Кордон близько. Подекуди я чую постріли гармат. Все спокійно. Чути як регочуть коні. Я піднімаюсь, ледве встаю і знову падаю в багнюку. Руки й ноги в мене оніміли, я майже нічого не бачу... Пішов дощ. Я відчуваю, як великі краплі падають на моє лице, омивають його. Вітер посилюється. Я починаю підніматися. Не можу, дуже болить права нога. Вона пробита кулею. З неї тече кров. Мені все тяжче і тяжче дихати. Я починаю повзти. Мої очі бачать. О Боже мій! Що це?..
Читати повністю →Прокидаюсь...
Свіже повітря дунуло в обличчя. Вже сьома. Встаю. Болить голова. Тяжкий сон наснився. Не біда. Сьогодні піду рибалити. От щастя!
Виходжу. Промінь б'є в око. Що це? Небо синє як морська бездна; щось штурхнуло в траві. Ящірка чи змія. Байдуже. Крізь вологий пісок із щебенем йду до сараю. Відкриваю двері. Щось штовхнуло. Це граблі. Хто їх сюди поклав? До біса! Десь вглибині бачу вудила та банку з хропаками. Узяв. Пішов. Теплий вітерець пробіг по тілу, зігрів і проминув...
І.
Червоне небо горіло. Пахло порохом, землею. Ще чимось. Мабуть кров'ю, кров'ю невинних людей.
Темна ніч. Відкриваю очі...Тиша. Темінь. Чую постріли. Затихло. Знову постріл. Що це? Відкриваються двері. Тихий холодок пройшовся по п'ятах. Взяли за руки...
Ведуть. Куди ведуть? Навіщо? Де я? Знову стогін. Зупиняюсь. Щось вдарило та штовхнуло позаду: "Не зупинятися!". Бачу людей. Вони плачуть й кличуть когось.
Двері... Темінь... Сходи. Довго йшли. Зупинилися. "Можна ввійти?..