту­па­ти. Ті, що три­ма­ли Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця на ру­ках, ки­ну­ли йо­го і пе­р­ши­ми зро­би­ли спро­бу на ньо­го ви­лі­з­ти, на що пе­ре­ля­ка­ний Ча­м­ба від­по­вів ма­хом ру­ки, а по­тім за­до­во­ле­но ди­ви­в­ся, як по­роз­лі­та­в­ся ава­н­гард на­сту­па­ю­чих. Ай­кі тим ча­сом за­ди­рав до­го­ри пе­ред­ні краї ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця і на­ма­га­в­ся під­ня­ти йо­го в по­ві­т­ря, що йо­му ні­як не вда­ва­лось. Бу спо­ча­т­ку про­бу­вав до­по­мо­г­ти йо­му, а то­ді ви­гу­к­нув:

— Я знаю, знаю!

— Шо ти зна­єш? — не­р­во­во спи­тав Ай­кі.

— Знаю, як ле­ті­ти. — від­по­вів ся­ю­чий Бу.

— Ка­жи! — за­кри­чав пе­ре­ля­ка­ний Ай­кі і ти­ць­нув па­ль­цем в око од­но­му з ню­ків, що вже май­же ви­ліз на Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка.

Бу здри­г­ну­в­ся, по­ди­ви­в­ся на Ай­кі, смо­р­к­ну­в­ся, ви­тер но­са і ска­зав:

— Ки­ли­мок, ле­ти! — і ки­ли­мок шу­го­нув уго­ру, аж Ча­м­ба ма­ло не ви­пав з ньо­го, бо ні за що не три­ма­в­ся.

— Ура, ура, ура! — вдо­во­ле­но за­му­ги­кав Бу.

Ай­кі за­ле­д­ве спи­х­нув з ки­ли­м­ка од­но­го з ню­ків, що по­при­че­п­лю­ва­ли­ся до ньо­го і дав ля­па­са Бу.

— За що? — не зро­зу­мів той.

Ай­кі не­за­до­во­ле­но гля­нув на ньо­го і дав йо­му ще од­но­го ля­па­са. В цей час Ча­м­ба од­ним ма­хом ски­нув з ки­ли­м­ка п'я­тьох ню­хів, від чо­го ки­ли­мок пе­ре­хи­ли­ло, за­хи­та­ло і він, вре­ш­ті решт стрі­м­ко пі­шов до­ни­зу.

— Аа­а­аа!!! — за­ре­пе­ту­вав Ай­кі, ха­па­ю­чись за пе­ред­ній край ки­ли­м­ка, що те­пер став ни­ж­нім.

— Пря­мі­сь­ко, як Бу­бух. — про­ше­по­тів Ча­м­ба і ко­в­т­нув ко­мок, що за­стряг у ньо­го в го­р­лі, ди­в­ля­чись на хма­р­ку пи­лу, яку здій­няв сво­їм па­дін­ням Бе­в­зьо­вий ки­ли­мо­к. Те­пер во­ни бу­ли вже до­сить да­ле­ко від ве­ли­че­з­но­го на­тов­пу ню­ків, але все ще бу­ло чу­ти їх­нє не­за­до­во­ле­не гу­дін­ня.

Зле­ті­ти, як ви­яви­лось, бу­ло не­ле­г­ко. Те­пер Ай­кі мав чу­до­ву на­го­ду ці­л­ком пе­ре­ко­на­ти­ся в то­му, що по­трі­б­но вчи­тись ці­єї не­про­с­тої спра­ви. Од­но­го "Ки­ли­мок, ле­ти!" оче­ви­д­но бу­ло за­ма­ло.

— Де Бу? — ра­п­том спи­тав Ай­кі, роз­ди­в­ля­ю­чись по сто­ро­нах. — Де Бу? — за­кри­чав він, ко­ли не по­ба­чив чу­ка.

— Там-­ка. — кри­к­нув Ча­м­ба, по­мі­ти­в­ши Бу да­ле­ко від Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка. При па­дін­ні ма­лий від­ко­ти­в­ся і те­пер ле­жав без тя­ми.

Ай­кі і Ча­м­ба пе­ре­гля­ну­лись, а то­ді Ай­кі по­ка­зав па­ль­цем в сто­ро­ну Бу. Ча­м­ба гля­нув ту­ди і рву­ч­ко схо­пи­в­ся з мі­с­ця. Зе­м­ля на­вко­ло без­при­то­м­но­го Бу по­чи­на­ла во­ру­ши­ти­ся і ста­ва­ло ви­д­но фо­р­ми ню­ків, що ви­ма­льо­ву­ва­ли­ся з зе­м­лі. Ай­кі сам зі­ско­чив з ки­ли­м­ка, вхо­пив йо­го од­ні­єю ру­кою, ки­ну­в­ся за Ча­м­бою і впав, бо ки­ли­м­ка хтось вже мі­ц­но три­мав з дру­гої сто­ро­ни. Ай­кі шви­д­ко встав і спро­бу­вав по­ве­р­ну­ти со­бі ки­ли­м­ка, але від­чув, як йо­го са­мо­го хтось зло­вив за но­гу. Ай­кі сми­к­нув но­гою і зві­ль­нив її. То­ді він що­си­ли вхо­пи­в­ся за Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка. З дру­гої сто­ро­ни бу­ло при­най­мі п'ять ню­ків і три­ма­ли­ся во­ни за ки­ли­м­ка до­сить мі­ц­но. В Ай­кі не бу­ло ін­шо­го ви­хо­ду, як за­сто­су­ва­ти своє вмін­ня зна­хо­ди­ти ви­хід з будь-­якої си­ту­а­ці­ї. У вся­ко­му ра­зі він так по­ду­мав. І Ай­кі ге­ні­а­ль­но ви­рі­шив ви­стри­б­ну­ти на ки­ли­мок, що за­вис у по­ві­т­рі.

На ту мить, ко­ли Ай­кі вже був на ки­ли­м­ку, за ньо­го три­ма­ло­ся бі­ль­ше де­ся­ти ню­ків, при­чо­му з рі­з­них сто­рін.

— Аа­а­ай. — ви­р­ва­ло­ся в Ай­кі і він про­кри­чав: — Ки­ли­мок, ле­ти! — на йо­го пре­ве­ли­ку ра­дість ки­ли­мок зле­тів. Все, що йо­му за­ли­ши­лось ро­би­ти, так це по­спи­ху­ва­ти кі­ль­кох ню­ків, що вче­пи­ли­ся в ки­ли­мо­к. Ко­ли Ай­кі ус­пі­ш­но спра­ви­в­ся з цим за­вдан­ням, він гля­нув униз і по­ба­чив Ча­м­бу, який не­са­мо­ви­то роз­ма­ху­вав ло­па­тою, роз­ки­ду­ю­чи ці­лі ку­пи на­сти­р­них ню­ків. Про­те Ай­кі зро­зу­мів, що в Ча­м­би ма­лу­ва­то ша­н­сів ус­пі­ш­но про­до­в­жу­ва­ти свій без­ша­ба­ш­ний бей­с­бол, оскі­ль­ки ню­ки не ли­ше на­сту­па­ли на ньо­го з усіх сто­рін., але й без­пе­ре­р­в­но на­ро­джу­ва­ли­ся з зе­м­лі пря­мі­сі­нь­ко у ньо­го під но­га­ми.

То­ді Ай­кі ще гля­нув да­лі у по­шу­ках Бу. Він по­ба­чив чу­ка аж геть да­ле­ко. Йо­го ку­дись від­но­си­ли ню­ки, ви­со­ко під­ня­в­ши на ру­ках.

— Ой-­йьой. — про­бу­р­мо­тів Ай­кі і ви­рі­шив до­по­мо­г­ти Ча­м­бі. Він спро­бу­вав ле­ге­нь­ко по­ве­р­ну­ти ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця униз в на­пря­м­ку Ча­м­би, щоб на льо­ту пі­ді­бра­ти йо­го, але з йо­го фе­но­ме­на­ль­ним умін­ня­ми лі­та­ти у ньо­го не ви­йш­ло ні­чо­го кра­що­го, як про­с­то вта­ра­ни­тись в бі­до­ла­ш­но­го Ча­м­бу і на мить по­сла­ти йо­го в но­ка­ут. Опри­то­м­нів Ча­м­ба шви­д­ко, у вся­ко­му ра­зі шви­д­ше, аніж ню­ки по­тя­г­ну­ли Ай­кі вслід за Бу. Ча­м­ба ско­чив на но­ги, по­роз­ки­дав ню­ків, що при­че­пи­лись до ньо­го са­мо­го, шви­д­ко на­здо­г­нав тих, що вкра­ли ки­ли­м­ка., ві­ді­брав йо­го у них і по­біг за Ай­кі, який не­са­мо­ви­то ре­пе­ту­вав на ру­ках кі­ль­кох ту­бі­ль­ців, які шви­д­ко йо­го ку­дись від­но­си­ли. Ча­м­ба схо­пив од­но­го з них за но­гу і по­зби­вав ним ін­ших. Ай­кі впав, а Ча­м­ба шви­д­ко роз­сте­лив пе­ред ним ки­ли­м­ка і сам ви­ско­чив на ньо­го. Ай­кі, до­в­го не ду­ма­ю­чи, зро­бив те ж са­ме.

— Ле­ти! — кри­к­нув Ча­м­ба.

— Ки­ли­мок, ле­ти! — по­пра­вив йо­го Ай­кі і ки­ли­мок зле­тів уго­ру.

— На­ре­ш­ті. — зі­тхнув Ай­кі. — Ми ні­чо­го не за­бу­ли? — і він по­ди­ви­в­ся на Ча­м­бу.

— За­бу­ли! — за­кри­чав той. — Мій ло­па­та за­бу­ли! — і він вхо­пи­в­ся за край Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка, на­пра­вив йо­го униз і ки­ли­мок стрі­м­ко по­ле­тів у на­пря­м­ку ло­па­ти, яку не­сла ку­п­ка ню­ків не­ві­до­мо ку­ди. Ча­м­бі на­віть вда­ло­ся ви­хо­пи­ти її з на­тов­пу ню­ків, при­хо­пи­в­ши з нею кі­ль­кох ту­бі­ль­ців, яких він ене­р­гій­но по­ст­рі­сав з не­ї. В цю мить ки­ли­мок ма­ло не за­рив но­сом у зе­м­лю, але Ай­кі встиг під­ня­ти йо­го пе­ред­ній край і во­ни зно­ву зле­ті­ли вго­ру. То­ді Ай­кі, три­ма­ю­чи тро­хи під­ня­тим пе­ред­ній край і під­ня­в­ши лі­вий, ефе­к­т­но роз­ве­р­ну­в­ся в сто­ро­ну Бу. Йо­го вже май­же не бу­ло ви­д­но, на­сті­ль­ки да­ле­ко йо­го від­не­с­ли ню­ки.

— Тіль­ки би ви­йш­ло так, як з ло­па­то­ю. — бу­р­мо­тів Ай­кі.

— Не тре­ба так, як з ло­па­та. — ска­зав Ча­м­ба. — З ло­па­та по­га­но бу­ло. Ло­па­та вкра­с­ти ню.

— І Бу вкра­с­ти ню! — кри­к­нув Ай­кі, ро­б­ля­чи спро­бу за­йти в пі­ке. На цей час Бу вже був прак­ти­ч­но під ки­ли­м­ком і Ай­кі, кру­то роз­ве­р­ну­в­ши йо­го, по­летів униз, а Ча­м­ба до­ду­ма­в­ся та­ки ви­су­ну­тись з ки­ли­м­ка і ус­пі­ш­но під­хо­пи­ти Бу. Зви­чай­но, він ве­се­ло по­від­сми­ку­вав ню­ків, які по­при­че­п­лю­ва­лись до все ще не­при­то­м­но­го Бу і об­няв ма­лю­ка, по­кри­ва­ю­чи йо­го по­ці­лу­н­ка­ми.

Ай­кі тим ча­сом на­ма­га­в­ся ви­рі­в­ня­ти ки­ли­мо­к. На­ре­ш­ті це йо­му вда­ло­ся і він взяв курс на не­бо.

— Тре­ба зро­би­ти так, що­би Бу ожив. — ска­зав Ай­кі.

— Чьо? Хай спа­т­ка­ти.