Першого дня він ще прикидався — ще борсався, тікаючи від запрограмованості, і лише прикладався до вина в редакції; однак на другий його прорвало — спочатку я зустрів Марка у компанії якихось підлітків, що горлали рок-н-рольних пісеньок і носили на головах фіалково-червоних "ірокезів", потім бачив за більш підозрілих обставин із бомжами, нарешті самого — безтямний погляд заплаканих очей, які глибоко втонули десь у надрах ніби відокремленої від тіла голови, що гойдалася на розслаблених як у немовляти в'язах. Брудний одяг (Марко певно не раз падав і потім довго не міг звестися на ноги, качаючись у порохах, як березневий кіт), заслинений рот, розбиті скельця окулярів і якась жахітна пародія на спів, якесь божевільне волання, розпачливий крик, що в одну мить ставав надривним до невпізнаваності, потім стихав і переходив у ридання. Я підійшов до нього, але він не впізнав мене. Йому вже все було байдуже…
Однак цього разу — я відчував — йшлося про щось інше, значно серйозніше. Він зник, ліг на дно, заховався. Ніби й справді його страхи за своє життя виявилися недаремними.
Обідньої перерви робити в газетний день, особливо, коли йдеться про 16 або й 18 сторінок, не рекомендується. Проте я усміхаюся нашому секретарю Славі, легко обіймаю її за плече і кличу на каву. Вона не може відмовити мені, вже десь років 5 як не може. Ні в чому. Дорогою до кав'ярні ми обговорюємо наступну сторінку, політичну ситуацію в країні напередодні виборів, скаржимося один одному на підвищення цін і слухаємо щебетання перших весняних пташок. Я пояснюю Славі, що такий то і такий політик вчинив правильно, назвавши блок своїм іменем, бо саме на його популярності тримається популярність усієї сили і люди гуртуються не так довкола ідеї, як довкола харизми свого лідера. Вона для годиться сперечається — колись, доки у неї не почався клімакс, ми навіть часто бавилися у суперечки — на кожну її фразу, я мусив знайти заперечення і навпаки. Це, звісно, виснажувало, і не давало можливості стати дуже близькими, однак якраз цього ми й не прагнули. В неї також є сім'я. Як на свій вік, Слава виглядає просто чудово — трохи сивини їй навіть пасує, а стрункі ноги лише трохи вражені целюлітом — і це в повні 45. Її очі все ще швидкі і радісні. Однак надто тривале перебування у її товаристві чомусь мене втомлює — боюся, що Слава — такий собі енергетичний упирчик, свіжість і привабливість якого якраз і пояснюється властивістю тягти соки з інших. Її чоловік, наприклад, — вже цілковита руїна, що от-от перетвориться на вантаж для рідні.
— Наш шеф що, запив? — цікавиться вона у мене, наче я якийсь його душпастир чи що.
— Думаю, ні, — кволо відповідаю, бо обговорювати Марка чомусь не хочеться. — У нього просто є дивовижна риса — він любить несподівано для себе щось накоїти і одразу ж сховатися в кущі. Це якась дика інфантильність, якої він, певно, вже ніколи не позбудеться. Уявляю собі його старим дідуганом, який, проходячи повз молодих краль, непомітно — чи так принаймні йому здаватиметься, що непомітно — хапатиме їх за сідниці. А потім втягуватиме голову в плечі і питатиме себе, навіщо так вчинив.
— А ти знаєш, навіщо він так робить? — продовжувала допитуватись Слава і я подивився на неї з підозрою — її цікавість була не надто здоровою.
— А ти знаєш, чому прокидаєшся чи чому зараз сидиш поруч зі мною?… Я думаю, для нього це така ж загадка, як і для нас. Хоча відповідь на питання може дати тільки він. Ніхто більше. Це може бути пов'язано з дитинством. Ти Фрейда читала?
Слава презирливо кривиться — професор Фройд уже усім встиг добряче осточортіти, хоча не так давно ним шалено захоплювалися. Така доля кожного вчення, кожної ідеї — від несприйняття загалу вона через овації врешті приходить у тиху гавань знудніння. Я відчуваю, що хочу відлити, але чомусь соромлюся своєї давньої доброї подруги Слави, з якою разом пройшов… простіше буде перелічити, чого ми не пройшли.
— Я би не хотів бути надто раціональним, не хотів би все теро…, теорер…, теори…ретизувати… — це слово далося мені важко, і я аж полегшено зітхнув, нарешті вимовивши його, — можливо, навіть цікавіше, що ми просто такі, як є і не можемо цього пояснити, бо якби ти виписала мені зараз рецепт суму чи радощів, я не впевнений, що схотів би ним скористатися. Це нудно… — я зітхнув і подумав, що мені стає нудно зі Славою, після клімаксу вона змінилася і не на краще — обличчя наче зблякло, у неї почали тремтіти руки, як у зайця вуха, а секс перетворився на якусь нецікаву для обох повинність, покуту за минуле, ритуал у пам'ять молодості, який ми стоїчно, зціпивши зуби, виконували. Я ніколи її не любив по-справжньому. Чи таки любив, але не як коханку, а просто як одну із тих, хто був біля мене поруч, торкався якихось струн душі і викликав тим чи сум, чи радість, без жодних рецептів. Я, бувало, довго не спілкувався з нею поза редакцією, а потім, відчувшись дико самотнім, раптово згадував номер телефону, викликав її в редакцію, знаючи, що, щоб там не було, вона завжди прийде. Принаймні у цьому я міг на неї покластися. Щойно, недобре згадуючи Славу при комусь із товаришів, перераховуючи її недоліки, я раптом потребував зустрічі з нею, ніби, щоб вибачитися, чи згасити докори сумління. Втім, я ніколи не вважав, що здатен на це через такі дрібниці — совість свою, як звик я віджартовуватися у випадках гострих випадів від владних чинуш, я проміняв у першому класі на пенал. От і все, нічому докорятися тепер. Тільки от чому я раз-по-раз тягнувся до неї, не відчуваючи від того полегкості, лише розчарування — і від Слави, і — щонайгірше — від себе.
Тепер я дивлюся на її відцвіле волосся і, знаючи, що колись секс був для цієї жінки трохи не сенсом існування, шкодую її. Подейкують, що один із редакторів нашої газети через неї розлучився і полетів з роботи, а інший став імпотентом, не впоравшись із вимогами, які вона ставила у ті роки. Що зосталося? — помнуті руки, скривлені уста, озлоблений на весь світ ревнивий покруч-чоловік і пам'ять. Все, що поза минулим, приносить страждання. Її ранить навіть мій бадьорий голос, бо я хоч якусь та насолоду від злягання ще одержую, бо мені це ще доступно в усіх випадках, я можу спаруватися навіть з 16 річною дівчинкою, навіть з молодшою, а для неї принади любощів стали минулим у будь-якому разі. Вона починає поволі доживати, вона неначе нараз отямилася зі сну і зрозуміла, що потяг життя вже набрав шаленлї швидкості і некеровано мчить до прірви смерті. Вона безпорадно озирається, намагаючись щось вгледіти за поворотом, але його вже нема. Минуле мертве, це фікція, примара, дана нам у вигляді пам'яті лише для того, щоб ми зберігали тожсамість, не розпадалися на безліч частинок, ніяк між собою не пов'язаних, не ставали лише миттю…
26
Чомусь спливає з глибин пам'яті на поверхню свідомості моя перша зрада. Чи перша? Зраджувати ми ж вчимося з пелюшок — батька, коли кажемо мамі, що любимо її більше, ніж його; потім маму, коли залишаємося на ніч у дідуся-бабусі, замість щоб повертатися додому.
Я, наче архіваріус, що, перегортаючи без жодної конкретної мети якісь кипи паперу, раптом натрапив на щось цікаве, угледів у собі гандж, причину глибокозасілого в мене статевого збочення.
Неля ще не була хвора, її ноги навіть видавалися мені красивими, я пишався виходити із нею в люди — мені заздрили, я шалено ревнував, перехоплюючи захоплені погляди чоловіків, спрямовані на її груди чи сідниці.
— Знаєш, — зізналася вона мені одного разу, — я ж дуже любила декольтований одяг, але змушена від нього відмовитися і носити гольфи та блузки.
Я нічого не розумів, я був сприкрений тим, що не помітив її вподобань у одязі, що чогось не знав про неї, що вона, отже, могла в принципі від мене щось приховати.
— Ну, мої груди, — сприйнявши мої округлені очі за здивування вона, замість того, аби вмовкнути, продовжувала, вирішивши розтовкмачити все якнайдокладніше, — мабуть тобі це, як чоловікові, буде нелегко зрозуміти, однак спробуй. Коли ти розмовляєш із чоловіками, а вони дивляться тобі замість очей кудись вглиб, хочеш-не-хочеш, почуватимешся незручно…
— Хто? — допитувався я, почервонівши від люті, — хто дивився на твої груди?
Я відчував її своє власністю, але такою, яка знаходиться в постійній небезпеці. Це як автомобіль без сигналізації. Її не можна залишити без нагляду ні на мить. Слід бути пильним. Я почувався, наче на пороховій вежі. Я марнів без сну. Я боявся втратити її, бо не знав, що робитиму, якщо вона мене раптом зрадить. Я боявся довго затримуватися на роботі, щоб не залишати її саму (її робочий день завершувався швидше) однак, вибігши з редакції завчасно, боявся і повертатися додому, бо найдужче мене тоді страхала певно не так зрада, як можливість дізнатися про неї… Тепер, як це не смішно, все змінилося і відбувається із точністю до навпаки. Параноя Нелиних ревнощів викликає у мене лише роздратування. А тоді, мабуть, я видавався їй нудним, смішним і огидним із своїми постійними підозрами, які проти моєї волі проявлялися і приховати які було марною справою. Втім, скажу в своє виправдання, вона ніяк не сприяла моєму заспокоєнню, навпаки, поводилася доволі розкуто, що заганяло мене в такі депресивні стани, що й передати важко. Я кілька разів з відчаю серйозно подумував про самогубство, яке, якби я на це зважився, потім напевно ніхто б не зміг пояснити. Однак я все ще живий, хоча й не щасливіший як тоді, хіба байдужіший і розважливіший.
Не було тоді ще Слави, не було нинішньої редакції; я працював у якійсь вошивій заводській газетівці, де на столах стукотіли лише дві друкарські машинки — одна велетенська електрична, а інша портативна, механічна, за якою любив працювати я. Верстка в ті часи була значно складніша — про комп'ютерну ще ніхто не чув, доводилося набирати тексти в друкарні. За помилки передбачалося суворе покарання, номер уважно вичитували у спеціальному відділі заводської парторганізації, яким керував лисий недоумок в окулярах. Він завжди мав претензії до нашого редактора, в якого зараз пожовкле обличчя алкоголіка і сірий погляд, що нічого не виражає при зустрічах. Він мене вже не впізнає, лише інколи придивляється уважніше, коли я нажахано зупиняюся проти нього.