З безчасово-антиматеріальної порожнечі поступово з'являється колір — яскраво білий. Колір починає рух, окреслюють своє місцезнаходженння тіні, сліпуча білизна викривлюється, стає об'ємною, приймає форму кімнати.
У кімнаті сидиш ти, вбраний у вельветовий костюм коричневого кольору, за склянкою червоного вина. Вікно, за яким сліпучий безмежний, наче море після всесвітнього потопу, сніг. Позаду тебе кілька кульманів із кресленнями. Стіл, на якому пляшка червоного вина. Білий колір знову стає надміру яскравим, заполонюючи собою все інше. Здається він випромінює якесь сяяння, щось на зразок оголеного термоядерного реактору, він видається тобі якимось божеством, вищою формою розуму. В ньому розчиняються кульмани, вікно, за яким спливає сніг, підлога кімнати. Але ти все ще бачиш себе серед цього болючого сяйва. Адже це ти – із втомленою, зафіксованою немов на фотокартці усмішкою. Хоча навряд, залишився лише вельветовий костюм, якийсь несформований образ (а чи спогад) і до болю сліпуча білизна. Біль… Білий біль…він скрізь – в очах, плечах, носі… Ніс? Що це – ніс?.. біль, білий біль…
Повіки ледь здіймаються, білий біль вривається у тебе, щоби зі швидкістю світла наповнити тебе. Він розпливається опіками десь поза тобою, нижче за тебе. Біль болить, як тіло, як виразка, як підшлункова… Він охоплює пустельною пожежею живіт, ноги, шию, пазурями нестерпності впивається у груди, горлянку, мозок…Болить все, біле болить…
Ти болиш, болиш самого себе… Інтелектуальне, бач… Що за невідчепний біль?!
Розплющуєш повіки, щоб знову натнутися на повсюдний білий колір, і лише повіки твої темними русявими рисками розрізають сніжну пустелю… Добре…
Біль без дефініцій. Біль, як єдиносуще, — надзвичайний, ріжучий, колючий, який ниє та ріже, гострий, наче кинжал самурая, тупий, гейби стіна камери, постійний та дискретний… Біль у всесвіті, який скроєний із болю. І волання.
Біль – це життя, яке сплітається у оголених загостреннях нервів… і трохи темряви.
Біль – життя, якого меншає, яке невпинно вщухає… атрофується…
Нема болю – нема життя; якщо вам за сорок, і прокинувшись вранці, ви не відчули болю, — ви померли… Тобі ж, здається, ще немає сороківки…
Шприц наповнюється рідиною,яка збавлює і приносить полегшення, одна з краплин яскраво розбризкується веселкою у одноманітності білої палати, влучивши у промінь сонця…А тепер – спати…
Йдеш сходами, здається, у бібліотеці; назустріч спускається кицька з читального залу, якій неминуче мусиш щось сказати, от лишень що? Хочеш якось зупинитися, бо її очі вже порівнялися з тобою і усміхаються зовсім поруч. Коли ти помер, вона казала, що ти хворий. Нічого не кажеш, тільки озираєшся, щоб востаннє зиркнути їй услід. Продовжуєш летіти догори, що неабияк тебе турбує – ти зовсім не рухаєш ногами, а швидкість підйому небезпечно збільшується, наче тебе підхопив ескалатор. Вона – вниз, ти – вгору. Проте сходи залишаються нерухомими…
ДВІЙКО МОЖЛИВИХ ПОСТЕПІЛОГІВ
П О С Т Е П І Л О Г № 1
Трагічно-песимістичний.
На похороні були лише близькі: батьки, тесть з тещею. Навіщось притягли малого сина, який ревів, марно намагаючись перекричати завивання вітру, що лютував того дня особливо сильно. У видовбану алкоголіками в промерзлій землі яму опускали труну з твоїм тілом. Поховання відбувалося за християнським обрядом (ніхто ж не знав, що то було самогубство), але за скороченою церемонією – холодно ж…
Тобі стало шкода себе, і ти заплакав…
Не було на урочистій церемонії ані твоїх знайомих-інтелектуалів із артистичного бомонду, ані колишніх колег з роботи, ані твого давнього друга, що саме писав тобі листа зі Львова. Не було нав'язливої коханки, не було й бібліотекарки. Не було некрологу в пресі.
А втім, все це ти вигадав, — тебе просто кремували.
Кінець №1
П О С Т Е П І Л О Г № 2
Оптимістично-драматичний
Прокидаєшся, і зрозумівши це, аж холонеш від страху. Боїшся плями, боїшся нападу клаустрофобії, яка врешті, значно різниться від норми, будучи афективно-патологічною. Твоя клаустрофобія – не страх запмкненого простору, швидше навпаки – страх перед незамкненістю простору, перед шпаринами в дверях та вікнах, перед плямою, яка є зв'язком із довкіллям. Це страх самітника за свою самотність, до якої звик і без якої вже не можеш.
Сьогодні зустрічаєшся з дівчиськом із читального залу, вже втретє. Можливо, востаннє. Ти не можеш спілкуватися з іншими, тобі ніхто не потрібен, окрім тебе самого. Щоб жаліти себе, потрібно бути самотнім, потрібно бути вартим власних жалощів.
Дивишся на себе у люстерко – неголене, вже трохи зморшкувате обличчя; обличчя пораненого професійного самітника, що нездатен уживатися з іншими, байдужого до інших…
Кілька місяців після виписки з лікарні ти провів разом із сином, живучи у тещі та тестя, які дратували люб'язністю та непотрібною ласкою, виводили із себе постійністю свого безглуздого певного у правильності та доцільності існування. Довго витримати не зміг.
На периферії зору з'являється забута було пляма…
К І Н Е Ц Ь
СТО ТРИНАДЦЯТИЙ
1
Найважче завжди ступити перший крок, потім стає легко й просто, вже не потрібно докладати жодних зусиль, ноги самостійно здійснюють завчені рухи, і мені треба лише слідкувати, щоб не збитися з курсу; клята інерційність ще дає знати про себе в мить зупинки, продовжуючи штовхати тіло вперед, та зовсім не зважаючи на мій спротив і наближення прірви; нерешті мені вдається загальмувати, ноги приростають до в'язкого толевого покриття, кам'яніють, в той же час пускаючи міцне органічне коріння вглиб чорної клейкої субстанції; а я можу насолоджуватись ранковою свіжістю, вдихати холодне, аж різке повітря, видихати клуби малопомітної пари; сонце вже зійшло, але його проміння не доходило до мене, гублячись в затуманеній смогом атмосфері; моє зморене тіло тремтіло від кожного пориву крижаного вітру — якби не вітер, то ця місцина на даху була б просто раєм, особливо мені подобалася та своєрідна алея, що простягалася на кілька десятків кроків від виходу на сходову клітку, — навдивовиж тонкі берези, здавалося, торкалися своїм верховіттям найнижчих западин хмар, пара конденсувалася на рухливому, мов післядощове хробацтво, гілляччі і чистими сльозинами стікала зморщеною шкірою передчасно постарілих дерев; але найкрасивіше там було в сонячні дні, тоді, звівши очі до органічного склепіння нерукотворної арки, можна було спостерігати заворожливе мерехтіння, фантасмагоричну сонячно-зелену ілюмінацію.