Так само виявилось фікцією сподівання поета на великий духовний ренесанс "космічної революції".
Тичина як поет поступово "одержавнюється", стаючи кабінетним пророком і кабінетним агітатором, контактуючи із народом на віддалі.
У складний час 1920-21 рр. Тичина став у віршах обережно мислити, обдумуючи своє поетичне обличчя, і воно, втративши природність виразу, затвердло і скам'яніло. Тичина ставав пересічним і малоцікавим. Це і засвідчив поетичний цикл "В космічному оркестрі" — наївна спроба сягнути найвищих емпіреїв "Соняшних кларнетів", тільки на новому, умоглядному рівні і в нових умовах.
Кількаразове переглядання свого світогляду не тільки не наближувало Тичину до своєї "властивої статі", а кожного разу віддаляло його від себе, посилюючи в душі гостре відчуття незадоволення самим собою і своїм минулим, потребу ще раз повернутися до старого, переписати своє минуле знову.
* * *
Збірка "Вітер з України" вийшла в світ 1924 року, об'єднавши в собі вірші, писані протягом шести років (1918-24). Ця збірка засвідчила, що криза, почата кілька років тому, ще не минула. І годі було побачити, який може бути з цієї кризи вихід.
У збірці пишно представлена лірика, де поет утверджує себе на позиціях марксистського розуміння історії, в дуже-дуже своєрідний спосіб, шукаючи виходу із етичних суперечностей нової доби. Починається філософія банальності, генієм якої Тичина стане через десять років. Поет починає говорити від імені народу, але говорить тільки від власного імені. Справді соціальній поезії поета настає край. Залишається єдиний план — чистої поезії, і тут Тичина розкошує. Цікаво, що особливо виразні формальні експерименти виявляються не в інтимній чи пейзажній ліриці, а... в громадській. Ці експерименти — як гарні стилістичні вправи. Тепер поетові явно ходить про зовнішнє оздоблення вірша, про формально-стилістичний надмір.
Реальність для Тичини — це реальність закликів, лозунгів і окличних знаків, волюнтаристська реальність гнаних і голодних, щасливих уже тим одним, що світ міниться і завтра буде не так, як сьогодні. Але трапляються й реальні замальовки.
Цікавий вірш — "Плач Ярославни", написаний 1923 року. Цей диптих досить складний за змістом, хоч сам малюнок м'який і ніжний. М. К. Зеров відзначав, що "Плач Ярославни" — це нова інкарнація, нове втілення "Скорбної матері" і Мадонни перших збірників. Стус додає, що це успокоєно-журливий, позбавлений свіжості нагального горя похорон своєї колишньої Мадонни.
Цикл "Живем комуною" — це десять виходів на Дніпро, різнонастроєві малюнки з його берега і співзвучні настроям роздуми про край, про час і шляхи порятунку. "Дніпро-бандит" виказує натуру ледачої і непокірної української селянської стихії. Хоч Тичина початку двадцятих років розлютований на еміграцію і водночас не може перестати про неї думати: знущається над "рідним болотом", але йому завдає прикрості втрата німбу національного співця:
Осінь з рухів, сонце з маси,
лист із золотону.
Вітер проситься на руки, —
звідти, з-за кордону.
Осінь з рухів, сонце з маси,
тум-туман підкрався:
"Не співай-співай, поете,
бо ти вже продався.
Не співай-співай, поете,
бо хто зна, в чім сила? —
щоб, буває, твоя пісня
нас не воскресила.
Щоб, буває, твоя пісня
не стала між нами.
Лучче кулями влучай нас,
а не голосами.
Лучче кулями влучай нас,
та частіш, частіше!
Ой якби ти там побачив,
що в нас за гноїще!"
Тичина цього періоду освячує річки пролитої крові і водночас не цурається високої справедливості, час якої, правда, пересунувся на невизначений термін світлого майбутнього.
Найпростіше було б глузувати із поетової сліпоти. Але справа складніша: Тичинів ідеал справедливості доби "Соняшних кларнетів" і "Замісць сонетів..." — це ідеал, вироблений осторонь практики революції; це ідеал інтелігента, що спостерігає революцію, не беручи в ній участі. Але практика революції запропонувала свій ідеал соціального добра: через річки крові. І Тичина мусив відмовитись від ідеалу добра індивідуалістської інтерпретації й свідомо віддатися колективістській вірі в загальну справедливість.
Хай буде рух! Душі! Знаття!
Нехай і боротьба звірина! —
Лиш так оновиться людина
і вся матерія життя, —
ось кредо Тичини початку двадцятих літ. Як на сьогодні — кредо моторошне. Але "звірина боротьба" громадянської війни — то саме буття народу.
Тепер, коли дорогу собі пробиває філософія індивідуальної справедливості й індивідуальної відповідальності за історичний процес, коли стало помітно, що саме поняття народу, досить часто використовуване як машкара, тільки тепер, уже заднім числом, можна визнати підставність думки, що Тичина помилявся. Але на ті часи, коли з пухкого багна еміграції стало повертатися чимало людей на Радянську Україну, до свого народу, тоді, коли запас міцності революційної віри ще вимірювався десятиліттями, не визнати великої слушності Тичини майже неможливо.
* * *
У 1922 році, відмовившись від свого поетичного минулого з його індивідуалістським світоглядом і майже українофільською вірою, він віддається новому світові з вірністю неофіта. Починаються природні перебільшення переваг цієї віри і такі ж природні недооцінки вад. Поет стає трибуном нової доби, речником усього народу:
За всіх скажу, за всіх переболію,
я кожен час на звіт іду, на суд.
Глибинами не втану, не змілію,
верхівлями розкрилено росту.
Ніколи так душа ще не мужала!
Ніколи так ще дух не безумів!
Поетові здається, що роль поета-пророка — це його правдива стать:
Там за мною, за мною, за мною,
я не знаю, там скільки іде!
Перед мене твердою ходою
наступаючий день.
Там за мною, за мною, за мною
і від плуга й під трудних станків.
Перед мене щасливеє море,
море голів...
Мине ще кілька років — і поет пересвідчиться, що ця роль для митця абсолютно заборонена. Тичина не розумів, що бути народно-державним поетом неможливо.
Посаду пророка у митця забрали політики. Пророк Сталін — тільки коментатор священних текстів. "Кожен митець, що хоче бути в суспільстві знаменитий, мусить знати, що знаменитий буде не він, а хтось інший із його ім'ям. Він урешті-решт від нього вислизне і, можливо, колись уб'є в ньому справжнього митця",— так заявив у своїй Нобелівській промові Альбер Камю.
Отож Тичина, стаючи соціальним народно-державним поетом, обрав найкоротший шлях до самознищення таланту. Справді-бо: що таке соціальний поет у наших умовах? Які його теми? Це — боротьба за мир, боротьба з буржуазною ідеологією, передусім українських буржуазних націоналістів, цих найлютіших ворогів українського народу, тема соціальної несправедливості. Дозволена й нищівна критика недоліків: бюрократизм на найнижчому рівні, марнотратники, розкрадачі соціалістичної власності, п'яниці, продуценти самогону і т. д. і т. п. Такої соціальної у величезних лапках поезії Тичина пізніше понаписує багато. Наприклад:
— Наша праця нелегка —
Знають люди всюди...
Як не буде буряка,
цукру теж не буде.
Подивіться: все навкруг —
всі поля, заводи, —
все це справа наших рук,
справа рук народу.
Та Тичина не міг стати справжнім народним поетом, говорити від імені народу і тільки народу. І тому такі вірші, як "Голод" — то вже прогріх, рядки з поезії "Ненависті моєї сило" — то вже політична сліпота, а нещастя затурканої жінки із поеми "Чистила мати картоплю" — то вже й зовсім-таки вилазка матерого націоналіста, учорашнього співця ворожого світу.
В той нелегкий час Тичині доводилося жертвувати конкретною людською добротою. І цьому він знаходив якесь "космічне" виправдання. "Життя творить нове — хоч би й по трупах" — це формула віри тогочасного Тичини. Яка біда, коли для щастя всього прогресивного людства буде виморене голодом 5 чи 7 мільйонів "куркулів", згноєно в концтаборах мільйони "ворогів народу"? Все це робиться заради нового життя. І до репресій, і до голодного 1933 року поет був психологічно готовий.
Тичина періоду "Вітру з України" поза всякою конкуренцією перший український поет. Поет стає багатотемний, багатостильовий — він пише верлібри, гекзаметри, тут ритмізована імпресіоністська проза, народно-поетичні катрени і білий вірш. У збірці багато слідів формального експериментування часом надзвичайно вдалого:
А там в високій глибині,
де тоне тонь ясна,
перловий жайворон тонить:
хмар-хмарова весна.
Але вже починають даватися взнаки змістові провали. Тематичний сенс його віршів часом не виходить за межі лозунговості.
Тичина доби "Вітру з України" починає спрощувати свою музу, прагне зробити її більш демократичною. Демократизація музи об'єктивно вимагала відмови від ускладненої форми. З другого боку, на цей період чисто технічна майстерність поета доходить свого апогею. І що ж виявляється — тепер вона поетові не потрібна! Особливо це стосується генерального напрямку його теперішньої творчості — громадської лірики. Як не дивно, але з переходом на нові колективістські позиції можливості поетового самовияву зменшуються; справді-бо — з багатющим технічним арсеналом Тичині немає що робити. Парадокс! Але тепер Тичина може існувати в своїй стихії виключно в пейзажній чи інтимній ліриці. Так заходить на самогубство генія. Маємо і другий парадокс: Тичина — індивідуаліст "Соняшних кларнетів" був куди більшим виразником народу за автора "Вітру з України", збірки, виповненої колективістичного духу.
У поетові помічається якась криза, втома, свідоме силування самого себе. Ось вірш, орієнтовно написаний у 1923 році:
Весна встає, весна встає,
весна до мене промовляє
(дитя моє!)
зеленими листочками,
голубими очками
(дитя моє!):
чом не гориш огнем-співом,
чом не з колективом?..
Поет починає боротися із самим собою.