Вони перейшли греблю й подалися вздовж Тетерева до водокачки, там завернули в завулок. Потім вийшли на те місце, де раніше любив сидіти Володимир. Він хотів поцілувати Галю, але заважав рибалку, що щасливо здирав із гачка головня. Взяв її руку і сильно стиснув. Вона срібно-лагідно засміялася. Потім вони пішли вздовж скелястих круч…
Старий козопас Іван Шевчук дописав свій п'ятий зошит уранці. Він зійшов із веранди, озвалися до господаря кози, висовуючи із хліва мордочки, − він не завважив їх. Назбирав у росі яблук, поставив кошика на веранді, сів у крісло й задивився на дахи, людей, які вже прокидалися. Побачив Іван у той ранок і свою сестру, для цього довелося йому розвернутись у кріслі і аж шию заломити. Стара стояла біля хвіртки й дивилась у долину. В домі спав Хлопець, а Галі не було. Іван перевів погляд на школу. На вузькому односпальному ліжку, щільно притулившись одне до одного, спали двоє. Тиха всмішка лягла Іванові на вуста: рука його потяглася до олівця.
В цей час з'явилося сонце, Іван побачив раптом п'ятеро своїх ненароджених синів, вони йшли через росистий сад. Були голі й прекрасні, з позолоченими тілами і з золотими думками в головах. Мали за спиною білі крила. Він уперше зронив на свій зошит сльозу. Це й була остання крапка, що її поставив на своїх писаннях старий козопас, − більше після того не написав він ні рядка.
П'ятеро юнаків ішли через сад і їли на повний рот яблука. Старий подивився й униз, на дахи. Побачив прозорі стіни, прозорих людей і тварин − вже попрокидалися майже всі. П'ятеро юнаків стояло перед Іваном біля веранди й доїдали свої яблука. Були непомірне гарні, а обличчями схожі на Марію й Івана водночас. Стояв коло них крилатий кінь і нетерпляче постукував об кам'яну плиту копитом. "Мені вже пора?" − спитав він у юнаків, і вони, кивнувши погідно, повикидали через плече недогризки. Іван звівся. Велике світло захиталося над його головою − об'ємна куля повільно спускалася до землі. Заіржав тонко й тривожно крилатий кінь і звів до Івана великі, прегарні, майже людські очі. Іван подав руку найстаршому з юнаків і спокійно, розважно, не кваплячись, зійшов долі.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Розділ шостий
ПТАХ ПЕРЕЛІТНИЙ
Хлопець побачив той краєвид, як тільки зійшов на Чуднівську. Лягли перед ним скелі, дахи хат, білий дах школи. Цей краєвид примарювався йому, коли міряв він голу сопку в Заполяр'ї, зрештою скрізь, де кидала його доля. Він йшов і свистів, як любив у дитинстві. По дорозі траплялося йому все більше знайомих облич. На око вибилася непрохана сльоза.
Біля Олександри Панасівни притишив ходу і крадькома зирнув через паркан. У дворі було охайно підметено. Яблуні, які колись допомагав садити й він, були великі й розложисті, віття їхнє гнулося від щедрого плоду. Щось густе й світле сколихнулось у його душі, щось підзабуте, але сокровенне.
Вже не золототілий юнак брестиме зараз під гору, а втомлений, трохи огрядний чоловік, який зрозумів раптом неперехідну істину: тільки тоді по-справжньому відчувається втома, коли ось-ось маєш переступити поріг рідного обійстя. На горі побачив ясно−синю постать, але вона не була схожою на матір.
Біля скелі сів, витягнув люльку й закурив, щоб погасити зрадливий трем рук. Назустріч йому йшла легка юна дівчина в ясно-синьому платті. Він привітався з дівчиною і дізнався, що вона з його будинку. Хлопець впізнав, що це його сестра, а вона його не знала. Дівчина спустилася вниз, а Хлопець зайшов на подвір'я. На порозі стояла повна жінка. Вони дивилися одне на одного, і в обох раптом затремтіли вуста. "Добрий день, мамо!" − сказав Хлопець. Галя згукнула легенько: стояв перед нею майже незнайомий чоловік.
Цей майже незнайомий чоловік, в якому лишилися тільки залишки колишнього її Хлопця, хвилював і дивно страшив Галю. Від нього грубо пахло потом, руки в нього були величезні, важкі й мозолясті, очі глибоко вганялись у череп − витримати його погляд треба було немалої сили; він ходив по домі залізними кроками, аж гула від того підлога. Здавалося, в їхню тиху забіч ввірвалася незнайома сила, що має розкидати й зруйнувати весь спокій їхнього існування, а з другого боку, це був таки він, її первісток, за яким вона вже й очі проплакала, бо подумки й поховала. Дивлячись на нього, Галя й дратувалася, жаліла й любила його.
Галя розповіла йому, що баба вважала, ніби він ніколи не повернеться. Хлопець сказав мамі, що вона і так мала ким жити: чоловік і дочка. А йому, мабуть, потрібно було облітати пів світу, щоб повернутися сюди. Він сказав, що написав їй тисячу листів, але не надсилав, на них він вчився володіти пером. Бо не забував у тих мандрівках про діда Івана. Добре затямив, що той лишив п'ять списаних зшитків. Тепер Хлопець хотів перечитати ті зошити.
Потім мама і син говорили про Оксану, яка і не могла впізнати брата, адже вони не мали його фотографій. Хлопець говорив, що віддасть матері гроші, що має, знайде роботу і спробує жити тут. Він запитав про хвіртку в паркані. Галя сказала, що це була хвіртка для Володимира. 5 років тому він несподівано помер. Доки не зачинили дванадцятої школи, він змушений був жити внизу, а Галя на горі − не з його ногою сюди було щодня дертися. Бабця ж зійти вниз рішуче відмовлялася. А Оксана була така крикуха, що на горі було краще з нею жити, бо більше простору. Коли зачинили школу, Володимир дістав роботу в місті, і вони прорізали в паркані оту хвіртку − Володимир сам ходив до головного лікаря за дозволом. Тепер Галя її знову забила, бо через ту хвіртку почали лазити всілякі суб'єкти, хворі і бозна-хто, а вони тут зовсім самі.
Хлопець хотів перечитати усю бібліотеку, що була в домі на горі. Її почав збирати ще його прапрадід, решта чоловіків доповнювали зібрання. Галя полюбила оті чоловічі книжки і майже всі їх перечитала.
Потім Хлопець запитав про Неонілу. Галя розповіла, що дівчина часто приходить до неї. Їй не пощастило вийти заміж, Олександра Панасівна згризла їй голову, бо має обридження до чоловіків...
Ввечері Оксана познайомилася з братом. Вони сиділи за столом серед двору. Оксана поводилася гордо, не хотіла прислуговувати брату, який попросив принести напитися. Дівчина була майже сформована, але краса, якою розцвіте вона на повну силу років через п'ять, ще була майже схована в ній. Ця істота була й справді чужа Хлопцеві.
Згодом Хлопець спитав Галю, чи справді прізвище його батька було Пугач. Галя почервоніла. Дивлячись у ті очі, що так пильно зорили, наче читали її, не могла сказати неправди. "Дівчата цього дому, як ти сказав, не завжди бувають обачні, − мовила вона обережно. − Вони часом забувають звичайні речі. Ах, краще ти мене про це не розпитуй!" Вони раптом розсміялися.
Хлопець спустився до будинку Олександри Панасівни. Вона з'явилася на, сутінки не ховали, як вона постаріла. Олександра Панасівна впізнала Хлопця і повела в хату, де сиділа молода жінка й читала. Вони вдивлялися одне в одного з якоюсь пожадливою тугою і радістю, з жадобою, яка виключає прицінки і розважки. Сотні тонких невидимих ниток протяглися навзаєм від нього до неї і навпаки. "Вибачте, Олександре Панасівно, − сказав хлопець. − Чи не будете ви проти, коли я заберу у вас дочку?" Вона не встигла нічого відповісти, бо вони, і дочка, і цей прибулець, знову з'єдналися поглядами. Тоді повернувся він до дверей, а дочка її покірно встала, щоб покірно піти за ним. Тихий смуток ліг на серце Олександрі Панасівни, адже покидала її хату остання дитина. Сльози непрошено бризнули на обличчя.
Вони стояли на залитому місяцем березі, бо ще й досі не надивилися одне на одного. Неоніла спитала, чому він не писав, і заплакала. Це були щирі, а може, й щасливі сльози. Потім їй стало соромно, що вона тратить час, що виставляє перед ним свою знесилу і кволість…
Тим часом там, на горі, Оксана переступила поріг материної кімнати і сказала, що брат її дратує: його запах, манери, ця дурноверха люлька, оці накази! Галя сказала, що він − її брат. Оксана відповіла, що брат щось значить, коли ростеш разом, а коли з'являється отакий птах перелітний і наказує приносити йому воду! Оксана сказала, що він незаконний, але зрозуміла, що погарячкувала, тому вибачилася. Галя сказала, що він проживе тут стільки, скільки вважатиме за потрібне, − поки що це єдиний дім, який він може назвати своїм.
Хлопець важко підіймався під гору, стояла довкола ніч. Він тихенько насвистував: було йому на серці просторо. Біля хвіртки свого обійстя стояла Неоніла й дивилася йому вслід, хоч уже й не бачила його. В хаті Неоніла сказала матері, що виходить заміж, а завтра подаватимуть заяву.
Вночі Хлопець повідомив Галі, яка ще не спала, що одружується з Неонілою. Він хотів, щоб відбулося все тихо. Мати сиділа коло нього, і йшло від неї до нього тепло. Знала: він прийме його, як приймав колись із її грудей молоко. І хоч йому вже 27 років, він так само для неї той, кого треба нагодувати.
З ранку до ночі Хлопець сидів у бібліотеці. В руці в нього незмінна куріла люлька, дим стояв такий, що можна було б і сокиру вішати. Цей дим будив Оксану, дівчина розплющувала очі і стиха проказувала супроти брата прокляття. Хлопець у бібліотеці свистів. Свист був різкий і неприємний, і Оксана затикала вуха пальцями. Хлопець ходив по бібліотеці, і його чавунні кроки відбивались у найдальшому кутку дому. "Смердить, свистить і тупає, − казала крізь зуби Оксана. − Доведеться мені таки йти з дому".
Вечорами Хлопець спускався вниз, де чекала його наречена, і вони рушали тоді в безконечні свої мандрівки, безперервно балакаючи і заповнюючи отак прірву часу, що їх розділяла. Потім вони поверталися з пощемленими вустами і з гарячими очима.
У неділю вони з Неонілою подалися через поле до лісу. Вони цілувалися, злившись тілами. Вийшли на галявину, вщерть зарослу квітами, посередині росла стара розлога груша, а все повітря аж хиталося від величезної кількості прозорих крил. Бджоли й метелики пили із квітів нектар, і Хлопець із Неонілою зрозуміли, що вони шукали саме цього місця.