Один велетенського росту з широченними плечима в позолочених латах, а другий, на голову менший і більш стрункіший, в чорних латах. Вони отримали у розпорядників змагань щити і сокири. Розійшлись по кутам і почали розминатись. Їх заохочували вболівальники, котрі робили на них ставки.
Боровик, стоявши відразу за кріслом герцога, схилився до вуха свого пана і видихаючи терпкий пивний перегар, прошепотів.
– Отой здоровань, син моєї сестри, кличуть його Дуболом. Він легко підкови гне. Я на нього поставив аж п'ять золотих. Ось побачите, цей парубок за мить зігне свого противника в дугу...
– Аякже, – пробурмотів Федерік, почувши це. – Сила є – розуму не треба.
Вольмир, зморщивши ніс і трохи відсторонившись від Боровика, сказав.
– Побачимо. А цей малий боєць хто він?
Барон Шрауб, начальник охорони, довгов'язий з орлиним носом германець, тихо сказав.
– Віконт Анжер, галл, прибув з імперії на змагання.
– Так, незабаром на це свято приїжджатиме рицарство зі всіх куточків світу. Завтра на поєдинках кінних рицарів будуть арави, даки, огри, франки і багато інших, гоняться за славою, – пробурмотів несхвально Федерік.
– І не тільки слава, ще і гроші, – посміхнувся герцог. – Треба збільшити винагороду і тоді навіть за тиждень не встигнемо провести всі поєдинки.
Тут знову їх увага перемкнулась на арену, де суддя звівши бійців повторив їм правила, а потім відійшов подалі і пролунав гонг. Дуболом, страшно заревівши, відразу накинувся на супротивника, бажаючи сокрушити його своєю величезною масою. Галл миттєво пригнувся і не чекаючи удару сокири, пірнув противнику під ноги і прокотившись по арені, рубанув його по колінах. Велетень, підкошений цим страшним ударом, рухнув з великим гуркотом на свій щит. Віконт миттєво вскочив йому на спину і сильно огрів велетня обухом по голові. Шолом прогнувся і тріснув, а Дуболом трохи тріпонувся та затих. Навкруги запанувала тиша, а потім суддя, оговтавшись, викрикнув.
– Перемога за віконтом Анжером!
І завирувало несхвально людське море, багато хто рахував, що удар був не чесний, почулись лайливі викрики. Охорона насторожилась і почала вишукати найбільш крикливих, щоб присікти любі прояви насильства. До судді підійшли розпорядники змагань, вони трохи порадились і знову підтвердили перемогу галла. Декілька людей вже клопотались біля Дуболома, приводячи його в свідомість. Той спробував було піднятись, та знову звалився на пісок. А віконт Анжер щось кричав, високо піднявши сокиру і махаючи нею.
– О це так бій, – розчаровано промовив Боровик. – Невже можна бити по ногам? Це – не чесно.
– Чому не чесно, в правилах нічого не сказано про це. А на полі бою не до рицарських манер, – не погодився барон Шрауб. – Перемога чиста і незаперечна.
– Та годі тобі, Боровик, – сказав усміхаючись герцог. – Плакали твої грошики, бачиш, силу б'є спритність і виучка.
– Зараз на арену вийдуть акробати і жонглери, – промовив Федерік і, легенько потягнувшись, подивився на небо, сонце вже перевалило на другу половину. – Як на мене то час перекусити. Може поїдемо до замку?
Вольмир теж був не проти, тільки Боровик щось невдоволено пробурмотав собі під ніс. Та не встигли граф і герцог піднятись з крісел, як до них долинув легенький шум, через охорону до них пробирався гонець. Вельможі перезирнулись і барон Шрауб, махнувши рукою, дозволив підійти тому. Охорона розступилась, гонець підійшов до герцога і тихо щось сказав. Всі прислухались, та лише Боровик, здається дещо вловив але, поморщившись, тільки невдоволено крякнув. Вислухавши гінця, Вольмир обернувся до графа і повідомив.
– Великий магістр Константан через годину в'їде до Венеди.
– Так рано? – здивувався Федерік.
– Вони не зупинялись в абатстві, проїхали мимо, – відповів герцог і вставши, додав. – Їдемо до міста зустріти їх і запросити до замку.
Через кілька хвилин різнобарвна кавалькада вершників відправилась до столиці. А слух, про прибуття Великого магістра, швидко розповсюдився і частина глядачів відправилась до міста, жваво обговорюючи як турнір так і приїзд Константана.
***
Герцог, сидячи верхи на білому аравському жеребці, спостерігав з пагорба за наближенням ескорту Великого магістра. "Добрячий військовий загін Константан взяв з собою... Невже він чогось побоюється?" – подумав Вольмир, розгледівши списоносців і мечників.
– Ваша світлість, – звернувся до нього барон Шрауб, – у нас недостатньо воїнів для вашої почесної варти.
– Облиш, бароне, все гаразд. Просто магістр вирішив трохи похизуватись, – сказав граф Федерік. – Нема ніякої загрози.
– Поїхали назустріч, – велів герцог і, пришпоривши коня, поскакав на дорогу.
За ним відправились два десятка рицарів, намагаючись не відставати від його білого скакуна.
Через деякий час із ескорту виїхали троє вершників і зблизились з ними. Привітались. Граф Андре, командир охорони магістра, провів їх до карети Константана, яка вже зупинилась, чекаючи на них. Герцог не роздумуючи спішився, кинув повіддя зброєносцю та підійшов до дверей карети, які широко відчинились і на землю зіскочила молода людина в одязі магістра.
– Ваша світлість, – сказав він, вклонившись, – його преосвященство Великий магістр ордена Зірки просить вибачення, та хвороба не дозволяє йому вийти вам назустріч і він, якщо буде ваша ласка, запрошує вас в карету.
Вольмир теж злегка схилив голову і не вагаючись забрався до карети. Константан зустрів герцога доброзичливою посмішкою на блідому обличчі.
8
– Віконте, чому ми зупинились? – визирнувши з карети, запитала у проїзжавшого Редо баронеса Феодосія.
– Герцог Венедійський зустрічає нас, – відповів той, притримуючи скакуна.
– І що там відбувається? – пробуючи угледіти карету магістра, питала далі баронеса.
– Герцог сів до карети Великого магістра, – сказав Редо. – Здається, рушаємо далі. Поїду дізнаюсь.
Феодосія сховалась в карету і промовила до принцеси Анни.
– Нічого не видно, та схоже сам Вольмир буде супроводжувати нас до Венеди. Бачила тільки десяток вершників біля карети Константана, можливо, герцог поїде в кареті магістра.
Анна мовчала, стиснув кулачки і вгамовуючи шалений стукіт серця. А баронеса Феодосія продовжувала.
– Мені так і не вдалось подивитись на цього герцога, кажуть, він справжній красень... А чого це ти притихла? Ти ж бачила його, він сподобався тобі?
Молода баронеса уважно поглянула на принцесу і розсміялась.
– Не бійся, обіцяю, не буду його зваблювати.
Принцеса зашарілась і вимушено всміхнулась. Терена, служниця Анни, щось невдоволено пробурмотала, на зразок, які розпусні звичаї у нинішньої молоді. Але Феодосія вже знову виглядала у вікно, аж раптом карета різко сіпнулась та поїхала і вона, зойкнувши, повалилась на сидіння.
– Баронеса, – почувся стурбований голос віконта Редо, – у вас все гаразд?
– Так, мій милий віконте, – безтурботно розсміялась Феодосія і виглянула із-за занавіски. – А що там відбувається?
– Герцог запросив нас до замку, більша частина нашого ескорту залишиться в місті, а ми їдемо до нього, – сказав віконт, милуючись гарненькою білявкою.
Баронеса кинула на нього ніжний погляд і промурмотіла.
– Ви такий люб'язний, кавалер Редо.
Віконт ніяково посміхнувся і підніс руку до шолома, вітаючи Феодосію. А та вже сховалася в кареті. Редо пришпорив коня і поскакав до голови колони, де зібрались рицарі ордена і рицарі Венедії.
– Жарко, – сказала баронеса, дістаючи шовкову хустинку і протираючи чоло. – Анна, ну чого ти мовчиш? Та відклади нарешті цю книгу і розкажи про свою зустріч з Вольмиром. Він справді такий гарний, як розповідають придворні дами?
Анна вклала до книги закладку і закрила її.
– Гарний? Начебто так, і дуже розумний.
– Ага. Ось чому ми так багато читаємо, хочеш сподобатись йому своєю начитаністю. Та чоловіки поглядають більше на наші принадливі форми чим на розумні здібності. Для них краще мати глупувату красуню, не вельми розумну, щоб не відчувати себе йолопами, – весело прощебетала білявка. – А ти в нас дуже красива, всі кажуть схожа на свою матір – писану красуню.
По смаглявому обличчю принцеси пробігла легка тінь, вона нахмурилась. Згадка про матір завжди гнітила її і нагадувала про ненависну Зорину.
– Не ятри душу, Анно, все буде чудесно, ти вже вирвалась із задухи імператорського двору, – відразу відреагувала подруга.
Анна зітхнула. Багато надій в неї пов'язано з цією подорожжю, та вона ніколи б не наважилась на поїздку до Венеди, якби не Великий магістр. Правда, іноді, в неї було відчуття, що Константан керує нею, виходячи із своїх інтересів. Та їй було байдуже, єдине чого вона бажала це не потрапити до монастирю, хоча, можливо, вийти заміж за родича імператриці ще гірше. Але хто міг розповісти, своїх сестер Анна не бачила вже кілька років, батько лише останнім часом почав виказувати до неї свою приязнь, що трохи бентежило її, не звиклої до його уваги.
Терена, відклавши вишивку, ніжно погладила руку принцеси, як завжди вона чутливо сприймала настрій своєї вихованки і підтримувала своєю любов'ю.
Баронеса, знову відхиливши занавіску, дивилась навкруги.
– Жодного рицаря, – пожалілась вона. – Скоріше за все зібрались з венедійськими рицарями і теревенять про свої дурні чоловічі забави.