Народилася в 1995 році на Вінниччині (село Шарапанівка, Крижопільського району). Нині живе в Одесі. З 2016 року викладає українську мову та літературу в Одеському фаховому коледжі комп'ютерних технологій.
Вірші пише з дитинства. Першу збірку видрукувала ще в шкільні роки – навчалась в 11 класі ("У кожного своє "Я"", Хмельницький, 2011).
Закінчила філологічний факультет ОНУ імені І.І. Мечникова.
Публікувалась в українській періодиці: "Чорноморські новини", "Українська літературна газета", "Сівач", "Дніпро", "Рідний край" (Полтава), "Вінницький край", "Наука і суспільство", "Харків Lit", "Літературний Чернігів" та інші. Деякі вірші перекладено англійською.
В Одесі очолює обласне відділення Товариства письменників і журналістів імені І. Франка з 2023 року.
Засновниця Всеукраїнського літературного конкурсу "Інші небеса" (2023) імені Бориса Нечерди та Всеукраїнського літературного конкурсу "Бузок у січні" імені Світлани Йовенко (2023).
Членкиня Видавничої ради літературно-мистецького альманаху "Євшан" з 2023 року.
Засновниця та головна редакторка Південноукраїнського літературно-мистецького часопису "Камертон".
У селі на них кажуть "кульчики". Хто зна чого, але так з покоління в покоління – кульчики. От тих кульчиків ніколи не було у моєї баби.
Їй було вісімдесят шість і за все життя вона мала тільки скриню з вишиваними сорочками й тканими умивачами. А ще старий дерев'яний стіл, накритий, як вона казала, покійна, "клійонкою"...
Людям властиво носити щось із собою.
А це колосся все наливається і наливається. Слава Богу! Запашне! Тягнеться ввись. Вигрівається!…
Вітер тут, на окрайчику поля, з характером. Дмухне, бува, коли вечоріє вже, обтрусить зе́рна, а горобцям – втіха. Пам'ятаєш, як горобці вміють тішитися? Пам'ятаєш, як у них сяють малі оченята? А мої очі… пам'ятаєш?...
Липнева ніч – коротка мелодія середньоліття. Липнева ніч. Так мало часу і так багато любові...
Тієї осени я стала студенткою, а відтак поїхала з маленького села у велике місто. І хоч відтоді ні дня не полишала мене думка повернутися в село, я швидко опанувала маршрути місцевого транспорту, знайшла тут красиві книгозбірні, добрих друзів, і навіть улюблене місце на березі моря – свій власний окраєчок піщаного берега: тут я можу читати книжки, частіш за все – позичені у Тетяни, яка старша од мене на два роки і завжди має книжкові новинки...
Читати повністю →Мені сім. У бабусі в селі тихо, смачно і затишно. Дід то без кінця майструє, то лагодить віз, то ремонтує кладку над річкою, а часом до нього приходять люди, щоб замовити стільці або столи, яких він виготовив за все життя сотні, бо був знаним у цій місцевості теслею ще змолоду. Дід знає все про дерева й деревину. Я біжу за ним і, роззявивши рота, дивлюся, як він старанно й прискіпливо обмацує кожну дощечку. Коли виросту, буду сильним і розумним, як дід.
Бабуся вже напекла пирогів із яблуками...
СПАС
Антонівкою обважнілі віти
Мов дражнять землю. Як би їх зловити!
Сад викохав виши́ванку з порічок...
— Чорнушко! Чорнушечко! Ходи, люба, я тобі тут дві жмені соломи запарила, їсти-їстоньки, моя мила!
То нашу корову так звали – Чорнушка. Мати поставили її в сінях ночувати, прямо під виходом на горище, де була ще яка не яка солома. Ту солому знімали по трохи, запарювали у великому казані і ділили у дві діжечки: одну – на ранок, одну – на вечір. Ввечері мати доїли Чорнушку, а ми всі стишено сиділи й зачаровано слухали як дзенькає молоко по алюмінієвій дійниці...