Забував про домівку і стару матір, яка чекала його з обідом, − не мав сили до обідів. Так блукав до сутінків, і в тих сутінках аж зовсім ніяковів. Так воно й тяглося аж до тої пропам'ятної вечірки, коли зустрів він Олександру.
Тим часом ішов він на танцмайданчик, де духовий оркестр поперемінно грав вальси, танго і фокстроти. На лавках сиділи дівчата, які не були запрошені до танцю, і хлопці, які перепочивали. Туга стискала Миколине серце. Серед дівчат впізнавав тих, що володіли стрункими ніжками, взутими у туфлі його роботи.
Микола запросив до танцю якусь дівчину. Пахло від нього шкірою, тютюном, а часом і горілкою, але тік від його важкуватого, майже чотирикутного тіла незбагненний струм. Дівчина в його руках ватіла, й не ставало їй повітря, задихалась і починала спотикатися, і тільки те, що тримали її такі залізні й пекучі долоні, не давало їй втратити тямку. Волошкові очі тим часом вдивлялись в обличчя обраниці з поважною увагою, і не було сили витримати той погляд. Під кінець танцю і він, і вона розуміли − це заважке для них випробування, отака спільність: йому дівчина не підходила, а вона не мала стільки сили, щоб до нього пристосуватися.
Потім він запросив власницю виточених ніжок і туфель, роблених його руками. Була одягнена ошатніше й вишуканіше, мала зелені очі і кучеряву голівку. Вони попливли в юрбі, важкий, чотирикутний хлопець з духом, що хвилював, і який сам хвилювався, і струнка, холодна та врівноважена красуня. В неї вистачило сили зирнути йому в очі, але і їй, такій холодній, стало боязко − волошковий вогонь обпік її. Волошкові очі тим часом вдивлялись ув обличчя обраниці з тою-таки напруженою увагою, але чим далі, тим холодніше й прикріше. Щось темне побачив він у тій чудовій голівці, застигле й морочне. Миколина сила почала гаснути, а коли дотанцювали вони танець, то розійшлися без жалю…
Олександра любила прокидатись у залитій сонцем кімнаті. В глибині дому співав за роботою батько, могутній бородань із чорними лискучими очима. Вона слухала, як шурхочуть стружки, випадаючи з-під рубанка; мати гриміла на кухні посудом, готуючи сніданок. Сьогодні була неділя, але батько працював. Мама − висока, чорна й незмірно худа, така, якою стане через 15 років сама Олександра, − була засмучена. Вона пояснила дочці, що батько змушений працювати, бо приходили із фінвідділу і наклали на них великий податок, бо батько не може працювати на фабриці. Олександра сказала, що їй на фабриці добре. Вона збиралася до подруги Стефи і відчувала, що сьогодні з нею відбувається щось чудне. Стефа сама прийшла по Олександру і розповіла, що вони підуть сьогодні в крошенський клуб, а наступної неділі Соня збирає в себе вечірку. Олександра призналася, що боїться ходити на ті вечірки. "Таке скажеш! − пробурмотіла добродушно Стефа і раптом засміялася. − Воно й справді, таких, як ти, там часом крадуть!"
…Дощ шумів і плескотів. Микола дивився на прозору кулю, до якої вела синя мерехтлива дорога. Позаду він залишив знайомі обличчя. У прозорій кулі чекав на нього малий хлопець − брат, молодий батько, куди молодший за нього. Чекала там і стара мати, і всім нема ніякого діла до тої великої поміж себе різниці.
Дорога перед Миколою була порожня. Ступав по зорях, як колись по кам'яних тетерівських греблях, завертав голову, щоб хоч відчути, коли не може бачити, дімець, до якого нещодавно підходив, − п'ятеро дітей і жінка в цей час думали про нього.
У цей час Олександрі незвідь-чому захотілося помолитися. Вона знала, що Микола був біля їхніх вікон, а зараз уже повільно відходить по синій дорозі. Сльози підійшли їй під очі, бо світ перед нею раптом покрутився, і вона аж за стола схопилася. Цього, на щастя, не помітив ніхто з дітей, чи, може, так їй здалося, і Олександра змушена була струснути головою, запосміхатися, зашарітися й почати оповідати дітям щось із такого, чого ще не оповідала, − була то розповідь про височезного столяра, що, працюючи, співав сумних, але гарних пісень...
Відчував все це ще один чоловік − сивоволосий козопас Іван Шевчук, який сидів на веранді й дививсь у просвіт між кручених паничів. Побачив він синю дорогу, по якій було розкидано зористе каміння, − вічна ріка потекла перед його зором. Побачив самотню тінь на тій річці-дорозі і повторив відтак просту істину: "Любов світ цей ушляхетнює".
…Микола знову стояв серед товаришів, у роті в нього цвіла цигарка, а нога мимовільно притупувала в такт музиці. І здалося йому, що стоїть серед порожнього поля, навколо тільки кущі й колосся й немає ні душі... (Те саме почуття він переживе значно пізніше, через багато років, коли йому й справді доведеться бігти через порожнє поле і коли прошиє його, перерізавши навпіл, кулеметна черга. Тоді він ще довго стоятиме на місці, могутній його організм не хотітиме здатися).
На танцях було багато дівчат. Микола запросив найскромнішу з них, яку досі ще ніхто не запросив до танцю. Танцював з нею, наче з колодою, хай і завзято вона гопцювала. Позирнув глибше у вічі дівчині, ця жінка зробить усе, чого він запрагне, народить йому дітей і варитиме їсти, але все їхнє життя стане її помстою за те, що її взяв. Він покинув дівчину, трохи здивовану й розсерджену, і вийшов. Він був утомлений і вичерпаний. Уже навіть мріяв про завтрашній день, коли знову сяде на шевський стілець. Старий начальник цеху говорив йому, що не було й не буде у них майстра над нього.
Микола прийшов додому, де його зустріла мати. Вона переживала, бо син не приходив на обід. Дивилася на нього з любов'ю. Не був схожий на неї, ні на покійного чоловіка. Не був схожий ні на кого в роді, кого пізнала її пам'ять. Трохи лякала ота його незбагненна сила і той струм − відчувала те як жінка. "Женитися тобі пора, сину", − сказала, а він засміявся: так просто розв'язує вона й пояснює його неспокій.
…Олександра з подругами йшли дорогою на Крошню. Вона нагиналася вряди-годи, щоб зірвати квітку й докласти до букетика. За нею пихкала Стефа, Соня, навпаки, вирвалася вперед. Збоку зависло західне сонце. Олександрі чомусь відчулося, що ось-ось хтось прийде до неї, незнайомий і владний, відчинить її серце й забере. "Щось має невзабарі статися", − мимохіть подумала. Чомусь забажалося їй повернутися додому, зачинитись у світлиці й відчути власні сльози на подушці.
…Микола тим часом не знаходив собі місця. Вдень було легше, бо віддавався роботі. Гірше було, коли його руки переставали працювати. Темна хвиля заливала тоді груди, і він знову минав рідний завулок, а повертав на порожні довгі вулиці. Йшов і начебто від себе тікав.
Сьогодні він пішов на острів серед Тетерева. Раптом він почув гру на гітарі. На березі сидів відомий на все місто Коля Бовдя і грав. Микола присів коло Бовді. Обличчя в Бовді було смутне, і струни під його пальцями були смутні не менш. Микола спитав Бовдю, хто йому зробив такий інструмент, і дізнався, що Райко. Бовдя розповів, що Райко тепер сидить без копійки, тож швидко зробить Миколі гітару.
Колись Райко мав музикальну фабричку, а тепер жив у бідній, захаращеній дошками й фанерою кімнаті. Він погодився зробити Миколі інструмент з карельської берези. Старий не просив грошей, він хотів, щоб Микола пошив йому шкіряні черевики.
…І здалося Олександрі, що обізвалися струни, загувши й забринівши. Діти вже спали. Олександра раптом побачила зігнуту постать, що весело стукотіла молотком по підборі черевика. Микола мугикав. Тоді побачила вона на вступі до дверей іншу постать, велику й рідну; від нього пахло столярним клеєм та палітурою; вона почала розуміти, що з'єднує цих двох не подібних, але однаково рідних чоловіків: була це та ж таки мелодія, яку поспівували вони, працюючи, бо й працювали в однаковому ритмі. Не було в світі кращої меблі, ніж та, що її робив Олександрин батько, і не було в світі кращого взуття, ніж те, що шив його Микола.
Перед жінкою пройшли всі ці роки: військові машини, люди в чужих одностроях і з чужою мовою, постріли й вибухи, руїни. Великі сльози з'явилися на її очах, і єдиний, хто побачив ці сльози, був місяць. Їх також побачив, озирнувшись, самотній мандрівник, який усе ще йшов по синій дорозі.
…Микола і Олександра повернулись у ту давно зниклу з лиця землі кімнату (на початку війни у Сонин дім упала бомба, сховавши під руїнами веселуху Соню, її дітей та матір) і спробували відбудувати її… Соня була в синьому платті, світле її волосся мило кучерявилося, вуста червоніли від помади. Вона поцілувала якогось хлопця, залишивши на щоці сердечко, яке всоталися хлопцеві в шкіру й досягло його серця. Олександра здогадалася, до чого тут ідеться, зрештою, вона випередила подругу, на превелике її зчудування вийшовши заміж раніше за неї.
Миколі Олександра спершу здалася не гарна − висока й чорнява, на позір сухувата і строга, була вона не так учасником забави, як її свідком. Зирнув удруге на неї, і вона здалася йому симпатичнішою. Відтак прозвучав її голос, а ще за мить побачив він її руку, якою трималася за спинку стільця… За мить він почав непокоїтися. В ньому не заговорила бурхливо кров, навпаки, стишувався він й умиротворювався. Дівчина помітила його погляди і почала потроху нервувати.
"Любов − це і є рух до спокою, − подумав старий козопас Іван Шевчук, коли дружина оповіла йому історію про Миколу й Олександру, − ті, що руйнують, не знають любові − це діти темряви й ночі…".
...Микола встав і підійшов до Олександри, і це був ключовий момент у їхніх стосунках. Ота не дуже гарна на інші очі дівчина стала для нього найближчою й найвродливішою. Ніхто з них нічого не робив, щоб викликати до себе інтерес. Все відбулося просто і швидко, і, коли він сів біля неї і сказав перше слово, − це було потрібне слово, яке стало вузлом, що зав'язується захльостом і назавжди. Замкнулися там, у кутку, у прозору капсулу, і відтоді ніхто вже не бачив їх на жодній вечірці.
Вони вийшли з того дому, якому судилося через 10 років загинути разом з його веселою господинею Сонею. Впродовж війни зникнуть майже всі учасники тієї добропам'ятної вечірки, лишиться тільки Олександра, ще одна дівчина і молодший Сонин брат Володимир, котрий стежив був за тою вечіркою крізь замкову щілину.